Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

А розумний з злоби кпить!»

При розмові шахом-махом

Лис з Бабаєм битим шляхом

Не спішаться, звільна йдуть.

Втім Бабая штурк Микита.

«Стрику, осьде ямка скрита,

Живо заховаймось тут!»

Під місток, що був на шляху,

Втік Бабай в великім страху,

Думав: може, де стрілець?

А за ним шмигнув Микита,

Та на шлях глядів з укриття…

Пст! А сам трясеться ввесь.

А тим шляхом ізо Львова

Йде процесія здорова,

Що ходила там на суд:

Старий Півень перед веде,

За ним його весь рід іде,

Тільки мар вже не несуть.

Заховавши жаль у серці,

З горя випивши по чвертці,

Всі співають «Комаря»:

«Гей, там в лісі шум зробився,

Комар з дуба повалився!

Кличте, кличте лікаря!

Розбив собі головище

На дубовий конарище

(Соло Півень витяга);

Вилетіла Муха з хати

Комаренька рятувати

(Вся рідня підпомага).

«Ой Комарю, господарю,

Жаль мені вас непомалу,-

Тягне Півень голоском.-

Чим же я тебе улічу?

Бо тобі я щиро зичу! -

Хор підхопив весь гуртком.-

Продам хату, продам сіни,

Щоб добути медицини,

Ще й покличу лікаря́,

Продам граблі і мотику,

Заплачу ще і аптику,

А вздоровлю Комаря.

Ой, як гукне Муха люба,

Поскакали кліщі з дуба,

Комарю спинили кров.

Мурашечки прибувають,

Подушечки підстеляють,

Щоб на нього сон прийшов».

Так-то куряча рідня вся

Верещить, аж порівнявся

Старий Півень із містком;

Втім, мов блискавка, з укриття

Як не скочить Лис Микита

Та й хахап його мельком!

«Га, ти тут мені, драбуго!» -

Скрикнув Лис, і вхопив туго,

І головку враз відгриз.

Півень лиш крильцями стріпав

І лапками довго сіпав:

З трупом в яму скочив Лис.

«Бійся бога, мій синашу,

Заварив нову ти кашу!

Чи зовсім ти з глузду збивсь?

Півень сей - велика сила,

Мав протекцію в Бурмила

І цариці полюбивсь».

Так Бабай остерігає,

Та Микита вже не дбає,

Півня радісно скубе.

«Ти начхай на се, мосьпане!

Глянь лиш, що тут за сніданнє!

Пишно погощу тебе!

А на Півня сього, стрику,

Здавна злість я мав велику,

В серці й досі ще кипить:

Не за позов, не за шкоду,

Але за одну пригоду,

Про яку й згадати стид.

Раз голодний, що аж плачу,

Йду я попід сад і бачу:

Півень піє на вербі.

Як би тут його ошвабить,

Із верби додолу звабить

І до рук дістать собі?

І як стій я для потреби

Вдав пустинника із себе,

Мимрю: «Господи воззвах»;

Далі під вербу підходжу,

Очі скромно вверх підводжу

Та й говорю, як монах:

«Любая моя дитино,

Дивна, райськая пташино,

Здоровлю тебе сим днем!

Дбаю я про тебе ревне,

Про твоє добро душевне

Дай розмову розпочнем!»

Півень крикнув сміховито:

«Ой мій таточку Микито,

Видко, ти давно не їв!

Любиш ти у мене, певне,

Більш тілесне, ніж душевне!

Зголоднів - то й спобожнів!»

«Не гріши, душе честива!

Я відрікся від м'ясива,

Їм лиш мід да корінці,

Піст твердий держу щоднини

І живу собі в пустини

В найтемнішому кінці».

Півень крикнув сміховито:

«Ой, мій таточку Микито,

Та й масні ж твої слова.

І язик твій медом капле,

Але зуб твій люто хапле,

Злоби повна голова».

Я кажу: «Ой гарна пташко,

Знов грішиш ти дуже тяжко!

Знай же: задля тебе я

Із далекої пустині

Вмисно аж сюди йду нині.

Ось до тебе річ моя:

В сні почув я голос з неба:

«Встань, Микито, живо треба

У село іти тобі.

Ти не гайся й не лякайся,

Якнайшвидше поспішайся,-

Здиблеш півня на вербі.

Півень сей - страшенний грішник,

Многоженець, і насмішник,

І безбожник. Тож іди,

Розворуш йому сумління,

Змий гріховне затвердіння,

До покути приведи!»

Синку ти мій гребенястий!

Швидко можеш ти пропасти,

І душа піде в смолу.

Злізь з гілляки, сповідайся,

У гріхах своїх покайся,

Душу збережи цілу».

Мовить Півень сміховито:

«Ох мій таточку Микито,

В чім же той тяжкий мій гріх?

Чи то я краду, грабую,

Чи вбиваю, чи мордую,

Чи святе беру на сміх?»

«Ей, небоже,- мовлю грізно,-

Кайся, щоб не було пізно!

З серця гордість вилинь пріч!

У тяжких гріхах конаєш,

А і сам про них не знаєш -

Се погана дуже річ.

Чи ж не маєш ти, признайся,

По дванадцять, по п'ятнадцять

І по більше ще жінок?

По якому се закону

Ти жиєш в грісі такому?

Будеш в пеклі в сірці мок!»

Тут мій Півень став, мов змитий:

Тон мій, острий і сердитий,

Зрушив, бач, його нутро.

«Ой, мій таточку Микито,

Бачу ясно і відкрито

Се гріховнеє тавро!

Та сей раз ще змилостився!

Я не постив, не молився,

В серці скрухи не збудив.

Кепська сповідь бути може,

Тож лякаюся, крий боже,

Щоб і тут не поблудив».

«Грішнику! - ревнув я строго.-

Чорт говорить з горла твого!

Сповіді боїться біс!

Геть жени його! Покайся!

Із покутою не гайся!

Зараз