Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Почвалав з Бабаєм в путь.

Гріє сонце, небо чисте,

Ліс шумить, тріпочесь листя,

Цвіти пахнуть - просто рай!

Лис любуєсь красотою,

Та, прибитий гризотою,

Сумно штильгає Бабай.

«Стрику, що тобі такого? -

Весело рік Лис до нього.-

Тьфу, об землю лихом вдар!

Бач, що тут краси довкола!

Блиск який, тепло і воля!

Хто живий, той нині цар!»

«Ой небоже,- рік Бабай,-

Ти так надто не брикай!

Не уйдеш ти кари!

Де ж пак, Цапу в торбу дати

Голову Зайця й послати

Се цареві в дари!»

«Ха-ха-ха! - смієсь Микита.-

Штучка де́шева й сердита!

Дуже нею я горджусь.

Трошки цар, мабуть, просапавсь,

Поки правди в ній долапавсь…

Та щоб карі буть - а дзусь!

Нині хто рад жить, не схнути,

Той святим не може бути,

Як в пустині той монах.

Кождий тут держись на-тузі,

Хто не хоче по заслузі

Бути другому в зубах.

Яць скакав поперед мене,

Мов дитя новохрещене,

Мов дразнив: «Ану, злови!»

Аж мені так стало млісно,

Що я хап його, й незвісно,

Як він став без голови.

Ну, а Цап! Скажи, будь ласкав!

Він на мене в суді траскав:

«Винен, винен! Най умре!»

А як я вспів відбрехатись,

То він лізе цілуватись!

Най же чорт його бере!

Що ж, мій гріх, а його шкода.

Вбійство, пімста - се ж є мода

Скрізь загальна у звірів.

І сам цар грабує чисто,

А не хоче особисто,

Шле медведів і вовків».

І всміхнувсь Микита стиха,

Нюх табаки взяв і чихав,

А відтак сказав оп'ять:

«Ет, все байки, мій Бабайку!

Слухай лиш отсюю байку,

Що я хочу розказать.

Кажуть: кара за рабунок!

Ось тобі такий трафунок,

Як наш брат хтів чесно жить.

Є товар, є грошей досить,

Він не скупиться, ще й просить,

А хоч кинь, не мож купить.

Раз от я і Вовк Неситий,

Кинувши гостинець битий,

На мандрівку ми пішли.

Ба, зайшли за ліс, за води,-

Ні притулку, ні господи,

Лиш степи, луги були.

Тут нас сонце припікає,

Ба, вже й голод дотискає,

Аж тут зирк, Лоша пасесь!

Та таке гладке та любе,

Що мій Вовк аж острить зуби,

Шкіра вся на нім трясесь.

Сів, бідняга, важко сапа…

А з Лошатком мама Шкапа,

Вкрасти вже вона не дасть.

Каже Вовк: «Піди, Микитко,

Запитай ту Шкапу швидко,

Чи Лоша нам не продасть?»

Я пішов, вклонивсь їй низько.

«Що, матусю, пасовисько

Тутка маєте незгірш?

Та й Лошатко! От пахолок!

Чей його нам на виховок

Продасте за добрий гріш?»

«Що ж, купуйте, люди божі!

Я й не що великі гроші

Буду правити від вас.

Ось лиш прочитай значки ті,

Що на задньому копи́ті:

Се тобі ціна якраз».

Ну, та я не в тім'я битий

До копита підходи́ти!

Шкапі поклонивсь до ніг

Та й кажу: «Спасибі, мати,

Та не вмію я читати».

І до Вовка знов побіг.

«Друже, Шкапа ся лагідна,

І Лоша продати згідна,

І ціни не хоче драть.

Каже, в неї цінники ті

Є на задньому копиті -

Жаль, що я не вмів читать».

«Що,- Вовк крикнув,- ти, нездаро!

Навіть кінських літер пару

Ти не вмієш прочитать?

Я в письмі тім дуже вчений,

До гімназій, академій

Виходив років аж п'ять».

І пішов мій Вовк Неситий

Шкапу за Лоша просити.

Шкапа ж відповіла: «На,

Ось лиш прочитай значки ті,

Що на задньому копиті,-

Там написана ціна».

Вовк Неситий нахиляєсь,

До копита призираєсь,-

Ех, як фрасне Шкапа враз,

Як у лоб не вцідить просто,

А була підкута остро,-

То мій Вовк, мов свічка, згас.

Шкапа ж як не зарегоче

Та з Лошатком потеркоче,

Що і слід обох пропав.

А Вовчисько добру хвилю

Полежав в такім знесиллю,

Мов зовсім небіжчик став.

Далі очі продирає,

Доокола позирає,

Але встати ані руш.

«Гей,- кажу йому,- Неситий,

Сам Лоша ти з'їв? Лишити

Не хотів мені ні кус?

Га, ненаїсна прочвало!

З'їв усе, ще й того мало!

Друга на обід не клич!..

Адже ж я, невдячний цапе,

Перший торг робив у Шкапи,

То належавсь могорич.

Ну, скажи так правду гладко:

Дешево купив Лошатко?

Людська, знать, ціна була.

Ви й не довго торгувались,

По-приятельськи розстались -

Втішна щось вона пішла.

А проспавсь ти смачно, друже!

По такім обіді дуже

Се плявдує на живіт.

А як славно ти, Вовчуку,

Вмієш кінськую азбу́ку -

Справді, чудо на весь світ!»

Так я з Вовка кпив до ночі,

Він же, витріщивши очі,

Все лежав та лиш: «Ах, ах!»

Далі каже: «Будь ти чесний!

Що за торг би був чудесний,

А та дич - б'є по зубах!»

«Ой,- сказав Бабай,- Микито,

Не смішний твій жарт, бо скрито

В нім гіркої правди шмат.

А найгірш те, що Неситий

Нині ворог твій забитий,

З світу рад тебе зігнать».

«Е,- рік Лис,- наплюй на нього!

Все у Вовка злоби много,

Але злоба ум сліпить.

Світ би весь пожер він скоро,