Князь Ігор - Малик Володимир
Його ліва рука лежала на держакові меча, а він сам, виструнчившись, напружено вдивлявся в обвітрене, засмагле обличчя Ігоря, який, скочивши з коня і розставивши для обіймів руки, швидко наближався до княгині та дітей.
Ігор не помічав його, як не помічав і всіх інших, хто зібрався тут, окрім своєї сім’ї. Він притьмом кинувся до них.
— Ярославно! Княгине! — зірвалося з його уст.— Ладонько моя!
Євфросинія метнулася на той поклик, мов пташка, і впала йому на груди.
— Княже мій!
Ні на кого не зважаючи, Ігор поцілував її в мокрі від щасливих сліз очі, в тугі, по-дівочому рожеві щоки. Потім повернувся до синів, кожного підняв перед собою, поцілував, а доньку, найменшеньку, кілька разів підкинув високо вгору, аж та заверещала від задоволення та втіхи.
Потім, поки Ярославна обнімала сина Володимира, а Ольга Глібівна — князя Всеволода, глянув на ошатно вдягненого чоловіка, що напружено і невідривно дивився на нього. Вигукнув:
— Княже Володимире Ярославичу! Брате мій! Яким побитом? — і, простягнувши руки, обняв його. — Я радий вітати тебе, княже, на сіверській землі! Мій дім — твій дім! Брат моєї жони — завжди бажаний тут гість!
Володимир спалахнув радістю, щоки його почали поволі рожевіти. Він міцно потис Ігореві руки, теж обняв його.
— Дякую, княже, — промовив розчулено, — дякую, брате мій! Правду сказати, не без страху я їхав сюди. Боявся, що слово грізного князя Ярослава, вітця мого, вже і до тебе дійшло, як наздоганяло мене всюди, де я з’являвся, і ти вирядиш мене на всі чотири вітри...
Ігор нахмурився.
— Я не боюся твого вітця, а мого тестя, Володимире... Хоч він і наймогутніший на Русі володар, я не боюся його... Я тут, у своєму князівстві, господар, і ти можеш у мене жити стільки, скільки тобі захочеться! Ось тут, у Путивлі, й живи! Город міцний, край багатий, дичина в лісах не перевелася — втішайся ловами, а нападуть половці — захищайся. Путивльці — воїни знатні!
— Дякую, Ігорю. Я з радістю скористаюся твоєю гостинністю. Тут справді гарно, як у нас у Галичині, а головне — тихо, спокійно. Буде змога і подумати, і почитати, і записати в літопис усе, що бачив, чув, що пережив.
— Ти книжник, наскільки я пам’ятаю?
— О! Я зріс серед книжок!
— Тут матимеш час читати й писати... Так, Ярославно? Ярославна глянула на нього вдячними щасливими очима.
— Так, ладо мій! Володимир може у нас гостювати доти, доки отець наш не дозволить йому повернутися до Галича... А тепер прошу всіх до господи — за стіл!
Після вечері, на якій були присутні, крім князів, бояри, воєводи та ліпші мужі, у гридниці зосталися лише свої — Ігор та Євфросинія Ярославна з дітьми, Всеволод з Ольгою Глібівною, Святослав Олегович, племінник Ігорів, та Володимир Галицький. Євфросинія Ярославна підвелася, обвела поглядом довгий стіл з порожнім посудом після пиру.
— Ходімо від цього безладу до нас у світлицю — посидимо по-сімейному.
Всі перейшли в князівський терем, у простору хоромину.
Тут було чисто, прохолодно, пахло воском від свічі, що потріскувала у бронзовому підсвічнику, і ладаном.
Ігор та Ярославна з дітьми сіли по один бік столу, гості — по другий бік. Старший чашник вніс холодного пива та сирівцю, поналивав у келихи.
Володимир Ярославич побачив гуслі на столику біля вікна — взяв до рук.
— Дозволите? — глянув на Ігоря та сестру.
— Просимо, просимо! — загукали всі.
Володимир пройшовся пальцями по струнах, вслухаючись у їх звучання, а потім тихо заспівав:
Не буря соколи занесе
через поля широкая —
галиці стади біжать
ко Дону великому.
Комоні ржуть за Сулою —
звенить слава во Києві...
Його сильний, приємний голос заповнив собою всю світлицю, зачарував серця тих, хто сидів за столом. Сам співець теж був захоплений піснею і звучанням струн — зблід, примружив очі і вслухався в останній акорд довго, аж поки він не згас у найдальших закутках терема. Володимир був красенем, разюче схожим на сестру, тільки риси обличчя його були різкіші, мужніші, а чуб та борода — темніші, аж каштанові.
— Боже, це пісня Янова, — прошепотів уражено Ігор. — Її любить співати мій учитель Славута. Звідки ти знаєш її?
Володимир лагідно усміхнувся.
— Ну як же! Я ж зять князя Святослава Всеволодовича, а Славута — його співець і друг. Я не раз чув від нього пісні славетного співця. Більше того, під час нашого весілля з Болеславою, покійною моєю жоною, донькою Святослава Всеволодовича, він подарував мені переписані ним власноручно пісні Янові. Тож не дивно, що я багато з них знаю напам’ять.
— Аж дивно, що князь сам став співцем, — вставив слово Всеволод. — Я не пам’ятаю випадку, щоб таке трапилося коли-небудь у роду Рюриковичів.
— Ну, чому ж, ладо мій, — поправила його Ольга Глібівна, — кажуть, князь Ярослав Мудрий, предок наш, і пісні співав, і на гуслях знатно грав, і книги писав. А Володимир Мономах — теж... То чому ж мій двоюрідний брат Володимир не може бути співцем? Навіщо ти йому завдаєш прикрощів?
Вона заперечила мужу, але з такою доброю обеззброюючою усмішкою і таким люблячим поглядом, при цьому прихилившись до нього і цмокнувши його малиновими устами в плече, що він тільки розвів руками і погладив її по пухнастій косі.
— Ну, люба моя, я сказав це не з докором князю Володимиру, а просто здивувався, що він так гарно співає, — забубонів він, намагаючись виправдатись.
Усі засміялися, бо знали, як сильно Всеволод закоханий у свою красуню-жону і як вона верховодить над ним. Це була примітна пара: високий, ставний, плечистий, запальний князь і невеличка, гарненька, мов котятко, княгиня Ольга. І от цей велетень, ярий у гніві та в бою, мов тур, незмінно пасував перед своєю коханою, котра чарівною усмішкою та ніжним поцілунком усмиряла його найбуйніший гнів і все повертала по-своєму. Зараз він зніяковіло виправдовувався перед нею, мов хлопчисько.
Здивований князь Володимир Ярославич вступився за нього:
— Сестронько, що-бо ти! Князь Всеволод і в думці не мав завдати мені прикрощів. Хіба уміння грати та співати чимось принижує будь-кого, навіть князя? Мій батько, князь Ярослав, і грає, і співає, хай здоров буде! А дідусь Володимир, царство йому небесне, просто кохався у співах та в музиці, як і в книгах. Мабуть, і я перейняв від нього у спадок цю любов, бо відняти у мене пісню та книгу — значить вийняти душу з тіла, відняти життя.
— Як цікаво! Так ось ти який, братику! — вигукнула Ольга. — Вся Русь тебе знає! Вся Русь про тебе говорить! А ми, твої найближчі родичі, пізнаємо тебе останніми, та й то від сторонніх людей. Розкажи, будь ласкав, про себе та про своє життя, Володимире! Прошу тебе і всі ми просимо! Ну ж!
Під бурхливим натиском цієї маленької княгині, своєї двоюрідної сестри, Володимир Ярославич відчув, що теж ніяковіє і не має сили відмовити їй. Він збентежено обвів поглядом присутніх. Але всі, навіть Ярославна, підтримали Ольгу:
— Просимо, княже! Розкажи!
Володимир гірко усміхнувся. В його сумних очах залягла глибока туга. Він запитально глянув на Ігоря, ніби просив, щоб той увільнив його від такого важкого для його душі обов’язку, але Ігор схвально кивнув головою, а вголос прорік:
— Просимо, брате. Тут усі свої, усі тебе люблять і співчувають тобі. Поділися з нами своїми бідами — і ми їх візьмемо на свої серця. Тобі ж буде легше!
Володимир зітхнув.
— Хай і так. Тоді слухайте.
2
— Я мав щастя і нещастя, а чому — дізнаєтеся пізніше, народитися у сім’ї наймогутнішого на Русі галицького князя Ярослава Володимировича, прозваного за розум та знання багатьох мов Осмомислом. Я, як і всі ми, прямий нащадок Рюрика, Святослава, Володимира Красне Сонечко, Ярослава Мудрого. Далі мій родовід іде від Ярослава старого через його сина Володимира до галицького Ростислава, що став князем Тмутороканським. Там, у Тмуторокані, він був отруєний підісланими з Візантії вбивцями. Отже, Тмуторокань — і моя вотчина! І Ярославнина! Тепер ці землі стали половецькими — багаті та привільні землі над синіми морями. То земля незнана. Я її ніколи не бачив, але чув перекази про неї, про її красу, і в моєму серці змалку жила мрія пошукати колись шляху в невідомий город Тмуторокань. Там якийсь час княжив і мій прадід Володар Ростиславович, що змушений був під натиском своїх братів-князів та половців залишити ті землі і перебратися в Перемишль, що належав йому. Його син, а мій дід Володимир, або Володимирко, як його частіше називали і в сім’ї, і в народі, дякуючи розуму і силі, ще в далекому 1141 році об’єднав усі галицькі землі, що відтоді під його рукою простяглися від Сяну до Дунаю та теплого грецького моря, де колись жило споріднене нам плем’я тиверців, а ще раніш — германське плем’я готів, вихідців з-над берегів холодного Балтійського моря, що називалося просто Болотом. Мій батько успадкував ці землі. Я, виконуючи батькову волю, не раз спускався Дністром униз, до тих місць, оспіваних готським хроністом Йорданом, католицьким єпископом, у його латинській хроніці "Про походження та історію готів". Це були щасливі молоді літа мого життя. Оточений ученими мужами, що навчали мене і книжної премудрості, і чужих мов — грецької, латинської, угорської, польської, і військової справи, і музики та співу, я багато подорожував по прекрасній Галицькій землі, вочевидь спостерігаючи те, про що вичитував у наших літописах, у ромейських хроніках Прокопія, Феофілакта Сімокатти, Менандра та пізніших хроністів Східного та Західного Риму. Я ходив тропою імператора Траяна, по якій ромейські легіони приходили з далекої Італіки захищати Дакію від готів та інших чужих племен, що нападали з Поля на Імперію, здирався на високі оборонні вали між Дністром та Дунаєм, ночував на піщаній косі, яка відділяє Дністрове гирло від моря, і там під місяцем, під шепіт ласкавих морських хвиль, мені вчувалися голоси красних готських дів, що співали на березі синього моря.
Я не обділений був, повторюю, щастям змалку: цілими днями я просиджував у великій бібліотеці, де зберігалися книги мого вельми вченого діда Володимира. І не тільки читав, а й сам, коли підріс, почав писати і записувати різні цікаві бувальщини з життя Галицького князівства, його князів та бояр, попів та смердів. Згодом я зрозумів, що це справжній літопис, і, переписавши давні, ще дитячі записи заново в товсту книгу, вже свідомо став заносити до неї найбільш важливі події галицького життя.
Та недовго тривало моє щастя.
Нас було в сім’ї четверо дітей — я, найстарший, за мною на півтора року молодша сестра Анна[39] потім — Євфросинія, котру тепер ми з легкої руки Ігоря звемо Ярославною, і наймолодша — Вишеслава, її видано заміж за князя великопольського та Калішського Одона, і вона стала відламаною гілкою в нашому роду.
Анну, що була майже ровесницею мені і нерозлучною учасницею моїх дитячих ігор і забав, я дуже любив.
