Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Своїм ніжним голоском.

Лис мій сквапно забалакав:

«Ах, тітусю, риби, раків

В тій криниці осьде гук!

Півгодини тут лапаю,

Піввідра вже ось їх маю

Та й наївсь, неначе струк!

Жаль, що стільки їх ся лишить!

Влізь в відро, що тамка висить,

Та й до мене їдь униз!

Наїсися, ще й додому

Купу занесеш старому!»

Так брехав їй хитро Лис.

Ні, а се вже вам не тайно,

Що Вовчиця, як звичайно,

Страх голодная була.

Як про рибу й раки вчула,

Зараз у відро стрибнула

Та й з ним шусть! униз пішла.

Вниз пішло відро Вовчиці,

Вверх пішло зо дна криниці

Те відро, де Лис сидів.

«Ну, тітусю, будь здорова!

Я спішу до Магерова! -

Крикнув Лис, як вверх летів.-

Славну ти вдала драбину:

Я йду вгору, ти вдолину;

Так-то в світі все ведесь.

Риб там не знайдеш, небого,

Та подумать можно довго,

Як дістаться вгору днесь!»

Вчула жінка річ лайдацьку;

Страх такий напав бідачку,

Що аж сперли в бік кольки.

Втім з відром у воду впала,-

То завила, застогнала,

Аж піднеслися бульки.

Вчули люди крик Вовчиці,

Позбігались до криниці;

Мислите, що хоть один

Змилувавсь, хтів поміч дати,

Що є жінка й дітям мати?

Ні, в їх руки впав, то гинь!

«Вовк в криниці! Вовк в криниці!

За лошата і ягниці

Відплатім йому тепер!

Витягайте осторожно,

Але бийте, скільки можно,

Щоб нам зараз тут умер!»

Ну, подумайте, вашеці,

Що там діялось в їй серці,

Як ті вверх її тягли!

Там внизу вода, потопа,

А вверху зо двадцять хлопа,

А з палка́ми всі були!

Лиш на світ вона вказалась,

Як не знімесь лускіт, галас -

Б'ють, товчуть, мов околіт!

Бідна знітилась в відерці,

А тут вже розпука в серці

І в очах померк їй світ.

Сил їй додала тривога:

Скочила з відра, небога,

В найгустіший стиск пали́ць:

Навіть в казці не сказати,

Кілько їй пришлось набрати

Суковатих паляниць.

Як вона спастися вспіла

І жива з їх рук убігла,

Сього вже не знаю я.

Се, брехуне ти огидний,

Твій був поступок єхидний,

Справка підлая твоя!»

«Ой Вовцуню, коб ти знав,

Як то я їй дякував

За той вчинок милосердний,

Що дала собі накласти

Те, що правно мало впасти

Та на мій хребет мізерний!..

Благородная Вовчиця!

Вчинком тим ти б міг гордиться.

Є заслуга тут моя…

А при тім вона, нівроку,

Суковатого оброку

Знести може більш, ніж я!»

Так-то Лис з Вовчиці кпився.

Всі сміялись, Вовк казився.

«Брехо! Митко! - він кричав.-

Най кордюк язик твій сточить!

Як ти все в живії очі

Біле в чорне пробрехав!

Але ні, не язиками,

А зубами і руками

Будем биться! Най умру,

А тобі, брехуне, вбійце,

Зраднику і кровопійце,

Хавку клятую запру!»

Крикнув Лис: «Ти, грубіяне!

Думаєш, що лайка стане

Латкою на честь твою?

В лайці ти міцніший, синку,

А як хочеш поєдинку,-

То почуєш, як я б'ю!»

«Ну, досить тих сварів! Годі!

Чортзна-хто з вас прав, хто злодій! -

Вставши з трону, цар сказав.-

Завтра рано бій остатний

Вкаже, хто лихий, хто вдатний.

Ось вам проба ваших прав!»

Рано сонечко схопилось,

У росі перлистій вмилось

І сміється, не пече...

Лис Микита ще любісько

Спить, розлягтись на все ліжко,

Втім, хтось штурк його в плече.

«Гей, ти, спюху, час вставати!

Зазирає день до хати;

А ти знаєш, що за день?

Він рішить, чи до побіди

Ти дійдеш, чи смерть і біди

З бою винесеш лишень!»

Так при ліжку Лиса ставши

І його за руку взявши,

Малпа Фрузя прорекла.

Всю ту ніч вона не спала,

Все за Лисом промовляла,

Де в кого лише могла.

Буркнув Лис крізь сон гнівливо,

Та, протерши очі живо,

Коло ліжка Малпу вздрів.

«Фрузю, ти се? - скрикнув втішно,

З ліжка схопився поспішно.-

З чим же бог тебе привів?»

Фрузя каже: «Ах, Микито,

Що колись було прожито,

В мене з тямки не зійде!

Бо жіноче серце любить

Вічно того, хто нас губить,

Навіть вдячності не жде.

Так тобою я турбуюсь

І за тебе все піклуюсь,

Хоч про се ніхто й не зна.

Але нині бійка люта

Привела мене аж тута.

Мучить мисль мене страшна!..

Ой Микито, Вовк могучий,

А хоч хитрий ти, і ручий,

І проворний на язик,

То все ж легко бути може,

Що пропа́деш ти, небоже,

Жартувати Вовк не звик!

Тим стурбована я дуже

І прийшла сюди, мій друже,

Щоб тобі допомогти.

Знаєш, де прийде до звади,

Добра й баба до поради,-

Слухай моїх рад і ти!»

Лис сміється: «Фрузю люба,

В тебе ні одного зуба

Не хибує! Що ж притьмом

Бабою тобі чиниться?

Ти ще можеш похвалиться

І красою, і умом!

Вчинок твій великодушний!

Радо буду я послушний

Твоїй раді, тільки радь!»

Фрузя плеснула в долоні -

Гей, Малпи, що на виго́ні