Князь Ігор - Малик Володимир
Овлур ухопився за натягнуту, мов струна, вірьовку, підтягнувся на руках, щоб уберегти голову від ударів об землю. Кожух і валянки захищали його тулуб і ноги.
— Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! — заверещала юрба. — Вйо! Вйо!
Для всіх, крім Рути і Насті, це було захоплююче видовище. Очі палали, роззявлені роти кричали, понукали верхівця гнати швидше, хоча той і так мчав шпарко — аж курява здіймалася вслід за ним.
Стійбище розкинулося понад Тором на цілу версту. Наїжджена курна дорога, обабіч якої вишикувалися юрти і похідні вози з вежами-юртами на них, пролягала по узвишшю, і всім було видно, як за верхівцем підстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.
Живий?
Овлур був живий, хоча відчував, що тримається з останніх сил. Земля, яку він знав змалечку і по якій ходив не раз, тепер йому була ворожою, вона била його в спину, в лікті, в ноги, товкла і гамселила зі всіх боків. Коли б не кожух, валянки і шапка, то не витримав би й половини шляху. Дякувати Насті — поки що він живий!
Коли верхівець завертав назад і припинив коня, Овлур крикнув йому:
— Джигіт, у вибалку, на засохлому грудді, тихіше їдь, прошу тебе! Бо й печінку відіб’єш!
Широколиций джигіт вищирив білі зуби, засміявся.
— Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду — повеселю хана Кончака і його гостей! Пай-пай!
Овлур гірко скривив рота і ще міцніше стиснув вірьовку. Назад джигіт справді мчав, як вітер, весь час б’ючи коня гарапником і ногами під боки. Зупинився за кілька кроків перед Кончаком, сплигнув додолу і шаблею перерубав вірьовку.
Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з нього клаптями, обличчя заюшилося кров’ю. Лежав мовчки, мов мертвий.
Рута підвела голову, підповзла до сина і закричала:
— Синочку! Що ж вони зробили з тобою!
Від того крику Овлур здригнувся, з його грудей вирвався болісний стогін. Клапті кожуха заворушилися — юнак силкувався підвестися, але не міг.
— Матінко, ти? — намагався впізнати її крізь кривавий туман.
— Я, синочку, я... Ось підведуся, допоможу тобі...
Вона справді знайшла в собі сили підвестися, стати на ноги, але як не силкувалася, а підняти сина не змогла.
Тоді Настя гарикнула на молодих джигітів, що стояли поблизу:
— Чого витрішки продаєте? Допоможіть жінці!
Кончак мовчки кивнув головою, і джигіти обережно підняли Овлура на руки, понесли в юрту. Рута поволі подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча їй теж хотілося бути зараз там, у юрті. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона подумала і про себе. Що скаже на все це хан Туглій? Що то буде?
3
Туглій повернувся від Кончака, коли стемніло, добре напідпитку. Важко ввалився до юрти, дихнув вином і кумисом. Широкий вид його був насуплений, очі налилися кров’ю, рідкі сиві вуса наїжачилися, товста шия почервоніла, мов у півня гребінь. У руці він мав замашного гарапника.
Настя миттю схопилася з м’яких подушок, і від того різкого руху заколивалося жовтаве полум’я лойової свічки. З її округлих білих плеч вільно спадала гаптована шовком тонка лляна сорочка виробу київських умільців.
Туглій ступив крок наперед і зловісно прохрипів:
— Хр-р! Хр-р! Ну, негіднице-повійнице! Ось так ти бережеш чоловікову честь! Робиш мене, хана, володаря цілого степу, тисячних отар і табунів, повелителя племені, посміховиськом перед усім народом половецьким! Що надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та я тебе саму накажу прив’язати коневі до хвоста і голою пустити в степ! І ніхто тебе не порятує! Ніхто не заступиться! Та я з тебе живої шкуру спущу! Хр-р! Хр-р!..
Над його головою звився гарапник. Але не встиг він упасти на ніжне жіноче тіло, як Настя вихопила зі складок сорочки невеликого кривого ножа і наставила собі проти серця.
— Хане! — гукнула голосно. — Зупинись! Кого б’єш? Один удар — і не стане твоєї русокосої жони, твоєї відради і втіхи! Чи ти подумав, хто милуватиме тебе, хто цілуватиме тебе, хто привітає, коли повернешся з походу? Хто пригорне і приголубить, коли ти ляжеш у холодну постіль старого вдівця? В чиї очі заглянеш, коли важкі думи обсядуть твою сиву голову, і хто зігріє твою стару кров у довгі зимові ночі? Чи подумав ти про це? Якщо подумав, тоді бий!
Вона знала, що робити і що казати.
Туглій, мов заворожений, прикипів поглядом до тонкого блискучого леза. Гарапник здригнувся і впав додолу. Ханові губи затремтіли, а брови сивими дугами полізли на лоба.
— Настуню! — вигукнув він, простягаючи до примхливої і своєвільної дружини руки. — Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо ладком! Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Справді — ти моя єдина радість і втіха! Хіба я посмію хоч пальцем зачепити тебе, люба моя! Та швидше я голову дам відрубати, ніж ударю тебе! Тільки будь моєю і більш нічиєю — і ти купатимешся, поки я живий, у розкоші й щасті! Настуню!
Настя подумала трохи, мовби вагалася і зважувала почуте, потім відвела ножа від грудей і пожбурила додолу.
— Хане мій! — Її білі руки простяглися наперед, як для обіймів. — Хане мій!
Туглій з радісним стогоном кинувся до неї:
— Настуню!
Між ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглій роздягнувся, і вони забралися на м’яке ложе, під пухкі ковдри з верблюдячої шерсті.
— Весело було у Кончака? — спитала Настя, щоб звести розмову на інше. — Надудлилися вина скільки хотіли?
Туглій плямкнув губами, покрутив головою.
— Вино те скоро крівцею проллється...
— Як то?
— Кончак замислив велику війну з урусами... Нині обрали його верховним ханом... Як тільки ляжуть на землю сніги і стануть ріки, підніметься весь Половецький степ... І здригнеться Руська земля!
У Насті стиснулося серце. Ні, не забула вона рідної землі! Не забула! Іноді така туга найде — хоч у Тор головою кидайся. І тоді стають перед очима зелені береги сріблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними пахощами скошені трави на левадах та гіркі дими осінніх багать на городах, відізвуться гострим болем рідні голоси матері, батька, братиків і сестричок... Ніде правди діти, звикла вона за три роки, проведені в ханській юрті, і до ситої їжі, і до гарного одягу, і до прикрас дорогих — золотих перснів та сережок, срібних заколок, бурштинового намиста. Та до рідної землі на крилах летіла б — щоб хоч одним оком уздріти її, на рідні стежки-доріжки поглянути, зі своєї криниці води попити, пісень солодко-тужливих дівочих послухати, що бринять під місяцем...
Серце її стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового дня, коли зненацька, зовсім несподівано, на Вербівку налетіли половці, пам’ятає, як закричали люди під шаблями половецькими, заревла худоба, коли її нападники почали виганяти з хлівів, як спалахнули стріхи хат і дим заступив сонце...
І ніколи не згладиться з її пам’яті та мить, коли її шиї торкнувся холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дівочі плечі...
Це було жахливо!
Скількох же інших молодесеньких русокосих дівчаток жде її доля? Скільки сіл попелом розвіються по білому снігу, скільки люду трупом ляже під шаблями половецькими?
— Чого ж замовкла? — торкнувся її руки Туглій. — Невже своїм патяканням я розвередив тобі душу? Так ти не бери до серця... Так було, так і буде!
— Я й не беру, — прикинулася Настя байдужою, щоб не викликати у хана підозри, як гостро вразила її ця новина. — Мало про що можуть говорити п’яні чоловіки...
І з відразою обняла нелюбого мужа за м’які бабські плечі.
А другого дня, вибравши хвилину, коли Туглій разом з Кончаком та іншими донськими ханами виряджав гостей, Настя шуснула в юрту до Рути.
— Сама? Трата і Овлура немає?
— Ох, ох, сама, — застогнала жінка, підводячи голову з постелі. — Трат і Овлур уже біля ханських табунів, а я колодою лежу і не можу підвестися — все тіло болить... Овлур, бідолаха, теж ледве підвівся...
Настя призвичаїлася до напівтемряви, простягнула Руті чималий вузлик.
— Я ось тобі тут дещо принесла — сиру, айрану та смаженого м’яса. Підкріпляйся та одужуй швидше!
— Щось знову трапилось? — кинулася Рута, по Настиному голосу догадавшись, що в тієї за душею якась таємниця.
— Трапилося! — Настя перейшла на шепіт. — Задумали хани взимку Русь звоювати, винищити всіх аж до Десни та Києва...
— Кляті!..
— І то не все... То буде не простий набіг, як бувало не раз до цього...
— Що ж вони надумали ще?..
— Хочуть усю Переяславську Україну навіки посісти, щоб стала вона їхньою землею! Хочуть ставити там свої вежі, випасати там свої табуни!
— Звідки ти дізналася про це?
— Туглій розпатякався... Ти ж знаєш, що він, як баба, — що на думці, те й на язиці! Та ще коли напідпитку...
— О Боже!.. Що ж нам робити?
— Звістку дати додому!
— Ніби це так просто!
— Знаю, що не просто... Особливо для нас, жінок... Але ж у тебе є син...
— Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це діло? Що ж він може зробити?
— Я все обдумала. Коли б тільки Овлурова згода... Але ж він такий непідступний...
По колись вродливому, а тепер змученому Рутиному обличчю промайнула гірка усмішка.
— Ох, Насте... Знаю, не сліпа я, — сохне твоє серце за ним! Та не баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще більшого нещастя?.. Не рівня він тобі ні в чому...
— Тітонько Руто, — почервоніла Настя, — не про те я зараз мовлю, хоча й не байдужий мені Овлур, а про те, щоб сповістити князів про намір Кончака...
— То ти вибрала для цього Овлура? Але ж він може голову втратити! Невже ти не подумала про це? Чи не жалко його?
— Чому не подумала? Думала і про це, всеньку нічку думала. Та нічого іншого надумати не змогла... Хіба самій їхати...
— Куди тобі!
— От бачиш? Залишається один Овлур. Він не раб, за яким пильнують десять очей, а вільний кочівник. Він чабан, тому може під час відгону табунів непомітно для інших зникнути з пасовиська і за кілька днів домчати до Воїня чи Лубна і повернутися назад... Йому легше це зробити, ніж будь-кому іншому. Потрібно тільки, щоб ти його напоумила на це... Нікого іншого, крім тебе, він і слухати не захоче!
— А якщо і мене не послухається?
— Тоді Кончак застукає наших зненацька і пів-Русі потягне на арканах у неволю.
— Жахливо!
— Отож-бо!.. Навряд чи повернуся я коли-небудь на батьківщину, та забути рідної землі довіку не зможу — ні роду свого, ні села свого, ні тих стежок-доріжок, по яких походили мої босі ноженята, ні всього іншого, до чого прикипіло моє серце! Нічого цього не забути мені! Тому й не хочу, щоб гасав там, по наших селах-хуторах, по наших нивах та луках, хижий половецький кінь...
Рута схлипнула.
— Я і сьогодні, коли б мала силу, полинула б додому.
