Останні орли - Старицький Михайло

Десь глибоко на дні серця затріпотіло щось гаряче, ладне зірватися з його побілілих уст.

Зашарівшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду від цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, їй здавалося — іще одна хвилина, і вона почує од ченця щось фатальне і таємниче, те, що він беріг у своєму серці під складками цієї холодної ряси... І від цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.

Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.

Дарина мимоволі одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спідниці і якомусь драному татарському халаті; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щілину тільки визирали блискучі очі та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах і зігнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесівської будови.

— Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! — заговорила стара грубим рипучим голосом. — Дозволь мені свою ручку білу, скажу тобі всю правду, — що було з тобою, що жде тебе і що в мислях має той, на кого думаєш.

Дарина здригнулась: ця потворна відьма немов читала у неї в думках і пропонувала відповідь на пекуче питання, яке її мучило.

— Не бійся, такої циганки, як Зоя, світ ще не бачив: од мого ока ніщо не сховається, — провадила стара, — всяку глибину воно осягне, землю й камінь проб'є, а серце пройме наскрізь і виявить, що в ньому засіяно і яке зілля з того може вирости... — І вона блиснула очима на Найду. — Дозволь ручку.

Дарина постояла якусь мить нерішуче, але, поборовши себе, відповіла, нарешті, спокійно:

— Спасибі тобі, циганко, за бажання розказати мені про мою долю, але всяке ворожіння я вважаю за гріх, та й чи було б цікаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невіданні все наше щастя.

— Добрий розум дав тобі господь — і панові обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона мені сторона, а от як поблукаєш по ній, то од стогону та сліз і циганське серце тріскається, як під добрим молотом підкова.

— Ходім, стара, — рушила до ганку Дарина, — я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.

— Постривай хвилинку: милосердя твоє відоме по всіх лісах і яругах... сестрою тебе лісовики вважають... А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато від тебе світла йде, і в світлі тому гріються голодні та холодні, та не тілом тільки, а й духом... усі тебе благословляють... та ось тільки горе, що ти гарна! Краса жіноча на погибель: од краси тої й загартовані серця м'якнуть.

— Бог з тобою, стара, — усміхнулася Дарина, — яка з мене красуня. Тільки й того, що не страшно дивитися.

— Ой, не лукав! Сама знаєш ціну цієї диявольської сили, краси... — А от хочеш, я тобі поворожу! — нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався із завмиранням серця до слів старої, її несподіване звертання примусило його здригнутися й відступити назад з якимсь містичним жахом.

— Одійди від мене, — немов заблагав чернець, і в голосі його почувся трепет. — Хто зрікся світу, тому не годиться й слухати твоїх слів, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не світлі, а темні сили. Смиренному розумові й відданому на служіння господеві серцю грішно й подумати навіть підняти завісу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидінням.

— Не хочеш дати руки — не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрізь під цією чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, — люто засичала циганка. — А, злякався, затремтів! То слухай же. До вірного ока й міцної руки дала тобі доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свій! Не на те він урятував тебе від леза ножів і бурі полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батьківщини, не на те він пом'якшив серця вбивць і вселив у них замість злості любов до тебе, щоб ти відплатив за те чорною невдячністю! Не на те він щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуці осінньої ночі...

— Хто ти? — з жахом скрикнув чернець, відступаючи й захищаючись руками від цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. — Звідки тобі відоме те, що й від мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?

— Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрізь, і ти це знаєш, а тому й тремтиш... Мужнє серце твоє не відало страху на полі бою серед бурі, стогонів і зойків, серед шаленства смерті, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спіймана пташка, і знаєш чому? Тому що відчуваєш провину й неправду...

— А-а! — простогнав Найда і майже впав на лаву, котра, коли він одступав, трапилась йому під ноги. Вигляд у нього був жалюгідний. Невимовні страждання відбилися закам'янілою судорогою на його побілілому обличчі: холодний піт виступив на чолі великими краплями, розширені від переляку очі не відривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змія, на свою жертву. Не менше, ніж Найда, була приголомшена й Дарина, — їй здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повідати щось жахливе.

— Так! Провина й гріх, страшний гріх лежить на тобі! — говорила циганка. — Вищі сили призначили твоє серце на порятунок вітчизни, а ти що надумав? Ти хотів оддати його в руки жінки... Пам'ятаєш ніч на Трубежі?

— Спинись! Ні слова! — скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив її за плечі. — Або присягаюсь богом, що ця ряса не врятує тебе!..

— Оце-то так, — захихотіла зловтішно стара, — спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала... Гляди ж, — провадила вона далі віщим голосом, одступаючи на крок від Найди, — незабаром ударить закличний дзвін, і коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки — в свинцеві кулі, тоді ти повстанеш і твоя чорна ряса повіється чорною хмарою і вкриє всю Україну! Та горе тобі, якщо ти ухилишся від заклику, — лиховісне закричала стара, наступаючи на Найду і блискаючи палаючими очима, — ганьба впаде на твою голову, печать Каїнова ляже на виду твоєму, одмахнуться від тебе люди, навіть звірі цуратимуться тебе! Ніякі стіни монастирські не врятують тебе від страшної кари. Сам бог одверне від тебе обличчя своє, тисяча прокльонів повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!

Мов прибиті громом, стояли непорушне Дарина і Найда, охоплені нелюдським жахом. Коли ж вони отямились і оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.

Дарину вивела з заціпеніння служниця.

— Панно, ясновельможна панно! — гукала вона, підбігаючи. — До нас приїхав якийсь значний панотець із Києва, в рясі єдвабній і в клобуці, може, чесний владика.

— Де, де? — стрепенулася Дарина.

— Його велебна милость пішли в будинок, у велику світлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрібні розпорядження й, причепурившись, поспішила в світлицю до гостя.

Назустріч їй підвівся високий на зріст, міцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашіло здоров'ям, а очі іскрилися радістю й надією. На могутніх грудях архіпастиря видно було панагію й золотий хрест.

— Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхіседек! — скрикнула Дарина й квапливо підійшла під благословення владики.

— Хай буде над тобою десниця Всевишнього! — промовив настоятель і тричі перехрестив нахилену голову дівчини.

Після побіжних розпитувань про мандрівку, про те, чи добре велося отцеві Мельхіседеку в дорозі, чи не зустрічався він з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столі ранній сніданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом і прянощами, до грінок; крім пива, що споживалося в ті часи, як пізніше чай та кава, на столі красувався ще чималий короп у шафранному соусі та карасі в сметані, які шкварчали на сковороді, й кілька пляшок наливок, настоянок і ратафій.

Стара тітка метушилася біля столу й, коли ввійшов Мельхіседек, підійшла до нього під благословення, а потім, присунувши владиці крісло, заходилася вкупі з Да-риною пильно припрошувати його до сніданку.

— Ох, запопадниця наша, — усміхнувся отець Мельхіседек. — Ченцеві це ж спокуса, черевоугодництво... гаразд іще, що сьогодні четвер.

— У пречесного отця стільки трудів і подвигів для духу, що й тіло підтримати не гріх скромною трапезою, — відповіла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостинністю: — Удостойте, найпревелебніший дорогий гостю.

Владика благословив запропоноване брашно й питво.

Після сніданку, за ковшем старого меду, отець Мельхіседек став ще говіркіший.

— Сподобився, сподобився уздріти, люба панночко, і велику, найсвітлішу царицю, продовж їй ласка господня царственого віку!.. Град її велій, краси невимовної, і ріка повноводая, і притоків багато, а от тільки садів наших та запашного повітря — дасть біг: берізка та осичина!.. Зате палаців і двірців там сила-силенна;

возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворців біля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.

Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив мені погляди на нашу справу найяснішої цариці: всією душею вона стоїть за руський православний люд, іменує нас братами по крові й по вірі, пошле посланців до польського короля й зажадає, щоб він утихомирив ксьондзів і шляхту, дав би православним спокій і всі права, як і католикам. Але одразу війська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирні трактати, а того не стерплять і інші короновані сусіди, ні австріяки, ні прусси... Довелося б, отже, Російській державі вступати в війну з трьома крулівствами... та до того ж іще й війна з Туреччиною.

— Авжеж, це правда, — погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. — Тільки от біда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без війни не дадуть королевому наказу ніякої ціни.

— Воістину так, — ласкаво усміхнувся отець ігумен і погладив рукою свою бороду. — Тебе, дитино люба, умудрив господь світлим розумом.

— А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?

— Удостоївся, моя дитино, сподобився... Ох, яка велич! Не покої, а роззолочені й прикрашені чудодійно храми-чертоги...