Правда Кобзаря - Барка Василь

її джерело знайшов, читаючи Євангеліє. Лист до княжни В. Рєпніної, написаний за рік до того віршу, свідчить про джерело; "Євангеліє маю" — повідомив поет. Він через деякий час написав: "Новий заповіт я читаю з благоговійним трепетом". Наведемо згадану думку:

1 хочеться сповідатись. Серце розповити,

І хочеться ... Боже милий! Як хочеться жити.

І любити Твою правду, І весь світ обняти!

Євангельська правда: про безмежну любов Христа до всіх людей, ради яких принято хресні муки на Ґолґоті, знаходять вираз в поетовому прославленні братерства до всього світу. І також заповідь Христа про незнищимий і нерозкрадний скарб вірних: скарб добрих діл, який вічно зберігається на небесах, стає в "Кобзарі" джерелом при оспівуванні "доброзиждущих рук", добросердечности малих, "трудящих людей", в єдиномислії та братолюбії.

Отим добротворчим, "робочим головам" рукам" поет вимолює в Бога дарування сили і довголіття, а після смерти — "раю небесного": з скарбами неземної любови.

Певно, він і себе причисляв до "роботящих голів", серед яких на свій час був найретельмішим в Україні; що казав про свою працю на перелогах, те — і про них:

Роботягциж умам, Роботящим рукам

Думать, оіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам.

Це душі, що сіють "розумне, добре, вічне". Створюють нетлінні скарби, зрікшися жадати могутно-сти і розкошів "світу цього". Бо, по Євангелії, привласнення собі і володіння цілим світом — зовсім марне, коли загублено власну душу. Весь світ з його земними цінностями, почестями і втіхами не вартий нічого, порівнюючи з вічною долею душі.

Але "царі", "злоначинающі", "неситі" панували в великій силі, як власники отих минулих скарбів. Потужно тяжіли з ними над суспільством, зневаживши і упослідивши добросердну, хоч беззначну вбогість. Шевченко розвінчує протихристиянський міт гордости, з її значністю царів і божків, доведеною до сатанинського протиставлення істинному Богові. То був для XIX століття свій характерний "культ особи": царів звеличувано як кумирів та ідолів, воля яких заступала і закривала собою Божу волю, подібно — як сталося в наші часи при червоному культі особи партійного вождя-автокра-та. Означення: "культ особи" зовсім не передає терористичного жаху з "кровавими ріками", бо замість поіменувіати тирана як тирана, сказано тільки про "особу". Але так вийшло, що друге словс — "культ", вірно відзеркалює весь безмір демоні-якального самовивищування тирана в ролі "земного бога-царя", якого славили над небеса і до якого, з "соратниками" і пересмішками його, пов-вістю відноситься вірш Шевченка про "неситих".

Шевченко ніскільки не заздрить їм! Хай беруть дукачі, таляри, плуги, кораблі, "всі добра землі" і всі похвали. То — минучі цінності, ради яких не ьарто мучитися і лити кров; краще витерпіти злидні і зневагу, вимолюючи в Бога цінності вічні, що мають значення для охорони чистого серця і посмертного життя душі.

Вже саме це проголошення поетове становить величезну моральну перемогу над течіями громадської думки, діячі яких кликали до кровопролитної ворожнечі ради "дібр землі". Ніде в Шевченка немає такого заклику! — було тільки провісти боротьби з кров'ю ради перемоги свободи, правди, справедливости, і для зруйнування лютої влади зла.

Поет був переконаний, що при встановленні "праведного закону", "святого закону", справу з справедливим розподілом засобів життя люди розв'яжуть як слід, стаючи небагатими і певбогими, в необхідній мірі, для життя. В останні роки поет знаходить дорогу найвищої моральної перемоги: в дусі Євангелії. Зброєю перемоги стає добротеорчгегь, діяльність "доброзиаедг/гциа:" розумів і рук.

Зло перемагається по-справжньому не злом, а добром.

Бо в серці кожної людини, навіть найбільш обі-зленої, є скарб, що не нищиться, — хоч занедбаний в темності гріхів, але непогасимий: образ Божий, від якого родиться відгук на добрий і саможертовний вчинок, виконаний з любов'ю.

Шлях євангельського порятунку — тільки цей шлях. Тут твориться нова земля; світло для її творення об'явлено в Нагарній проповіді; в цьому світлі перемогу здійснять "доброзиждущі" люди.

Шевченко став поетом-провісником заповіді: про "чистих серцем", що "побачать Бога"; про "ти-хих", що "опанують землю".

Від початку пильного вивчення Євангелії на засланні і до кінця життя Шевченко все більше проймається блаженним світлом цієї заповіді.

Тому в "Кобзарі" постійно проходить мотив ти-холюбности і чисгосерднооти смиренних людей — супроти неситости гордих.

Не тих удавано "тихих, кротких государів", що, подібно до римського царя Нуми (з віршу "Колись-то ще, во вірем'я оно"), все думає, "як би то скувать кайдани на римлян", і не тих удавано "тихих та тверезих, та богобоязливих (з поеми "Сон", "У всякого своя доля"), що підкрадаються і запускають пазурі в печінку.

Але справжніх "тихолюбців-евятих".

Поет клопочеться не тільки про них; — молить Бога також про зупинення "злоначинающих", про рятунок їх від гріха. Знаменні слова йдуть після благання за чистих серцем:

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліе подай І братолюбіс пошли.

Це — молитва за всіх без винятку, всіх людей па землі, що повинні стати люблячими братами і жити в однодумності сім'ї.

Тут — найглибша відміна Шевченка від Маркса. Той другий дивився на немилі йому кляси тільки як на ворогів, що повинні бути повержені в кривавій боротьбі, придавлені диктатурою і зруйновані, включаючи сюди смертну розправу. Про порятунок ваіх, кого вважав ворогами, — автор "Капіталу" не думав. Думав про їх вигублення: він сам і кожен "ортодоксальний" послідовник, від головного, як Ленін, до служників-теоретиків із "сокирою".

Вони вживають топор, в теорії чи на практиці, тільки для перемоги партійного табору. І зацікавлені з приланцюгуванні авторитету Кобзаря до свого воза. Злегка почав Маркс, підкресливши в брошурі Драгманова вислів про Шевченка: "Більш, ніж хто інший, він заслуговує на звання народного поета." Але Шевченкова філософія життя становить протилежність до світогляду всіх "топорників". В "Кобзарі" стверджено, що кожна людина дістає від Бога чисту душу і праведне серце: для життя в добрі, правді, любові — між людьми, незалежно від всяких спонук і цілей матеріялістичного порядку, навіть в найшднесенішому значенні їх. Повинна зберегти святий дар супроти їхнього впливу, хоч би з ними зосередилися в одно всі багатства і втіхи світу або всі мотиви земної влади.

Бо душа і серце дані для любови людей до людей, в зреченні від всякого самодумства, протиставного Отцеві світів.

Ці погляди Кобзаря далекі від матеріялістичної доктрини "топорників", зокрема "революційних демократів". Але близькі до вчення зодчих Церкви Христової. Щоб переконатися, досить навести приклад: як ці погляди відбивають, — через різні сторони духовного життя XIX століття, — науку "в. Антонія Великого (ПІ-ІУ вв.); в його "Добротолю-бії" сказано:

Душа "знаходиться в природному своєму чині, коли перебуває такою, якою створена: створена ж вона вельми доброю і правою". "Коли ж вона відхиляється і спотворює чин, що його вимагає єство, тоді це називається злом в душі". "... Будем тільки охороняти себе від поганих помислів і зберігати душу свою Господу, як заклад прийнятий від Нього, щоб Він визнав її творінням своїм, побачивши, що вона така, якою Він її створив".

Шевченко постійно відчував і виспівував голос тієї первосвітньої душі, часом всієї —в чудесних коротких строфах.

Боже милий! Як хочеться жити

І любити Твою правду І весь світ обняти.

Доля всіх, добрих і недобрих, праведних і грішних, була предметом роздумів і клопотів поета: він всіх ставив перед конечністю — вернутися душею до первотворного стану в любові і правді. Шукав переміни і рятунку, а не погибелі для багатьох людей, які йшли чорною дорогою. Що писав митрополит-богослов Лнтоній про Достоєвського, не меншою мірою відноситься до автора "Кобзаря": "вище від всього і більше від всього він любив людську душу і її відродження" (Софія, 1921). Поет піднявся над обмеженнями ненависти і ворожнечі, — "весь світ" прийняв для братерської любови, перекреслюючи різницю між неворогами і ворогами, яких сам знав і сам обсипав пекучими картаннями.

Великі і живі істини відкривалися поетові в душевній боротьбі, після сполохів гніву на всякого мучителя людей. Найгорючіша суперечність гніву і милосердя вирішувалася в перемозі спокійного і тихого, радісного і побожного почуття, коли серце остаточно вкріплене в правді. Незадовго до кінця земної стежки Шевченко писав молитовні слова про врятування злоначинаючих.

На диво, тепер велетневі духу і переможцеві над власним гнівом чіпляють знаряддя комуністичного терору, невпинного і непогамованого, без проблиску найменшої іскри милосердя, обіцяючи панування тієї лютости аж до неозначеного і далекого "майбутнього".

В цьому — жах вигадки, що нею зводять геніяль-ного поета до рівня озвірілих риморобів, співців людомучення. Накладають червоний тваровид на поета, провісника добрости і терпеливця, який мав спочуття до кожного страждання і став речником серця людського, повного любови і жалости. Кликав до забуття провин одних перед одними і до замирення: ради життя в згоді з Божою істиною.

ІМПЕРІЯ ЧИ ДРУЖБА?

Шкода обдарованих замляків-теоретиків; за ста-лінщини славили терор, як ніби то "щасливий" порядок життя, зневаживши всі терзання народні.

Потім, на з'їзді КПРС, верховоди самі ж засудили той порядок як розбійницький терор. Ну, притихли б теоретики, бо, під натиском подій, і сьогоднішній стан засудять наступні коноводи комуни: він теж проти людський.

Але — куди там! При режимній драбині впадають в такий патос, в такий романтизм ідеологічної лівреї, що навіть начальство посмикує за фалду, а вони ще дужче! Доходять до шекспірівської без-мірности в вивертанні почуття під рабський взірець: тільки' б догодити червономосковській татарщині. А навіщо?

Можливо, хочуть, маючи партквиток і лакомства життя, над морем колгоспних злиднів виставитися в "прометеївській" ролі, щоб прикрасити конурно-ланцюгову службу при обекубленому письменстві.

Розмовами про безперервно діючий топор як ключ до щастя — ген, в далекій майбутності України, сьогодні зовсім закривають справу, що мала першорядну вагу для самого Шевченка: справу національної незалежности.

Це закриття, ставши традиційним в СРСР, виявляється навіть в каліченні "Кобзаря", з якого, наприклад, в масовому виданні 1954 року, виключено поеми: "Розрита могила", "Великий льох" та інші — з яскравими нащадками про національну волю і її втрату в Україні при пануванні російських імперців.

Одночасно твориться вражаюча підміна! — її можна ілюструвати на простому прикладі.