Правда Кобзаря - Барка Василь
Не кощунствуя впотьмах, Как царь ума.
Оновлення людини настане, коли відродиться її серце — джерело всіх подумів, почувань, намірів і мрій. Поет мав надію, що і сам спричиниться до того: віршами найсердечнішиими в світі, які зворушать, розбудять, очистять духовним полум'ям і вчинять чудесну зміну. Від слова цих віршів, повних правди почнеться відродження.
Погляд поета походить з Біблії, де серце поставлене як джерело душевного життя.
На самому Шевченкові справдилися слова "апостола правди і науки" — Павла:
"Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу вибрав Бог, щоб посоромити сильних;
І неродовите і принижене і нічого не значаще вибрав Бог, щоб зяедійснити значуще..."
(І Коринт. 1:27-29).
Справді, на провісника долі України, а може не тільки її самої, і на поета найзворушливішого з усіх, які були колинебудь, вибрано не особу дворянського походження і не з багатої родини, а кого? — раба! зневаженого, як тварина. Битого і поруганого, знеправленого в людській гідності вкрай, родженого і викормленого в злиднях, серед змучених людей.
Навіть і прізвище — з найнезвучніших, від назви шевства, праці упослідженої. А стало звучати краще, ніж графські та князівські прізвища імперії.
Був перст Божий на Шевченкові, як вибранцеві: навчитися горючого слова з Біблії і вимовляти святу правду до серця людей — навчати їх для доріг праведних.
Він це виконав повністю, відсторонивши особисте щастя в житті.
Мав рацію І. Франко, коли відзначав цю вибраність Кобзаря:
"Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком, і став велетнем в царстві людської культури. Він був самоуком, і вказав нові, світлі й вільна шляхи професорам і книжним ученим ... ".
"Кобзар" і сьогодні вказує "вільні шляхи", закриті червоноімосковськими напастями і обкурені в димову заслону гігантних обманів, взятих з творів "книжних вчених", Маркса і Енгельса.
Чимало наших земляків, почадівши звідти, дивляться на "Кобзар" і не бачать, що це ж є енциклопедія правди, щирої і світлої, ясновидницької, рідної, неоманної і рятівничої; джерело мудрости — серед світоглядового блукання наших часів.
Містить програму всіх програм для обнови народного життя. Вчить вірно і людяно, супроти чи-сленнотомного чорнописання мапіків ненависти і лжепророків марксизму, книжників і фарисеїв блудодумного діяматства, від яких пішла ціла пе-кловоротня і чортоскубівщина по полю сучасности.
"Кобзар", як книга правди, підноситься своєю справжньою дорогоцінністю, ніби скарбна вежа в сонці, над всіма хитроморочними побудовками червоної "ідеології": халупами, пообчаровуваними, ніби то — палаци.
Проспіває огненний півень в судний час, і розпадеться сила реклямного знахарства, основана на терорі; тоді багато хто побачить, що дався мерз енному обманству, розкричаному з лотків політичної базарщини та з розбійницької кутні.
Проти заморочення "Кобзар" світить, мов брамна вежа, своя для українців і найдорожча: пройшовши через неї, народ побачив зорю волі і добрий шлях, віджив серцем і душевними силами — для визволення.
Наші ж, книжно "навчені" (чимало їх!), помислили собі і сказали: "що там є? — материна свічка і образ, та ще чебрець, та свячена вода, і все таке, нащо нам? .. ходім до Марксових воріт!".
І пішли, і стали нелюдами в подобизні людини, бо серце вбила пекельна облуда, з гордісно і злістю, впорскуваними від "доктрини". її нарочито зварено для того в демоніякальних підзем'ях: на погибель душам, щоб гризлися самі в безнебесності і порожнечі, до спільної смерти своєї, по всьому світу, забувши образ Спасителя.
В червоне панство постриглися землячки, віддавши церберам спорожніле серце.
І кинулись ховати постать Кобзаря під бронзову личину, складену з вигадок-мітів.
Були кругом обклали: приподібнили до орденоносця, який підмугикує живодерні всенародній, та враз луснула бронза вподовж і впоперек.
І просвітлилося козацькою китайкою огненною з розколин.
Це — початок визволення Кобзаря від новочас-ної "опіки царської". З'явиться перед очима всіх на світі справжній вигляд. Побачать, що Кобзар був співцем знедолених в кожен вік життя; співцем свободи для людської душі і громади; співцем всякого почування і мрії, що наближають нас до "сонця правди".
З'явиться скрізь він: з дограничною щирістю і добрістю як псалмоспівець краси і радости від Божого світу, повного благодаті! — того світу, який ми спотворили і забули.
Ні ввік не згасне, поки зявляється соняшний день, і ніколи не стратиться світуча сила, що вкладена в вірші-псалми Кобзаря про ясні стани серця людського і про всі, всі гіркі драми, через які воно проходить, перемагаючи: в любові своїй, серед не-висловимої краси світу.
Є глибочезна загадка живучости цієї поезії з заповідними дороговказами для серця.
Гоголь, якого так глибоко шанував поет, дає ключ до зрозуміння загадки:
"Натяк на Божественний небесний рай заключа-ється в мистецтві — через те одне воно вище за все".
Відсвіт небесної радости скрізь навкрут знаходив поет і приносив його в свої ясні, як найчистіше срібло, поезії, повні славлення для імени Предвічного Бога.
Творилося, росло, цвіло, І процвітало, і на небо Хвалу Творителю несло.
*
Ясний світ животворящий ... Ніхто в нас не проспівав такого просвітленого і смиренного, правдивого і гарного, як польовий квіт, славлення світотвору, в добрій злагоді його, затишного і спорідненого з душею, — як в оцих віршах:
Світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Між ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає ... І нема тому почину, І краю немає!
Через весь "Кобзар" переходить відбиток неземного — в земному житті, знак неба — в природі, Божого світла, як милости — в людській добрості і любові.
Там будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить.
Ми восени таки похожі
Хоч капельку на образ Божий ...
*
Смирітеся, молітесь Богу...
Все зосередження людського життя з правдою і чистими радостями його — в сім'ї, в родинному крузі, в хаті, довкола якої кругами чудесних явищ розгортається великосвіт.
Скрізь в "Кобзарі" — нерозривний зв'язок ро-диного життя з Божою силою; скрізь — молитви вдячности або благання.
І досі сниться: під горою, Між вербами та над водою, Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошее та кучеряве Своє маленькеє внуча, І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки і годує,
І спать несе. А дід сидить,
І усміхається і стиха
Промовить нишком: Де ж те лихо?
Печалі тії й вороги?
І нищечком старий читає. Перехрестившись, "Отче наш". Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас. І все почило. Сивий в хату Й собі пішов одпочивати.
В старочаских наших поетів немає такого, як в Шевченка, "культу" дітей — дару небесного.
Дивися: рай кругом тебе, І діти, як квіти...
Он дивіться: у садочок Вийшли погуляти — Удвох собі походжають, Мов ті голуб'ята.
Там коло тополі
Стали собі та й дивляться
Одне на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на Бога,
Як вони одне на друге.
Сам Бог розмовляє Непорочними устами.
Ох, діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать.
В поезіях, присвячених дітям і материнству, є передвісний відгомін якоїсь нової доби: в мирі і спокої після всіх огненних злигод з війнами і революціями.
Свої найлюбіші вірші, ніби гірлянди чистих криків, Шевченко поклав до стіп матері-селянки. Мабуть, ніколи ще не звучали віршовані рядки так по-братерському, оббризкані сльозами жалю і співчуття, як в "Кобзарі": книзі, що значною частиною становить оспівування материнства в його непорочному образі і святості.
Це — в широких поемах: "Марії", "Неофітах", "Наймичці", "Катерині" та інших, як і в менших віршах; постать матері піднесена на височину недосяжну і оповита ореолом вже не з тутешнього світла, але від сонця світів інших. Приближена до Богоматері.
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла.
В тому ж вірші виспівано все неізреченне почуття материнське, що небо прихиляє.
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.
Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на нього надивитись, Наговоритись. — Це моє! Моє! — І дивиться на його, І молиться за його Богу...
Шевченко — співець людей між людьми, добросердних і прощаючих, щирих і негордих, без ненависти ні до кого; співець вселюдської братерсько-сти, і для нього кожен, хто опинився в біді, є свій чоловік і брат, який потребує помочі. Відомий історик і етнограф Афанасьїв-Чужбинский засвідчив про такий випадок: Шевченко під час пожежі кинувся рятувати з огню майно єврейської родини; трудився разом з нею, коли перехожі стояли осторонь. Наприкінці він звернувся до тих людей з докором, кажучи їм, що в час біди всі люди — брати одні одним і повинні взаємно допомогати.
Немає в Шевченка ширення ненависти з причин різниці національної чи конфесійної, маєткової або КЛАСОВОЇ, — є тільки гнів на тих, котрі коять зло і кривду, насильство і розор, муку і морд над людьми. Ті "злі люди" дістають кару в "Кобзарі", незалежно від їх приналежности: українці, як і всі. Найгостріші і найпретирливіші слова сказані про своїх, землячків з кокардами, і про царів.
А все ж не малгонки-викриття і огненні картання становлять першу цінність в "Кобзарі" — становлять другу, після вславлення серця, "добром налитого", яке "ввік не прохолоне", і вславлення його здобутку в житті, супроти лютости, злиднів і неправди.
Велику духовну сферу життя, багату любов'ю, терпінням і смиренною радістю: той "тихий рай", "сердечний рай" на землі, що з'являє Христове Царство, будуване в самих людських душах, оспівав Шевченко таким надхненшгм і замилуваним віршем, як мало хто в століттях.
Данте зображував це Царство в посмертності, в горніх височинах: з увінчаннями праведности, для життя вічного.
Але в тутешньому житті здобуток душі для Царства, на її хресній дорозі, став найкращою темою "Кобзаря", в чисельних прикладах, як жити по-людському і по-Божому.
Передусім, зображено праведне терпіння матері, від якого всі мусять вчитися.
А ти,
Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі.
