Правда Кобзаря - Барка Василь

І полем, степом ідучи Свого ти сина закриваєш.

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази.

І любитимеш небого, Поки не загинеш Межи псами на морозі. Де-небудь під тином.

Поет згадує про безталання своєї покійної матері-кріпачки, коли навідується додому: як вона вночі "на свічку Богу заробляла, поклони тяжкії б'ючи"., молила за добру долю дитині.

На відміну від Дантового твору, де пекло, чистилище і рай зображені роздільно, "Кобзар" розкриває все в одному з'явленні: в вигляді і стані людського життя на юдолі земній, зрушеного з доброго ладу. Той лад, ніби соняшна система всіх цінностей, передусім моральних, зруйновано злобними могутностями царів з їх зброєдержцями. Через те люди мучатсься.

Шевченко віщував відбудування — після грізного суду над неправдами, в час мирности і злагоди. Відновиться богоданий стрій і одна сім'я: в кожній хаті, в кожному народі і цілому людстві.

Можливо, в мрії Кобзаря є пророчий зміст, який здійсниться в нас після совітчини і після очищення країни від комуномосковської скверни.

Шевченків шлях життєвпорядження тисячократяо справедливіший і людяніший, мудріший і життьовіший, ніж весь комунізм з його чорнокниж-ницьким гамузом, в зростаючому озвірінні, серед злиднів і страхів, з якими постійно гноблять народ в Україні.

Комунізм криє в самому єстві своєму демонічну ненависть до людської душі, створеної по образу Божому, вірної цьому образу і вільної від тиранів і їх омани.

Часом комуністи говорять про "гуманізм" і людяність. Але що з того казання, коли людину вони терплять, як приємну їм — доти, поки ступайствує в їх "лінії", а тільки відхилилася, тоді люто мучать, ніби тварину, і вбивають. Був "гуманізм", а вмить змінився на звіризм і замучив.

Немає в цьому жодного справжнього гуманізму; є тільки психологія розбійницьких ватаг, які схвалюють, поки свій.

Немає в цьому нічого також від правдивої любови, при якій люди терплять незгоду і навіть повну протилежність політичного і всякого іншого переконання — в ближніх: терплять ради них самих, люблячи і бережучи від лиха.

Напроти всякого чорного ненависництва засвічено в "Кобзарі" добрий світильник.

Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! А більш нічого не давай!

Шевченко передусім і над все був поет-пророк цього сердечного раю.

Назавжди зберіг безмежну пошану і благоговіння перед "апостолом правди і науки", Павлом, послання якого прийняв живим джерелом для всього життя. На весь "Кобзар" відсвітилась мова апостола, який писав про себе, що коли б говорив усіма мовами людськими і ангельськими, а не мав любови, то був би порожня мідь дзвенюща, і коли б мав дар пророцтва і всі тайни бачив, маючи всі знання і силою віри пересував гори, то був би ніщо без любови.

І далі в апостола — провидницьке застереження проти омани, на якій тепер будують комунізм, проголосивши, що, мовляв, конфіскація і клясова ненависть, боротьба і знищення одних другими принесе добро і користь, зміст існування і щастя, через СОЦІАЛІЗМ, за який прихильники віддають життя. Не пренесе! Не буде ні щастя, ні зиску, ні справжнього змісту від пожертви.

Ось — провісне повчення Павла:

"Якщо я роздам весь маєток мій і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, нема мені в тім ніякої користи".

Святий мудрець бачив, що без любови неможливо збудувати ні жодного тривалого ладу в тутешньому житті: в родині, суспільстві, людській свідомості, — ні цінности життя вічного.

Без неї воцаряться сили, які, озброївшися ненавистю і мстою, зруйнують правду людських відносин, зрушать їх в зловорожу безладність і втоплять серце в безодні беззаконня, в глибині гріхів.

Від апостола знав це поет, маючи серце зряче на правду.

Тому в своєму творі, як провісник "сердечного раю", він засвітив коштовний світильник, для народу і кожної душі, взявши запальну іскру від благовісника, від його науки:

"Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не звеличується, не гордиться; не безчинствує, не шукає свого, не дражниться, не мислить зла, не радіє неправді, а співрадується істині... "

(І Коринт. 13: 4-6)

Шевченко сам жив світлом цієї науки і хотів ним перемогти всяку злобу і неправду. Хоч він і сам гнівався, часом — дуже! і картав і кляв "неситих" царів, але це почуття не було в його справжній натурі. Викликане нелюдяністю тиранів, воно вибухало і перегоряло, вимовляючися в нових віршах. Тоді знов, іноді зразу ж через хвилину, як видно з тих віршів, приходило — світилося почуття любови, властиве і природне поетові.

Вже наставала особлива лагідність після душевної грози — в стишеному стані, як також в природі після грози, квіти доброго почуття цвіли ще ясніше і ласкавіше: в такій зворушливій доброті, що, вся зрошена сльозами, проникне навіть і в камінне серце.

Поетові було призначення: нас, ожорсточених вкрай, підготувати до сприйняття апостольського світла, що перемінить людство; світла, що приходить від страстотерпного серця Христового — сонця видимих світів і невидимих.

Ми, слабі духовним зором, ще не годні сприйняти його в повній силі з першого джерела.

Тому дано передвісника нового життя, який в "Кобзарі" повів нашу думку і на прикладах живих показав: як діє світло істини.

Неначе срібло куте бите І семикрати перелито Огнем в горнилі, — словеса Твої, о Господи, такії, Розкинь же їх, Твої святії, По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі, убогі діти!

Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.

Якраз цього автора "Кобзаря", апостольського учня і провісника духовної людини, бояться і ненавидять т. з. "войовничі безбожники".

З великим поспіхом і тривогою вени закривають постать християнського поета накладками, склепаними з мітів-підробок. Але враз, після війни, крізь великі розколини в бронзовій темниці, просвітлився знов справжній образ поета-речника Христової правди: в огненному пурпурі, побарвленому кров'ю від ран серця.

Починається хід його, з мечем духовним, через степи і ріки, гори і долини, і вже силу його зброї відчувають супостати на своїх злих легіонах.

Пророча передбачливість поета зросла від його величезното духовного досвіду і від життьового терпіння.

Звідси ж правдиві вирішення справ, перед якими передова думка в Росії стояла — вагаючися.

Мусимо означити супроти всіх мітів, дійсне значення Шевченка як громадського провідника: він був прикладом і вчителем боротьби для діячів не тільки України, а всього східнього слов'янства.

Щоб переконатися, досить пригадати картину тодішнього становища в суспільстві, — її подав геній аналітичного письменства, Ф. Достоєвський, в своєму "Щоденнику" за 1873 рік, розбираючи зміст Пу-шкінського "Євгенія Онєґіна".

Отже, читаємо:

"Ми зрозуміли, що і ми можем бути європейцями, не по одних тільки кафтанах і напудрених головах. Зрозуміли і не знали, що робити. Потроху ми стали розуміти, що нам і робити нічого".

"В Онєґіні вперше російська людина з гіркотою усвідомлює чи, принаймні, починає відчувати, що на світі їй нічого робити".

І далі Достоєвський писав: "усвідомлювали, що ми зовсім не схожі на французів, німців, англійців, що тим є діло, а нам ніякого..."

Такий був стан тогочасного "цивілізованого суспільства" в Російській імперії.

Це не тільки напередодні появи "Кобзаря", але і потім; як ствердив Достоєвський, навіть і Гоголь теж в свої часи, аж до смерти — 1852 року, не знайшов в Росії "ідеал, над яким би він міг не сміятися".

І ось, виходить з гіркого кріпацького моря — раб, справді раб-кріпак на продаж, на змор, смертне побиття і знущання, як твар для власника: жива і чиста душа, оповита духом правди, сонцем правди, від якого дістала чудесний дар. Заговорила мовою, нечутною досі ніде в світі, — з болючими скаргами і жалями, які виплакала за всіх. Також покликала всіх поруганих і зведених до стану тварі: — прокиньтеся і верніть собі подобу Господню, одержану від створення; ви ж люди, як і царі, — ні! ви кращі, бо ви в правду одягнені, а вони — в зло.

Ця душа, з скарбом слова на дні серця, сама пішла дорогою життьової боротьби за повернення права рабам — мільйонам їх в отому темному морі, немов теперішньому колгоспному: там були рідні сестри і брати.

За всіх підняв він перед світом слово: з протестом горючим, з обуренням, з грозовою силою гніву.

Кинув виклик їхнім катам, як розпечену рукавицю, в їх люті лиця. Один, проти "тьми... поганих", боронив "поруганих смердів", "опаскуджених рабів". Дні і ночі життя посвятив їм одним, зрікшися всіх вигод особистих.

Пішов дорогою самопожертви і, як борець і мученик за всіх, прийняв кару десятилітньої каторги, що зруйнувала його.

Всім показав: є що робити! Є велика правда, на ниві якої трудитись треба.

Всі схилили голови перед його жертвою і подвигом.

В життьовій офірі, як і творчій посвяті, дав приклад для всіх освічених: як боротися за порятунок і волю знедолених братів.

Його приклад викликав відгуки серед всього слов'янства Сходу та інших народів, замкнутих за стінами імперії "од молдаванина до фіна".

І ми, віддаючи Кобзареві цю честь, повинні знати наш обов'язок: визволяти з новітнього кріпацтва отих поруганих і втоплених в злидні і визиск — колгоспних селян, братів наших.

Годі надиматися з орденами, преміями, гонорарами, дачами, вигодами міського життя, почестями, пливучи горою і загинаючи носи супроти "маси" упосліджених "низів", як звикло звати партконс-водство і совчиновництво та їхні слуги з званнями письменників.

Всі вони ходять в неправді перед колгоспними кріпаками і пригніченим робітництвом.

Шевченка — поет народний і в тому значенні, що говорив від імени і свідомости основних шарів суспільства, переважно селян, їх мовою, але ще більше —як найглибший виразник всіх, від кріпаків і аж до тієї верхівки, звідки також виходили шукачі шляхів для народного визволення. Вся нація, з різними шарами і верствами пробудженими і приспаними, "мертві, живі і ненароджені" як спільнота духовна, під покровом Церкви, і як історична спільнота в життьовій боротьбі і праці, спогадах і сподіваннях, творчості і повноті щоденного побуту: вся знайшла в особі Шевченка свого суспільного речника і оборонця, співця історичної слави і провісника майбутности.

Найбільше ж Шевченко народний — як найсправ-жніший співець вітчизни і провідник, що вів народ доброю дорогою.