Правда Кобзаря - Барка Василь

Вяземський, який бачив вірну дорогу:

"для мене призначення доброго губернатора з Рязань чи Вологду набагато більше предмет поезії, ніж взяття Варшави".

Хоч російське "общество" сприймало антицарські писання Герцена, але відсахнулось від його правдивої ідеї і підтримало царя в злодійстві. Проголосило Герцена ворогом "належного" відношення до поляків, себто брутального поневолення, дух якого висловив новий цар, заявивши полякам: "Все, що зробив мій батько, зроблено добре. Моє правління буде продовженням його правління".

Як і цар, "общество" вважало, що то — добре: цілком позбавити народ його свободи і незалежности, аби панами стали росіяни. А — зле, коли росіян позбавляти незалежности.

В 1835 році поляки чули від російського царя страхання, аби відмовились від "мрій про національну незалежність", і чули погрози — кривавою лазнею, в такому образі: "при найменшому збуренні я накажу стріляти в місто, оберну Варшаву в руїну і, звичайно, не відбудую її". Схваливши царський прообраз гітлерівщини, вже в Україні здійснений Петром І на Батуриві, "общество" відвернулось від Герцена як руїнника відповідних відносин з поляками.

Так само — тепер: змасакрувавши народну революцію 1956 року в Угорщині, московські автократи кричать, що всі прихильники того визвольного повстання є вороги "дружби" російського та угорського народів.

Ця "механіка" в Кремлі діє на примітивно-пружинному заводі, завжди граючи платівку з "держи-ворною" версією, взятою від ярмаркових крадіж —ників. Досить українцеві загадати про Шевченкову ідею незалежности України, враз загуркотят коліщата і розляжеться вереск про ворогів "дружби", що хотять скалічити "Кобзар".

Приклади цього: в "Літературній газеті", в Києві — 14 березня 1961 р., офіційна стаття до століття з дня смерти поета розкричує твердження, ніби Шевченко ненавидів прихильників незалежности України, як "найлютіших ворогів" .. . "дружби" (українців і росіян). Стаття Бажана в тій газеті, від 24 березня, містить випад проти прибічників незалежности України, бо вони, мовляв, намагаються "перекрутити" поезії Шевченка і посіяти "міжнаціональну ворожнечу". Подібна механіка "держивор-ности" — в статтях від 6 січня (Мазуркевич, При-жов): проти тих, що ніби то "паплюжать творчість великого Кобзаря", себто законно домагаються, як Шевченко і польські поети його часу, повної незалежности своєї вітчизни від російського імперства

Згадані автори газетних статтей настільки заморочені червоною катеринкою, дорученою їм, що забувають подумати: як ницо і тяжко вони безчестять Шевченка,, виставляючи його ненависником національної волі його вітчизни, — волі, за яку він поклав життя і якій присвятив найкраще горіння своєї поезії.

Ключодержці, коліщатники і крикучі фігури при "держиворній" техніці присліпли від своєї власної омани і перестали помічати жахливу шкоду, заподіяну ними дружбі двох народів.

Рано чи пізно перед думаючою Росією на весь зріст підніметься правда про автора "Кобзаря", як цілковито безкомпромісового борця за повну державну незалежність України від кожної російської імперії. Підніметься правда і виявить, що, через діяння всесоюзної обмовницької маханіки, вся опі-нія червоного "общества" є ворог Шевченка, поета і речника української національної волі. А немає, на жаль, іншої опівії росіян: опінії з правдою про "Кобзар" і про волю, від яких народ України не відступиться і не відречеться ніколи.

Тепер, в зв'язку з століттям смерти і півторасто-літтям народження Шевченка, в цілому світі бачать правду про його боротьбу за волю і також бачать ганьбу червоноросійської омани.

Назавжди минувся час, коли правду про "Кобзар" можна було сховати під замок імперії — хурдиги.

Крутії катеринки в злому обмовництві вже самі не розуміють, які наслідки від їхньої руки.

Вони страшенно скомпромітували російський народ: на цілу історичну добу; навіть серед скомуні-зованих націй, як Китай і Юґослваія, викликали відразу до нього.

Спотворили поняття дружби з росіянами, обернувши в однозначник червоноімперської пастки, що перед очима світу розкрилась на прикладі сателітів, а особливо — народів, попереду замкнутих в осторог і позбавлених вільного вибору: дружити, з ким хотять і кого шанують.

Чому віднято право дружити з народами, від яких наші люди не бачили тисячної частини мордів, розорів і всяких кривд, заподіяних хмарами партзай-дів з Росії?

От, українці хотіли б дружити з індусами і французами, або еспанцями, сербами або абісінцями чи персами і арабами.

Шевченко заповідав мир і дружбу всьому світові, без винятку — всім народам, всім націям. Дехто з опонентів української волі і незалежности ширить чутку про ненависництво Кобзаря, зокрема про його ніби то антисемітизм. Це неправда, яку особисто спростував сам Шевченко: в деклярації перед всім світом. Відомо, що поет ніколи не кривив душею навіть під лютими карами, і коли ставив власноручний підпис під заявою, то —■ тільки, коли вона виражала його переконання.

Отже, в кінці 50-х років минулого століття російський журнал "Иллюстрация" вміщав антисемітські статті погромного змісту. Проти цього проголосили протест, поставивши під ним свій підпис, видатні діячі: Шевченко, Тургенев, Салтиков-Щед-рін, Марко Вовчок та інші.

Шевченко разом з ними заявив, що літератори всі, як один, повніші "з обуренням протестувати проти цього", що "ні одна чесна людина не може залишатися байдужою до такого ганебного вчинку".

Щодо самото протесту, то силу і ціль його Шевченко і однодумці бачили в "прикладі і застереженні на майбутнє", і в захисті назавжди "літератури нашої від подібних явищ".

Геніяльний поет стояв високо над всякою темною злобою і вчив справжньому братерству — всіх на світі.

Чого ж оточувати наш народ залізною стіною і забороняти кожну вільну і чесну зустріч? її замінено спектаклем з делегаціями, при яких кожен жест і слово українців контролюється можливими і неможливими способами для негайної розправи.

Виголоси комуністичних москалів про дружбу є абсолютна облуда: є ширмування дикунського насильства над Україною.

Але треба шукати шляхів до справжньої дружби з росіянами, яку заповідав Кобзар:

Щоб усі слов'яни стали

Добрими братами

І синами1 сонця правди.

Тут — вся людська "програма" дружби, в правді: єдиній силі, що спроможна її тримати, бо становить джерело морального змісту. На облуді ж будується тільки ненависть і ворожнеча, з нав'язуванням "старшобратства", в якому через рабство кокцлагерів проведено понад 12 мільйонів "меншо-братньої" української лгодности, більша частина яких сконала, як і 7 мільйонів під час голоду 1933 року.

Українці з росіянами можуть і повинні бути в братерській згоді, найкращому сусідстві і взаємодопомозі — для повалення комуністичного бусурмен ства.

Але жоден з українців не має права відступати честь, історичну долю і свободу своєї вітчизни на поталу імперщині росіян.

Чи можуть братами бути народи, мордуючи один одного як сини ночі, діти злоби і обману, заздрости і лукавства, принесених безмірно з Росії в слов'янські землі?

Хто силується виставити смертні кривди ознаками дружби, той лакействує перед людоморами.

Шевченко ніколи не кривив ні думкою, ні словом; бачивши неправду, прямо вказував на неї. Часом змовчував. Але гадюку не звав рибою ніколи. В строгій чесності — найперша прикмета його характеру, на відміну від сьогоднішніх піїтів, що з шкіри пнуться, вславляючи кожного вирода на червоному троні. Ще й припрядаються до Кобзаря, який звав таких онучами, "сміттям з помела його величества".

Слово Шевченка, як і всіх першорядних поетів, не тільки в свій час діє духовним огнем, але зберігає його снагу і життьовість надалі. Не з меншою близькістю, широчиною, різкістю, а ще з більшою, протистоїть знов нелюдській кривді і знущанню, розбоєві і грабіжництву, матеріяльному і духовному, і всякому звірству. Здається, сьогодні написане про сьогоднішнє: з дужою палючістю, як вчора про вчорашнє.

Живою силою б'ється безсмертне серце в "Кобзарі".

Слово правди в поезії геніяльній діє незалежно від того, чи сьогодні в Кремлі дозволять її визнати, чи ні.

То тільки землячки в лівреях "їдять очима начальство", ждучи: дозволить муркнути хоч пів-правди чи осьмаку з неї?... не звелить воно, — і на губах їм замки залізні. А кивнуло мизинцем, дескать, Сашко, трохи тово, рипи в п'єсі, і той ви-козирюється, мов Прометей-правдоборець на сучасних крилах, в "границях дозволеного". Недарма ж замісто правди взаконено її ерзац, сірий суржик: т. зв. "соцреалізм".

А як прехитро обходять наші іродопослушні зеїм-ляки-літературовідці саму проблему життьовоста Шевченкових описів деспотизму і кріпацтва: тепер, при терорі і колгоспному нещасті України, під канудною кормигою радянщини.

Не було б жалю, якби обійшлися без прославлення неволі, до якої повністю підходять Шевченкові осуди.

Вивчення сьогоднішньої життьовости "Кобзаря" становить найкоріннішу і найосереднішу проблему — з тих, що тепер має шевченкознавство. її можуть опрацювати в Україні знавці, що не бігають за орденами, бронзулетками, нагородними грамотами, — ті, що не зачаджують собі голову "славою" і "популярністю", преміями і гонорами, дачами і привілеями при безчесному режимі, над глибинами горя народнього, для якого осліпли і оглухли. Над правдою поставили, як окреслював Достоевський, свої "жівотішкі".

Знайдуться мужні душі — не щезли коло Дніпра і не вижизнилися після замордування М. Куліша, академіка Єфремова, Курбаса, Филиповича і тисяч, тисяч героїв духовної творчости, що знали і любили правду.

Тихо, без розголосу, дослідять профетичний зміст поезій Шевченка: як, з дивною ясновидністю змалював він картини безправ'я, мучення і голоду селян, що точно повторилися, — з фотографічною відповідністю, — при комуністичній деспотії. Проблема ясновидности поета могла б зайняти центр визначної праці з модерної психології творчости.

Вражає дивовижна візійність, понад всякий "реалізм" зображення, в віршах, присвячених висилкам мучеників. Серце поетове все витало, як чайка, б'ючись крилами і мучачись, квилячи — оплакуючи не тільки тих, що вже йдуть на несвітську муку і загибель, але і приречених в незнаній майбутності. Невисловимим смутком обвіяні і світлом скорбі неземної обкинуті всі вислови в тих поезія#с.