Останні орли - Старицький Михайло

Велика небезпека в тому ділі, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тоді геть усе село загине... Заради тебе тільки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай — слова свого не зламаю!

— Петре! Чим віддячу я тобі? — прошепотіла Сара, припадаючи до його плеча.

— Нічим, Саро, ніякої мені подяки від тебе не треба. Ти врятувала нас, і ми повинні вволити твою волю... Але ходім, — він м'яко відсторонив від себе дівчину. — Місяць уже хилиться до річки... не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зіпсувати все.

Він узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнішу частину дороги — пустирище коло корчми. Дійшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тіні розлогої старої липи й обдивилися кругом.

Місяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.

— Нікого, — тихо прошепотів Петро. — Здається, ніхто не помітив, що тебе немає дома. Дивися, двері так само замкнуті, навколо тихо.

— Еге ж, еге, — відповіла пошепки Сара. — Вони так кричали, що, мабуть, не чули нічого.

— Ходімо ж, вони можуть почати роз'їжджатися до світанку.

— Ой Петре! — придушене ридання вирвалося з грудей Сари, і вона з слізьми припала до грудей парубка.

— Не бійся, Саро, заспокойся... Спи спокійно, цілу ніч не одійду я від твого дому, і коли що... — очі парубка так блиснули під чорними бровами, що Сара й без слів зрозуміла, що жде того, хто б намірився важити на її життя.

— Щастя моє, золото моє! — скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дівчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись від неї й дивлячись кудись убік.

— Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час... а коли той жид, якого батько єднає тобі за чоловіка, коли він, собака, наважиться...

— Петре! — палко перебила його Сара, здіймаючи до неба руки. — Богом великим, якого я пізнала в вас, присягаюся тобі, що, крім тебе, не назву нікого, нікого своїм чоловіком, і коли що, то будь спокійний: не побоюсь і вмерти, щоб лишитися вірною тобі і твоєму богові, котрий став тепер і моїм.

— Мила моя! — палко промовив Петро й ніжно пригорнув до себе дівчину. — Господь милосердний не допустить тебе до смерті, він захистить і врятує нас. Пам'ятай лише все, і тільки-но я підсаджу тебе в вікно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.

— Пам'ятаю, пам'ятаю.

— Прощай же!

— Серце моє! — Дівчина знову припала до грудей парубка й застигла в пориві німого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.

Маленька хмаринка набігла на місяць і вкрила таємничою тінню всю околицю. Петро насилу відірвався од Сари й промовив рішуче:

— Ходім... Треба поспішати.

Він узяв Сару за руку, й вони кинулися бігти через пустирище. Перебігши його й перескочивши через лісу, вони повернули в провулок і дійшли до плоту, що оточував корчму. Петро переліз через пліт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгій тіні, що простяглася від корчми, вони нечутно підкралися до вікна Сариної світлиці й, затаївши подих, зупинилися коло стіни. Сарине вікно лишалося відчинене, так як вона його й покинула, а крізь щільно зачинені вікна великої світлиці просочувалися тоненькі, як волосинка, смужки світла й чути було голоси.

Парубок з полегкістю зітхнув.

— Вони не помітили, — прошепотів він упевнено. — Прощай же, серце моє.

— Прощай, мій соколе! Прощай, моє щастя! — Сара обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцілунком.

Петро підняв її, мов пір'їнку, підсадив у вікно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотів їй:

— Пам'ятай усе! — і хутко зник у тіні.

Зоставшись сама в своїй світличці, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно підкравшись до своєї засідки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусідній кімнаті не чути було нічого.

"Що це, чи не пороз'їжджалися вони всі?" — здивовано подумала Сара, але в цей час у кімнаті почувся шепіт, а потім голосно й озлоблено заговорив рабин:

— Пам'ятай же, Гершку, і зроби усе точнісінько так, як ми сьогодні вирішили. Через три дні, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозі заїдь у Лисянку й розкажи губернаторові все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамаків: нехай ляхи покарають їх так, щоб і іншим не кортіло переховувати цих розбійників.

— І нехай потім за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, — підхопив другий голос.

— А ті кляті гої хай рвуть одне одного до скону днів, мов скажені пси, — просичав третій, — і нехай загинуть усі, як філістимляни, як вавілоняни, як полчища фараонові!

Сара вхопилася руками за груди й ледве стримала радісний крик, що ладний був вирватися в неї.

Слава богу, отже, все буде так, як казав їй Петро, і через три дні він вирве її назавжди з uborq ненависного їй гнізда!

Нечутно підвівшись з підлоги, вона підійшла до вікна, подивилась, чи не помітно там чого, і кинулась у свою пухову постіль. Радість і хвилювання цього дня так знесилили дівчину, що вона за хвилину вже спала міцним сном, десь в глибині свого серця відчуваючи, що тут же, недалеко від неї, не спить її коханий, любий Петро й не перестає думати про неї, оберігаючи її сон.

Прокинулась Сара зовсім пізно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думці всі вчорашні події; дівчина хутко підвелася, сіла на ліжку й прислухалася: навколо все було тихо.

"Пороз'їжджалися, тим краще", — подумала сама собі Сара й знову лягла на подушку, щоб іще раз проказати в думці ті чарівні слова, які говорив їй учора Петро.

У цей час двері тихенько скрипнули, і в щілину спершу просунулася голова Гер-шка, а потім увійшов і він сам.

— Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, — заговорив він, підходячи до доччиного ліжка. — Виспалась? Відпочила? Гості наші вже пороз'їжджалися, а я все ходжу круг твоєї світлиці, боюся, щоб тебе не розбудити.

Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула від нього такого ніжного тону, й серце в її грудях стислося від думки, що вона віддала батька до рук християн.

Однак, переборюючи докори совісті в своїй душі, вона відповіла весело й привітно:

— Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибіжу до вас.

— Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, із сніданком, — відповів Гершко й, вийшовши з кімнати, причинив за собою двері.

Сара моторно зіскочила з ліжка, за якусь хвилину одяглася й поспішила вийти у велику світлицю, котра правила їм за все.

Коло столу, на якому стояло молоко, лежав білий хліб, печені яйця та цибуля, сиділи Гершко й стара Ривка. Вони зустріли Сару вельми привітно, і в Сари знову защеміло серце від думки про те, що вона їх навіки зрадила.

Після сніданку Гершко звернувся до Сари:

— Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так і жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидків? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та іншого майна... Ой вей! Не залишать і нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цінного: золото, адамашки, перли; гроші я сам зберу... і запакуйте все разом, а вночі я це закопаю десь у льоху.

— Добре, тателе, — охоче погодилась Сара.

— Завісьте ж чим-небудь вікна, а я замкну з сіней двері.

— Навіщо? — здивувалася Сара.

— Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навіщо, — відповів Гершко, зателіпавши пейсами. — Хоч тепер час і робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, і якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срібну ложку, то до вечора ці собаки рознесуть усю нашу корчму.

— Ой вей, правда! Ой, яка правда! — підхопила Ривка. — Тут так страшно стає, що і вдень боїшся виглянути надвір.

Сара мовчки погодилася з словами батька: він і справді мав рацію, та ще й до того ці збори обіцяли їй скоріший порятунок.

Гершко віддав ключі Сарі, а сам вийшов у сіни й замкнув за собою двері; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вікна й заходилася з Сарою коло роботи. Усі шкатулки, ящики, шафи й сховані в підпіллі скрині були поодчиняні. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподівалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутряні шуби, перли, персні, сережки, золоті ланцюжки й —інші дрібні коштовні речі вони зашили в дві великі паки, а срібний і золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сіном, щоб він не брязкотів, потім позабивали барила й навіть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закінчили нарешті свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому іншому мотлоху, розкиданому по хаті.

"Тепер вибіжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прісею", — подумала сама собі Сара й, підійшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, і до кімнати зайшов Гершко.

— А, це ти, любуню, — звернувся він до Сари, —скінчили роботу? От і добре, а я хотів тебе якраз попросити допомогти мені шинкувати.

Це прохання здивувало Сару: досі батько, побоюючись появи козаків або панів, ніколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим і зраділа. У шинку завжди було багато селян, і це давало їй можливість перекинутись з потрібною людиною знаком чи словом, а головне — почути щось про панотця та його сім'ю, і тому вона охоче пішла слідом за батьком.

У шинку сиділо кілька чоловік, але то все були проїжджі. Забігли ще дівчинка й хлопчик із сусідніх хат по кварту горілки, зайшли випити по чарці два господарі з протилежного кінця села, але Сарі було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останні події. Розчарована й сумна, дівчина мовчки допомагала батькові наливати горілку, коли несподівано до шинку зайшли два одвідувачі, і Сара зразу ж упізнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло від радості.

Гершко, на щастя, не помітив цього, бо наливав саме горілку з барила, що стояло долі.

— Гершку! Дві чарки горілки! — голосно промовив Качур, сідаючи з Довгоносом за крайнім столом.

— Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, — звернувся Гершко до Сари, не підводячись з долівки.

Сара проворно налила дві олов'яні чарки й підійшла до селян.

— Ну, що? — спитав Качур так тихо, що Сара скоріше вгадала ці слова з поруху губ його, аніж почула їх.

— Усе гаразд, — шепнула вона у відповідь.

В цей час Гершко підвівся з долівки; Сара поставила на стіл чарки й повернулася на своє місце.

Качур і Довгонос випили горілку й, розквитавшись, вийшли з шинку.