Втікачі - Власюк Анатолій

Ці зміни якщо й позначились на комусь чи на чомусь, то аж ніяк не могли вплинути на загальний перебіг подій. Здавалося, все відбувається так, як і раніше, йдуть від нас старі пацієнти, приходять нові, але Сонце все одно сходить і заходить, а лікарі прописують пігулки і роблять заштрики. За великим рахунком, нам, звісно, бракувало Василя, який ставився до нас по-людськи, але якби навіть він залишився з нами, все одно не зміг би відпустити нас на волю, бо й сам був підневільною людиною. А щоб там про нас не казали, все одно кожний мріє вийти на волю. Це означає для нас не повернутися до попереднього життя, яке нас і привело до дурки, бо кожний, хто повертається до попереднього життя, рано чи пізно знову приходить у психушку. Вийти на волю означало повернутися до попереднього життя, бо куди дінешся від реалій, але це все повинно було бути в новій якості. Якщо ти стару форму не наповниш новим змістом, повернешся в дурку. Кожний з нас по-своєму мріє про те, як наповнити стару форму новим змістом, хоча, можливо, й не зізнається в цьому самому собі, і це не висловлюється думками і тим паче словами, а лише невидимі флюїди пролітають у твоєму мозку, будучи провісниками волі, і навіть у сні – особливо у сні! – йде оцей вічний процес підготовки до наповнення старої форми новим змістом. Але часто буває так, що ти виходиш на волю, і цей процес закінчується, і все, нароблене до цього, не переростає в нову якість, ніби ти і не був у в'язниці, чи то пак закладі, що, зрештою, одне і те ж, і не прагнув до цієї волі. А коли ця воля прийшла, і ти можеш вдихнути повітря на повні груди, відчуваєш, що сприймаєш усе, як дане тобі. І тут криється найбільша помилка. Ти вже не думаєш про волю, а лише про те, як би тобі знову не потрапити до закладу. Як тільки ти про це подумав, вважай, що неодмінно потрапиш назад, це питання лише часу. Я, наприклад, вже знаю, як знову не потрапити сюди, бо перший мій досвід перебування на волі після лікування в психушці був невдалим, і я таки повернувся. Основний висновок полягає в тому, що на волі не треба радіти, що ти, власне, на волі, а думати саме про волю, наповнювати свої думки бажаннями цю волю зміцнити – насамперед у самому собі. Бо якщо немає волі всередині тебе, у відчуттях і думках, ти ніколи насправді її мати не будеш, бо…

… побачив Степана Аркадійовича і зрозумів, що маю нарешті розповісти про його неземне кохання, а ви слухаєте мене і навіть натяку не робите, що я, власне, маю про це розповісти, і головним у моєму житті стало не подібне патякання, приправлене філософським соусом, а донесення до якомога більшої кількості людей любовної історії, яку Степан Аркадійович особисто розповів дванадцятьом слухняно-вдячним слухачам, у тім числі й авторові цих рядків. Історія кохання Степана Аркадійовича може багатьом видатися банальною, а хтось просто може мені розсміятися в очі, сказавши, що все це маячня божевільного. Можливо, я би й сам так зробив, якби двічі не побував у психушці й аж тепер не зрозумів, що дійсно втратив волю і, можливо, вже назавжди. Коли тебе ось так ламає життя, дивишся на речі по-іншому, і точки зору, які мав у попередньому житті, видаються тобі насправді божевільними. Думаєш, як ти міг так брутально дивитися на світ і не помічати очевидних речей. Те, що люди нібито при здоровому глузді називають хворобою, насправді дається обраним, аби вони не вмерли з відчуттям того, ніби все знають на цьому світі й самі є істиною в останній інстанції. Ці обрані люди проходять через муки і страждання (який знівечений образ, що не передає й сотої долі поневірянь!), аби зрозуміти, що вони нічого не знають у цьому світі й усе їхнє попереднє життя виявилося намарно втраченими роками, і вже неможливо повернути той час, аби уповні осягнути істину. І все ж вони мають шанс наблизитися до цієї істини, хоча й розуміють, що людського життя їм не вистачить, але, власне, сам процес наближення до істини становитиме відтепер сенс їхнього життя.

Історія кохання Степана Аркадійовича, причому останнього кохання в його житті, в чому він упевнений, буде вам зрозумілою і стала зрозумілою йому самому, коли ми трохи заглибимось в одне наукове відкриття. Ми живемо емоціями і навіть кохання сприймаємо, як одну з найбільших емоцій у нашому житті. А насправді вчені вже зробили чимало відкриттів, які показують механізм зародження і вмирання кохання. Все дуже просто, адже мова йде про звичайнісінькі хімічні процеси, які відбуваються в нашому організмі, а, найголовніше, в мозку. Як тільки наш організм з плином часу змінюється, чи змінюються обставини, в яких ми живемо, чи змінюються ситуації, в які ми потрапляємо з коханою людиною, відповідно змінюються хімічні реакції в нашому організмі, а, головне, в мозку, — і наше кохання, як правило, згасає, хоча бувають випадки, коли воно підсилюється, але ці винятки, як каже мій колега (до речі, доктор філологічних наук), лише підтверджують правило. Зазвичай людина всупереч хімічним реакціям в організмі, а, найголовніше, в мозку, намагається перемкнути своє кохання (бо це процес, а не явище) з однієї істоти на іншу. Власне, цим людина, мабуть, відрізняється від інших істот, бо здатна усерйоз воювати з хімією, хоча ще не факт, що завжди виходить переможцем, а перемикання свого кохання, точніше, процесу кохання, на іншу істоту можна трактувати і як втечу від самого себе. Я не дуже розуміюсь на науковій термінології, тим паче, що мислю емоційно, а не, власне, фактологічно, як каже інший мій колега, до речі, доктор фізико-математичних наук, але суть цього наукового відкриття, яке коротко можна охарактеризувати, як кохання, — це хімічні процеси, я до вас довів, додавши багато свого, але ж ви не є пацієнтами нашого закладу, так що зрозумієте, де моє, а де наукове, тим паче, що я не хочу претендувати на чужі відкриття. Так ось, у рамках цього нібито грандіозного, а насправді буденного відкриття (бо все геніальне, як відомо, є простим) було з'ясовано доволі банальну річ: людина упродовж свого життя закохується сім разів. У мозку людини є якась речовина, назву якої я забув, що й дозволяє їй упродовж свого життя пережити сім кохань. Не поспішайте засуджувати у шарлатанстві учених і мене вслід за ними. Коли вони і я говоримо про кохання, то маємо на увазі, що, скажімо, чоловік упродовж свого життя закохувався сім разів у різних жінок. Можливо, комусь таке щастя й випало на долю, але процес кохання є набагато ширшим, ніж це прийнято вважати, і стосується він платонічної любові, любові-подяки чи, скажімо, любові-поваги. На цю тему можна писати цілий філософський трактат (каюсь, я вже розпочав роботу над ним, хоча мої колеги по палаті ставляться до цього скептично, але це їхні проблеми; я ж принаймні до кінця свого життя маю небуденне заняття), але в нашому випадку доцільніше показати на прикладі однієї людини, й ідеально для цього підходить саме Степан Аркадійович, який, здається, увібрав у себе і відтворив основні положення теорії процесу кохання (до речі, мій філософський трактат так і називається "Теорія процесу кохання").

Першим і найглибшим нашим коханням, яке закарбовується в мозку на все життя, є Мама. Власне, Мама з великої літери як уособлення того материнського начала, яке й стало поштовхом до народження життя. Саме Мама, чи наша конкретна мама, завдяки якій ми з'явилися на світ, запрограмовує нашу подальшу поведінку в царині кохання упродовж усього нашого життя. Звичайно, ми, бовдури, й не усвідомлюємо цього, аж поки лікарня (в даному випадку – психушка) дає нам безліч часу наблизитися до розуміння цього. Саме наблизитися, бо щоб зрозуміти сутність цього явища, не вистачить не те що життя однієї людини, а й багатьох поколінь людей, збагачених досвідом попередників. Глибинні корені цього явища відомі лише самому Богу, а оскільки кожна Людина (з великої літери) є Богом і центром Всесвіту, то і Їй, Людині, за іронією долі, мала би бути відома ця проста, але геніальна істина – саме в такому порядку – а не геніальна, але проста. Проте Людина є Богом лише на планеті Земля, а не в Космосі, і ніщо людське – земне – Їй не чуже, а тому Божественні одкровення вона проміняла на земні радощі, але саме Божественні одкровення є незмиримо глибші, ніж сенс людського життя. В ієрархії Божественних одкровень Мама і Кохання з великої літери до Неї займає чільне місце. Ми зараз не будемо торкатися цієї ієрархії, бо це би зайняло дуже багато часу і завело би нас на манівці, а, крім того, боюсь, мене би звинуватили в єресі й, того більше, у плагіаті, хоча я, якщо й використовую якісь наукові чи теологічні теорії, то обов'язково посилаюсь на них чи автора, і не просто використовую, а творчо розвиваю. Я занадто багато пережив у цьому житті, аби чужу славу приписувати собі.

Коли Степан Аркадійович, перебуваючи в нашому закладі, замислився над феноменом Мами в ієрархії цінностей і Її визначальній ролі в теорії процесу кохання (так, так, шановний читачу, саме Степан Аркадійович дав мені поштовх до моєї філософської праці – і не у вузькому, як назва конкретної роботи, а у широкому значенні цього слова, коли мова йде про філософське бачення речей і загалом про філософський спосіб буття), — коли Степан Аркадійович над цим замислився, то побачив світ широко розплющеними очима, ніби він сам на себе дивився у багатовимірному просторі, коли навіть кожний натяк на думку має свій колір, запах і музичний тембр. До речі, це назва окремого розділу в моєму трактаті – "Натяк на думку", в якому я досліджую всю багатовимірність нашого мислення, яке можна передати по-різному – за тим же кольором, запахом чи музичним тембром. У сукупності ми не лише бачимо натяк на народження думки, власне, сам процес її народження, утвердження й розповсюдження у Всесвіті, але й згасання через більйони років, коли вона знову народжується в умах далеких нащадків, але вже на вищому спіралеподібному рівні. Щоб не вдаватись у деталі, зазначу лише, що за ці більйони років думка чи натяк на думку, бо думка – це вже щось оформлене у словах, а натяк на думку може зародитись навіть уві сні, як спалах чогось грандіозного, але не осмисленого нами, — так ось, за ці більйони років натяк на думку не трансформується у щось, не перероджується, і мова не йде про еволюцію, як ми звично говоримо про еволюцію людства, а залишається у незмінному вигляді й знову народжується на спіралеподібному рівні вже у нових обставинах і в іншому тілі.