Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Вже не змиється сей хляп,

Що прилип на твоїй пиці;

Стане притчею в язиціх

Слово те: дурний, як Цап!»

За той час Базьо поспішно

В царський двір прибіг і втішно

Перед троном гордо став:

«Лис Микита із дороги

Клониться цареві в ноги

І отсей пакет прислав.

Три листи є в нім грубезні;

Стиль, язик, думки - чудесні!

Се й не диво. Адже ж я

Не одну йому дав раду

Щодо стилю, щодо складу,-

То й заслуга тут моя!»

Цар до рук пакет приймає,

Шнур за шнуром відпинає,

Глип у торбу - аж з'умівсь.

«Що се! Лист якийсь ухатий!

Базю, Цапе ти проклятий,

Ти кровавий лист приніс!»

Зайця голову нещасну

Вгору виняв, рикнув страшно,

Що аж Цап на землю впав:

«Так-то Лис сміється з мене!

На таке письмо мерзенне

Цап йому ще раду дав!

Га, кленусь на царську гирю,

Що вже більше не повірю

Клятим Лисовим брехням!

Гей, біжіть в тюрму щосили,

Вовка, і Кота, й Бурмила

Увільніть з тяжких кайдан!

О безсовісний брехачу!

Через тебе то я, бачу,

Дурно мучив вірних слуг!

Та за те даю їм плату:

Цапа й всю рідню патлату,

Щоб із неї дерли смух!

А поганий той Лисюра,

Що так вибрехавсь від шнура,

Він є винятий з-під прав:

Хто де здибле сю облуду,

Може вбить його без суду

І не буде кари мав».

Так-то Яць і Цап Базилій

Головами наложили,

Винуваті без вини;

А хоч жертви злоби й сили,

Та проте не полишили

Й згадки доброї вони.

Особливо Цап сарака!

Ну, скажіть, яка подяка

Випала за те йому,

Що до сильних він лестився,

В царський двір він примостився,

Мав царицю за куму?

Що дворак був, ордеровий

І секретар гоноровий,

В трибуналі засідав?

А проте на кпини, з жарту

Через Лисову ту карту

Душу цап'ячу віддав.

І донині сю пригоду

Хто з хрещеного народу

Добрим словом ізгада?

Як хто злий з марниці згине,

Чи ж не кажуть: за цапине

Покоління пропада?

А хто дметься, і балює,

І леститься, й спекулює

На нечесні бариші,

Всім любенько рад балакать,-

Чи ж по нім не будуть плакать,

Як по Цаповій душі?

Лис Микита в своїм замку

По обіді меду склянку

Преспокійно спорожнив,

Сів у кріслі, люльку курить

І нічого ся не журить,

Зла мов зроду не чинив.

Втім почув: стук! стук! до брами.

Скочив, вибіг враз з дітками -

«Ах, Бабай! Се ти оп'ять!

Ну, здоров, Бабаю! Що ж то,

Ти, знать, від царя йдеш просто?

Що ж там доброго чувать?»

«Мало доброго! - журливо

Рік Бабай.- Та щедре жниво

На погані новини!

Цар присяг тобі загладу,

Військо кличе, радить раду,

Будуть тутка за три дні!»

«Тільки всього? - каже Лис.-

Як лиш тільки, не журись,

Друже мій, старий Бабаю!

Тим погрозам ти не вір!

Я з тобою в царський двір

Ще сьогодні почвалаю.

Вже я вибрешусь, будь певний!

Та тепер, мій любий кревний,

Прошу в хату! Вже пора

Підвечіркувать. Аж в лапах

В'єсь мені печені запах,

Що зготовила стара!»

Ось ввійшли, сидять, гостяться…

Лисенята стали граться.

«Бачиш, стрику,- Лис сказав,-

Мінка ловить вже курчата,

Міцько ж, бестійка завзята,

Вчора Утку сполював!»

«Справді, маєш чим гордиться! -

Рік Бабай.- Та й не дивниця:

В батька й діти удались!» -

«Так-то, так! Талант - незгірше,

Та виховання ще більше

Тут значи́ть!» - відмовив Лис.

«Ну, та час нам в путь спішиться!» -

«Що? - аж скрикнула Лисиця.-

Ти, Микито, знов кудись?

В царський двір? Та бійся бога!

Всиротить нас ся дорога!

Скрийся дома, схаменись!»

І сльозами залилася,

І руками вчепилася,

Щоб Микиту не пустить.

Він, її поцілувавши

І від себе відірвавши,

Каже: «Жінко люба, цить!

Цар не з'їсть мене там преці,

А назустріч небезпеці

Ліпше вийти, ніж в кутку

Дожидать на себе грому!

Я ж держу все по-старому

Філософію таку:

Наше все життя - війна є,

Кождий боресь в ній, як знає:

Сей зубами, той крильми,

Третій кігтями міцними,

Інший скоками прудкими…

Чим же боремося ми?

Ми ні силою не годні,

Ні, як карпи, многоплодні,

Ні нічвиди, як Сова,

Ані бистрі, як той Заєць,

В нас підмога лиш одна єсть -

Се розумна голова.

Нею треба нам крутити,

Ум, мов бритву, наострити,

Все обдумать в один миг,

Іншим сіті наставляти,

Але добре пильнувати,

Щоб самим не впасти в них!

Цар ось гро́зить нам війною.

Хоть-то я не маю бою

Перед військом тим його,

Та все ліпше в самій річи

Зразу злому запобічи,

Ніж чекать бог зна чого.

А на те вже я, небого,

Чую в собі сили много!

До таких я штук привик.

А подумати, як цупко

Я почну брехати, любко,

Аж свербить мене язик!»

Ще раз цілувались в лиця,

І потішилась Лисиця;

Але брами всі замкнуть

Наказав Микита й жваво