Останні орли - Старицький Михайло
Зайшло ще кілька одвідувачів, не цікавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок раніше, ніж звичайно. Сонце ще стояло на обрії, коли Сара повернулася в велику світлицю, де Ривка закінчувала укладати якесь шмаття.
— Ну й стомилася я! — вигукнула Сара, кидаючись на лаву.
— А треба тобі ще потрудитися, любуню! — мовила Ривка, сідаючи біля Сари й витираючи брудною полою піт з обличчя.
— А що ж іще?
— Допоможеш мені, серце, корів подоїти й телят позагонити.
— А де ж наймит наш? — здивувалася Сара.
— Де він? А біс його знає, — протягла єврейка, — одпросився в хазяїна, нібито на ярмарок у Вільшану, а хто його знає, куди пішов, може, й до гайдамаків. Роботи тепер багато, не можна було відпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлопові догоджати!
Звістка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром і була певна того, що незримий її охоронець невідступне вартує недалеко від корчми. Мерщій підвелася вона з місця й сказала старій:
— Гаразд, ходімо ж. Ривко... я чую, череда вже повертається.
Справді, незабаром біля воріт заревли корови.
Ще з годину поралися Сара й Ривка біля корів. Кілька разів поривалася дівчина вибігти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустріч їй попадалися то Гершко, то Ривка. А втім, один раз їй пощастило на мить виглянути за ворота, і вона помітила, як із-за дупластої верби, що стояла край левади, Гїріся махнула їй білою хусткою, але ту ж мить на порозі корчми з'явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двір. Проте й цей маленький знак Прісі влив Сарі в душу спокій; усвідомлення свого щастя й своєї безпеки охопило її живлющою хвилею, і Сара, рада, заспокоєна, повернулася до корчми.
Після короткої вечері Гершко сказав їй:
— Ну, дитя моє, любуню моя, будемо лягати спати; для більшої безпеки хай Ривка лягає з тобою. На всякий випадок треба бути всім укупі.
Ці батькові слова дуже засмутили Сару: вона сподівалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, відчинити вікно й підкликати до себе Прісю або й самого Петра, — вона була певна, що він десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в неї ще залишалася надія підпоїти Ривку, але й вона незабаром розвіялась, бо Гершко сам позамикав кругом усі двері й сховав у кишеню ключі від замків.
Діяти було нічого, й засмучена Сара мовчки лягла в ліжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула міцним молодим сном.
Настала ніч; нечутно й непомітно поповзли, клубочачись, з заходу незримі хмари й затягли пеленою весь небосхил. Місяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепі.
Спокійно спала Сара, як ось нараз почула крізь сон, що двері її кімнати тихо одчинилися; вона одразу розплющила очі й сіла на ліжку: на порозі стояв Гершко з свічкою в руках.
— Ну, Саро, вставай, одягайся, — промовив він коротко, — час їхати. Почувши його голос, такий холодний і владний у цю хвилину, Сара вся здригнулася з голови до ніг; страшне передчуття стисло їй серце.
— їхати... Куди їхати? — ледве прошепотіла вона, дивлячись на батька сповненими страхом очима.
— В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшні вісті. Сара з жахом закрила обличчя руками. В одну мить безвихідність її становища постала перед нею в усій своїй безнадії! Очевидячки, її не залишать саму й на хвилину... Як же ж тепер сповістити Петра?.. Вивісити у вікні хустку? Ой боже мій! Хто ж цієї темної ночі розгледить хустку на вікні! А вони з Петром і не умовилися, що робити в тому випадку, якщо вночі трапиться переполох! І ще, як на лихо, вона сама заспокоїла їх, сказавши Качурові: "Усе гаразд". Господи, може, по її слову заспокоїлися всі й нікого тепер немає на варті? Сара відчула, як волосся заворушилося в неї на голові.
— Ти, Ривко, допоможи тут Сарі одягтися, — говорив тим часом Гершко, — а я піду до коней.
Сара швидко одняла руки від обличчя і заціпеніла. Нічого особливого не побачила вона, тільки один погляд... погляд, який Гершко кинув на Ривку, але від того погляду Сара відчула смертельний холод у грудях.
Сарин переляк помітив і Гершко.
— Не бійся, любуню, — поспішив він заговорити лагіднішим тоном, — доправимось тільки до Великої Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамаків.
З цими словами Гершко передав свічку Ривці й вийшов з кімнати.
Свічка! Мов блискавка, мигнуло нараз у голові Сарі, може, вона дасть їм зрозуміти про небезпеку.
Сара мерщій схопилася з ліжка й, накинувши на вікно біле простирадло, ніби для того, щоб запнути його, взяла із столу свічку й поставила її на вікно перед простирадлом. Потім вона почала одягатися, але тремтячі руки майже не слухались її.
"Побачить чи не побачить? Зрозуміє чи не зрозуміє? Встигне чи не встигне? — роїлися в її голові думки, як вогненні іскри безпросвітної ночі. — Протягти б час... Але як?" — Сара навмисне впускала додолу то те, то те із свого одягу, підіймала й знову впускала.
Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не більше.
Що робити далі, Сара не могла вже зміркувати. Розбити шибку в вікні... крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить її, та й гострі очі меткої й дужої Ривки стежили за нею невідступне, мов очі кішки за мишею...
Та ось двері одчинилися знову й до кімнати зайшов Гершко.
— Як, ти ще й досі не одяглася, Саро? — спитав він суворо. — А свічку навіщо поставила на вікно? — додав він, кидаючи на дівчину підозріливий погляд. — Світло може привернути сторонні погляди.
Сказавши це, він узяв свічку з вікна й переставив її в глибину кімнати на підлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:
— А ти ж чого тут возилася, стара відьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула їй на голову велику чорну хустку і, взявши за руку, вивела слідом за Гершком.
Вони вийшли з сіней і попрямували не до воріт, а в глиб двору.
— Що ж це? Куди ми йдемо? — спитала Сара, зупиняючись.
— Цс!.. — просичав Гершко і, взявши Сару міцно за руку, так, що вона відчула, що їй не вирватися, пошепки додав: — До брички, доню.
Ніч була темна, душна... Але Сара відчула, як смертельний холод пробіг по її тілу від плечей до п'ят; ноги в неї затремтіли, і вона так одразу знесиліла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.
— Куди ж ми їдемо? — насилу вимовила вона.
— У Велику Лисянку, — прошепотів Гершко, — а звідти в Умань... Тільки ми виїдемо з того боку, об'їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псів.
У Сари оддягло од серця. О, якби тільки Петро помітив, зрозумів... устиг! В німій і гарячій молитві вона підвела очі до неба... Але небо було темне, мов склепіння льоху, здавалось, воно насунулось усією своєю вагою на землю. Крізь чорне запинало мороку ледве просвічували дві-три зірки.
Тим часом Гершко підвів Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибині двору, проти пролому в огорожі. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидінні, він виліз на козли.
Незважаючи на темряву, Сара помітила, що батько підняв з землі великий мішок і довгий пояс і підмостив усе це під себе.
Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.
Навколо було тихо й темно, як у могилі...
Нараз моторошну тишу ночі прорізав протяжливий, схожий на стогін крик пугача.
Сара здригнулась і тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричі, вона впізнала Петрів голос.
— Що з тобою, Саро? — підозріло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.
— Пугач злякав мене, — відповіла, тамуючи подих, Сара.
— Поганий птах... завжди віщує нещастя... — пробурчав Гершко. — Але бог Ав-раама, Ісаака й Іакова, бог вірних синів Ізраїлю хай помилує нас!
Гершко підібрав віжки, коні рвонули й помчали бричку в темряву, що розіслалася над землею...
І Сара не помилилася в своїй надії. Петро зрозумів її знак.
Зважаючи на тривожні обставини, він не поїхав сам у ліс сповістити гайдамацькі ватаги, які там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмітливих парубків; сам же, віддавши потрібні накази Качуру, Лящеві й Довгоносові, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Пріся кинулися сповіщати всіх мешканців села про небезпеку й веліли всім складати своє майно та бути на всякий випадок напоготові. Скінчивши ці справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на дереві добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.
На короткій раді було вирішено, що вони учотирьох по черзі вартуватимуть на цьому пункті, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березі річки з осідланими кіньми, зброєю і всяким запасом.
Так і зробили. Увечері черга вартувати припала Лящеві. Зручно примостившись на дереві, він почав спостерігати за корчмою. Настала ніч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменші звуки, що народжувались на землі. Вже кілька разів зрадливий сон підступав до Ляща, але він відганяв його. Корчма поринула в густий морок і ледве бовваніла за плотом; та ось нараз в одному з її вікон, десь далеко в глибині, мигнув кволий відблиск світла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крізь листя, витяг уперед шию. Через кілька хвилин світло з'явилося в Сариній кімнаті й на вікні її повисло біле простирадло, осяяне з того боку вогнем.
"Біда! — промайнуло в думці Лящеві. — Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночі й податися сьогодні ж у дорогу. Е, треба сповістити швидше!"
Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущі, де сховалися Петро, Качур і Довгонос.
— Виїжджає, панове! — задихавшись, прошепотів Лящ, підбігаючи до товаришів, які дрімали в кущах.
— Хто виїжджає? — скрикнув Петро.
— Га! Що там таке? — підхопили Довгонос і Качур, підводячись з землі.
— Гершко виїжджає з корчми.
— Що-о?
— Не тямите хіба: Гершко виїжджає.
— Не може бути! — скрикнув Качур. — Сьогодні ж сама Сара сказала нам, що все гаразд!
— Одурив і її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.
— Ходім! — рішуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й інші.
За кілька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмі було зовсім темно, в жодному вікні не світилося.
— Що ж це? — здивовано промовив Качур. — Скрізь темно?
— А світилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що світилося, — побожився Лящ.
— Загасив, мабуть, Гершко, догадався, — прошепотів Петро.
