Останні орли - Старицький Михайло
Щасливою, як бачиш, не можна моєї долі назвати. Поміркуй сама, чи хтось би згодився поділити її?
З невимовним хвилюванням слухала Дарина ці слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею ніхто; при останніх же словах Найди хвилювання її досягло найвищої міри. І сором за батька, і надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили її серце, гаряча хвиля кинулася їй до лиця, кутики рота затремтіли, на очах виступили сльози... Щоб приховати своє збентеження, вона потупила очі й схилила голову на руку.
У кімнаті запала мовчанка.
Кілька хвилин Найда пильно дивився на Дарину.
Вона мовчала, не підводячи голови.
Здалеку, від монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.
— Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати від тебе йог милості, отцеві ігуменові й наставникові нашому? — холодно спитав нарешті Найда.
Дарина здригнулась від цього холодного тону й швидко підвела голову; перед нею вже сидів не гордий, непохитний лицар з залізною волею й непідкупним серцем, а замкнутий у собі чернець, з холодним, незворушним обличчям.
— Скажи йому, що батька немає дома й не відаю, коли повернеться, — відповіла вона. — Моє ж слово нічого-не важить для ляхів, а тому я краще поїду сама в монастир.
— Ти думаєш туди їхати? — поквапне перебив її Найда.
— Так, поїду, може, мені пощастить збудити відвагу в сестер.
— Ні, ти цього не зробиш, — заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. — Тепер небезпечно в лядському краї: ляхи гайдамачать по лісах, по дорогах... Самі стіни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобі туди їхати!
— Ні, пане, — стримано, але твердо промовила Дарина. — Я поїду, і ніякі небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мій край.
— Ні, ні, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твій...
— В такому ділі я не зважатиму на батька: Христос ближчий і за батька, і за матір, і за дітей. І якщо я...
В цей час заскрипіли двері. Дарина урвала мову. До світлиці ввійшла пані господиня.
— Даруй, отче, — заговорила вона, звертаючись до Найди, не помічаючи схвильованості на обличчях обох співрозмовників. — Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцеві ігуменові карасиків сухих зібрала, — усміхнулася вона вельми задоволене. — Він любить наші озерні. Ну, а тепер прошу, будь ласка, іти за мною. Час пізній.
Найда підвівся, мовчки вклонився Дарині й пішов слідом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сіни й ступили з ганку в двір.
Кілька хвилин Дарина сиділа за столом, схиливши голову на руки, потім поволі встала й пішла в свою світлицю. У невеликій її кімнаті було темно, але відблиск ясної місячної ночі давав можливість бачити навколишні речі. Дарина не засвітила свічки й, причинивши за собою двері, просто підійшла до одчиненого вікна й сіла на ослін, що стояв коло нього.
Над землею пливла вже повна ніч; тепла, душна, вона далеко відганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лісу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими іскристими зорями;
тепле повітря дихало ніжною свіжістю лісу й пахощами квітучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась.
Якийсь тихий смуток охопив її душу. Прекрасний і суворий образ лицаря-ченця не йшов їй з думки, а його правдиві, вогненні слова, здавалося, ще дзвеніли в її вухах. І такий козак мав загинути для світу в суворих стінах монастиря!
З душі вирвалося глибоке зітхання. Так, тільки страшне горе могло загнати це сміливе серце в монастир. Тепер вона вже не має сумніву, він любить когось... якусь нерівню, й не сподівається на взаємність... Дівчину чи заміжню? Нашу чи полячку? Однаково... але яка щаслива повинна бути та жінка, котру любить такий лицар-звитяжець!..
З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зітхання, і нараз їй здалося, що протилежне вікно в одній з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо відчинилося.
"Що це? Невже він?" — промайнула в неї думка.
Дівчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але скрізь було тихо, сонно й нерухомо.
"Ні, то, мабуть, ворухнулась гілка берези", — подумала Дарина й сумно притулилася до підвіконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?!
Заворушилися в голові її тужливі думки: "Чому в неї немає жодної близької людини, жодної рідної душі? Чому ніхто не кохає її? Батько, що батько! Правду казав про нього Найда... Не друг він їй, ні! Чому ж немає коло неї ось зараз, у цю хвилину, друга вірного, незрадливого, котрому вона могла б розповісти все те, що гнітить її душу цієї теплої, тихої ночі?"
Ласкавий вітрець поворушив шовкові пасма Дарининих кіс, припав до її палаючого лоба. І з цим поцілунком вітерця в серце дівчині вп'ялася гостра, невідступна туга.
Не спалося панні Дарині цієї ночі, — чи то душно було в її світлиці, чи то дратувало нерви напоєне пахощами повітря, чи не давав поринути в сон голосний спів солов'їв, — а не спалося, теплий вітрець залітав часом в одчинене вікно, навіваючи елегійний настрій: ніби вона слухала якусь чарівну, неземну мелодію, і їй ставало, при солодких і разом з тим сумних звуках, когось і чогось невимовне жаль... А літня ніч коротка: не встигла й задрімати Дарина, як світлиця її сповнилася життєрадісним голубим промінням; панна схопилася з ліжка, поспішила одягтися й вийшла бічними дверима в сад; а сад прилягав до лісу, що простятся по узвишшю над глибокою долиною.
Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небі й лягав свіжими барвами на гори, на Дніпро. Обрій в одному місці червонів яскравим сяйвом, зграї легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахів, що летіли в безмежну височінь; густий туман лежав іще хвилями по долині, і в ньому немов плавали п'ять золотих хрестів святої обителі. На горах, на вершинах лісу, на далекій смузі Дніпра, на самій блакиті неба лежав рожевий відтінок, а прозорі яскраво-голубі тіні, вкупі з ним, надавали картині якогось чарівливого освітлення.
Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси і вранішніх, і вечірніх годин у своєму поетичному куточку, але сьогоднішній світанок справив на неї нове, сильне враження. Вона спинилася під липою, над краєм улоговини, яка збігала вниз, де клубочився біластий туман, і не могла одірвати очей від ніжних півтонів серпанку, що повив далину, серед якої вогненною стрічкою починав палахкотіти Дніпро.
Дарина глибоко вдихала свіже, бадьорливе повітря, і нічний примарний смуток танув у її серці разом з нічними тінями, поступаючись місцем світлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску блискотливі промені й розсипалися рубіновими іскрами по верхів'ях дерев, то у неї в серці теж спалахнуло щось радісним полум'ям...
Дівчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: ні коня не звеліла приготувати йому, ні сніданку... Ще, чого доброго, бідолашний чернець піде пішки в Печери, а до них від хутора добра миля. їй стало ніяково й прикро за таку негостинність, і вона поспішила виправити свій недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебігла поглядом по квітнику: оббризкані вранішньою росою, неначе повми-вані, квіти весело підводили свої яскраві голівки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собі пучечок чорнобривців, нагідок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дівчина підвела голову: до неї наближався, глибоко задумавшись, її вчорашній гість, чернець Найда; він, мабуть, не бачив її і повільно йшов повз грядку, де вона рвала квіти.
Зустріч з ченцем обрадувала, але разом з тим і збентежила панну.
— Я рада, що велебний пан іще не поїхав, — весело заговорила Дарина, підводячись назустріч сторопілому й ніби заскоченому зненацька ченцеві. А втім, і сама вона, незважаючи на бажання надати своєму голосу безтурботного, грайливого відтінку, відчула одразу збентеження в серці, яке залило гарячою хвилею її щоки. — Я забула вчора сказати челяді, щоб приготували тобі сніданок і коня: це мені цілу ніч не давало спокою.
— Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, — відповів Найда.
Дарина пішла поруч з ченцем покрученою доріжкою серед густолистих кущів бузку й дикого ясмину; доріжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир.
— Вельможна панно, — боязко заговорив після довгого мовчання чернець. — Мене страшенно турбує думка... я й залишився, власне, через це... Невже ти зважишся-таки поїхати до Лебединського монастиря?
— Турбує? — спитала Дарина з радісним подивом і спинила свій ясний зір на ченцеві; в очах її променилося стільки тепла, що від нього почало поволі червоніти ченцеве обличчя і він змушений був ніяково опустити свої очі.
— Атож, турбує, — підтвердив він, — навіть більше... мліє од жаху серце... і не диво: панна дорога всім... вона — янгол-охоронець нещасних, щира вболівальниця за долю пошматованої шуліками України... то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость?
— Спасибі за щирість, тільки твої похвали запалили мені все обличчя вогнем: я їх не варта... Але невже в Лебедині так небезпечно?
— Авжеж... Скрізь нишпорять зграї розбійницької шляхти... і панну... особливо саму, без охорони... може спіткати таке лихо... О, не доведи господи — страх подумати.
— Мене не насміляться зачепити: мій батько — російський підданець, і за мене б гвалтівники відповіли перед нашою владою.
— Коли б вони хоч щось поважали в світі; але ж для шляхтича нічого не існує, крім сваволі та гвалту... Та коли ти так береш до серця долю жіночої обителі, то напиши листи — я сам одвезу їх, підтримаю там дух і надії...
— Але якщо такі небезпечні шляхи для мене, то ще небезпечніші вони для тебе, — палко заперечила панна. — Схизматського ченця кожен шляхтич вважає за свій священний обов'язок замучити. Ні, нізащо я не погоджуся наразити твоє життя на небезпеку.
— Та кому потрібне це життя, кому воно дороге?
— Мені першій, — швидко мовила Дарина, але, відчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: — І кожному, хто любить народ свій... Тільки ти закрився рясою од друзів і таїш у своєму серці холод до них.
При цих словах Дарини Найда поблід і замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо підіймалися, очі загорілись вогнем.
