Правда Кобзаря - Барка Василь

Дійсно, трагедія, тільки не для супостата, бо розкошуючи прожив в Кремлі, а для безлічі людей з народу, які гинули від його "тіломехані-ків" більше, ніж від найжорстокіших завойовників, знаних в історії. Він і його переемники ввели другу наругу, після царської. Для Шевченка "омріяним майбутнім" був сам час звільнення від наруги з її "розпинателями". В "Кобзарі" провіщено характерну постать для них:

Пребезумний в серці скаже, Що Бога немає, В беззаконії мерзіє, Не творить бдаїгая.

Предчуто дух і діяльність провідників другої наруги.

їдять люди, замість хліба, Бога не згадають.

Шевченко знав, що жорстокі і безбожні провідники і правителі, це — "людоїди", змерзілі в безза-констві, які неодмінно, раніше чи пізніше, стануть "кров невинну розливати", закують людей "во тьмі і неволі", а богодане добро життя "кров'ю затоплять".

З віщою передбачливістю Кобзар повчав:

Умудрітесь, немудрії: Хто світ оглядає, Той і серце ваше знає І думи лукаві. Дивітеся ділам Його, Його вічній славі.

8. Відновлення сердець

Ключ до світогляду Шевченка дають віроісповідні вірші, написані в дусі і стилі Псалтиря.

Діла добрма: оновляться. Діла злих загинуть.

ДЛЯ поета існував основний і вирішальний поділ, незалежно від станової, клясової, маєткової різниці; поділ людей — з погляду їх особистих моральних вартостей, прикмет їх серця: добрі і злі, "тихолюбці" і "мучителі", "кроткі" і "неситі", "вбогодухі" і "розпинателі", "правдолюбні" і "лукаві", "преподобні" і "людомори".

Що мав рацію Шевченко, ділячи так, видно в сучасності: червоне панство з партквитками не краще від давнє-колишнього, навіть гірше. Впровадило "ягодівщину", "єжовщину", "беріївщину", "сталінщину", "хрущовщину", з мільйонами замучених, ясирні концлагері, поспільний шпіонаж до родинного огнища включно, масовий терор з тортурами, дикішими від середньовічних, — скрізь по всіх підвалах таємної поліції, в кожному місті,

— заборону вільної думки, і вислову, преси і громадської діяльности, а також переслідування релігійного життя: страшні справи, до яких не додумалося панство старого часу.

Шевченко, при основному поділі, на обох сторонах виділяв найхарактерніші прошари. Насамперед, гуртував окремо "підлих рабів" людожера, серед яких чимало земляків-україеців, привілейованих в "самоотвержеиій" службі, разом з "міністрами-ра-бами". Над ними "препогане" панство з вельможами і князями завершує свою чорноту в "кумирові"

— "ідолові": в цареві, "катові вінчанному". Це все "рід проклятий", "лихий", "скажений", не через зовнішнє становище в житті, а через своє злобне серце, яке виявило свій нахил в "дні беззаконія і зла". Про всіх "мучителів" сказано:

Людей!

Незлобних, праведних дітей, Жрете скажені!.. Мов шуліка Хватає в буряні курча, Клює і рве його.

Чи не пророчі рядки про новочасний стан в Україні: з хмарами червоних "шулік"? Всім лиходіям протистоять люди-"незлобкі, праведні діти". Гречкосії і козаки, кобзарі-перебенді і горожани. Княжна В. Рєпніна, якій присвячена поема "Тризна", російською мовою, і юнак, герой тієї поеми. Письменииця Марко Вовчок, що її поет назвав своєю донею. Великий церковний діяч, провідник віруючих чехів, Іван Гус. Офіцер, принадежний до кля-си дворян, Яків де-Бальмеи, названий в присвяті над поемою "Кавказ" ("Искреннему моему ..."). Ге-нерал-поміщик, отаман чорноморського козацтва на царській службі і український письменник Я. Кухаренко, — йому присвячена поема "Москалева криниця" — він зостався назавжди вірним другом поета і помагав йому в біді. Родина російського графа Толстого, що клопоталася про звільнення Шевченка з заслання. Вихователь царевича, поет В. Жуковський, що сприяв визволенню Шевченка з кріпацтва. Український гетьман Павло Полуботок. Друг поета, маляр В Штернберг'. Єврейська убога сім'я, чиє майно Шевченко помагав виносити під час пожежі. Кріпацька сім'я самого поета. Всі ті, що їхнє добре серце звеліло стерпіти горе, а не дозволило пііти дорогою здобичництва і кривди; або, коли народжені серед замсжности і станули при владі в службі, вживали багатства і силу для справи милосердя.

З-посеред всіх поет виділяв подвижників і лицарів духу, борців за перемогу добра. Серце людське розітнеться духовною зброєю, "ножами обо-юдними", що виростуть з поетового засіву: засіву сльозами-піснями Ця зброя увінчується вицвітом.

Між тими Між ножами рута І барвінок розів'ється —

І слово забуте,

Моє слово тихоеумне,

Богобоязливе,

Згадається.

СИМВОЛІЧНІ значенням "ножі обоюдні", рівноряд-ні з мечами ободними — надсвітною зброєю праведних, — розітнуть знікчемніле серце.

Надходить одна з оеоредніх світоглядових метафор "Кобзаря", що її розгорнуто в містичному видиві: відродженні серця з заміною його крови. Замісто літеплої сукровиці похилих невільників, прогнилої від кривди і гріха, вливається жива кров козацька, що пориває до боротьби за перемогу добра і правди, чиста горіннями в богобоязливих людей. Тут — сокровенна таємниця Шевченкової філософії життя: таємниця відродження кожної людини, коли тільки відгукнеться на засів з пісень добрих і правдивих, повних братерськими жалями-словами про нашу спільну страшну долю. Відгукнеться і прийде до них: з них невидимо промінні мечі ввійдуть в серце і сповнять містерію переміни і відродження. Сповнять — в кожному, хоч би яке занехаяне і погане, гниле і трудне серце було. Аби тільки він прийшов і станув, з доброю волею і твердою думкою, до світлого засіву, що поет виконав в своєму "Кобзарі" в ім'я "правди безталанної". Тут — вірний шлях, що увінчається розквітом нородного життя, як рути і барвінку: "встане правда" на світі.

Не сокира, згадавши про яку, сам поет відчув зойк свого серця в передбаченні нового лиха, — ні! не Еона збудує добрий світ. А оці промінні, увінчані квітом, оновлюючі "мечі обоюдні", що, як могутність духовного переродження людини, становлять найвищу, над всіма топорами, ключову зброю Кобзаря: для перемоги над злом світу і для побудови "омріяного майбутнього" з "'праведним законом" незлобних людей.

Оновлююча дія починається незабаром, як зріст кожного засіву в ниві і як розквіт рути: в людях, чиє серце просить "сеяігої правди на землі".

Нива виорана "новим лемішем і череслом", викутим із слова поета: "тихого слова", "слова тихо-сумного, богобоязливого", — не з того слова, яке кличе до вбивства, — але тільки з повного Любови, правди, відваги, надії і передчуття великої і чистої радости.

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю! Воно має силу збудити всю вітчизну, що на її руїнах ходить поет з плачем, ніби гебрейський пророк на румовищі святого міста.

Заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла. її серце в "калюжі" забруднене. В болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила.

Але воно прагне світла, що повинно бути на всій землі. Тому і здійсниться відродження, "сонце встане" — "встане правда на сім світі"; замісто цвілля буде хрещатий барвінок.

Через п'ятнадцять років після "Чигирину", поеми чудесного відродження "падших" сердець, провіщено ідею "Неофітів" і шлях освячення сердець через самопожертву в вірі. Вже нова, свята кров освітлить горінням, світло від якого перемагає "тьми і тисячі поганих".

Тільки на цьому шляху возходження людей, звільнення від бруду і гнилости світу, що "лежить в злі", можна, в духовній свободі від нього, одержати над ним перемогу і збудувати порядок життя в добрі і правді.

Коли ж одну наругу подужувати кривавим топором і вживати це знаряддя також для побудови замінного строю, то з'явиться друга наруга — ще гірша, бо зле насильство, яке подужує попередню силу зла, неодмінно буде зліше від неї.

Так, як соЕітчина значно кровожерніше від цар-щини.

9. "Кров ворожа"

За "Неофітами", написаними 8 грудня 1857 року, зразу ж, того самого місяця, з'являється поема "Юродивий", з блискавичним ходом поетичної думки в напрямку оружного і раптового подолання злого насильства імперщини.

Скріплюється заклик "Заповіту" (1845 року): про "зразку злу кров"; нею треба "волю окропити" — в революційному вибухові, що розірве кайдани. Попереду сказано про Дніпро:

Як понесе з України У синєє море Кров ворожу ...

Чия ж вона? Відповідь, пряму і недвозначну, дано в "Юродивому": якийсь "оригінал" побив "капрала", себто Д. Бібікова київського, подільського і волинського генерал-губернатора (1837-48 роки), що "гнув" киян, запровадивши режим, як в деспотичних сатрапіях Сходу. Гнобителя покарав прилюдно сміливець, якого Шевченко називає *святим лацарем" і згадує про заслання його на каторгу. А в закінченні поеми сказано про таких, як він:

Сотнями в кайданах гнали В Сибір неволь ник ів святих ...

*

Спобормикм святої волі...

Звичайно, тут епітет має значення громадянської праведности в відважних діях ради ближніх і вказує на неї як на чесноту найбільшу в боротьбі проти злого насильства. Сміливець, обороняючи співгромадян від "творця зла", офірував свою власну свободу і життя — за них, "друзів своїх", і в цьому найвищому виявленні' любови до них він мав святість серця. Поет називає саможертовного оборонця "святим лицарем" і гірко докоряє людям, що не повстали в той час проти сатрапа:

Тоді, дурні, і вам було б На його вийти з рогачами, А ви злякалися ...

Так-то, так! Найшовсь таки один козак Із міліона свинопасів Що царство все ологосив ... Про самого ж насильника поет зауважив:

Пропало, як на собаці ...

На нього і "прафосів п'яних" мусіли всі одностайне вийти, озброєні чим завгодно, хоч рогачами. Його кров, на думку Шевченка, є ота "вража кров", що проллється в боротьбі за народну свободу.

Шевченко вважав боротьбу неминучою, і в цьому була велика життьова правда його погляду, яка зберігається до сьогоднішнього дня: в відношенні до сатрапів, стократно гірших, ніж був Бібіков.

До них відносяться слова Шевченка:

І кров'ю вашою, собаки, Собак напоять.

Дуже значуща сама сусідність двох поем: перша

"Неофіти", де прославлені "воїни святії", "лицарі святії", "месники", що "без огня і без ножа" воспрянуть і переможуть; і друга поема — "Юродивий", також із прославленням "святого лицаря", який фізичнно карає носія зла, даючи початок для всенародного повстання.

Чи це не суперечність? Певно! Велика суперечність, як зважити, що повстанський запал Шевченка — титанічний, з моторошними візіями про час, коли "потече сторіками кров у синє море".

Потерплять спричинники того, що в теперішньсеті поета —

Течуть ріки, Кровавії ріки.

Не ріки — море розлилось, Огненне море!

Кара здійсниться повною мірою злочинів, якщо винні не схаменуться.