Розгін - Загребельний Павло
Хвилювати артисток? Ніколи!
— Я пришлю телеграму. Негайну. Просто на театр.
— Можете присилати, але до закінчення концерту ніхто її не передасть! Зірвати концерт? Ви знаєте, що таке сцена? І що таке балет? І що таке опера?
З Карналем говорив сам начальник балетної трупи. Старий, довгоносий, хитроокий, розмаханий, розчепірював перед ним пальці, потрясав руками.
— Молодий чоловіче, звідки ви прибули до Одеси? В Одесі вміють цінувати мистецтво! Ви не знаєте Одеси, так ви її взнаєте! Які можуть бути телеграми до і перед? Опісля і тільки. Аплодисменти, букети, бенкети, телеграми — скільки зайґодно.
Такому бути не начальником трупи, а начальником трупів, безмовних, мертвих, чогось нікчемного й нездатного!
— Я ненавиджу аплодисменти! — вигукнув Карналь просто в обличчя втомленому служителю муз і був акуратно випханий на вулицю його помічницями, які нагодилися саме вчасно, щоб належно покарати того, хто хотів змаловажити й зневажити віками освячений ритуал оплесків і захватів. Подумати тільки, цей дивак проти аплодисментів! Хто він такий і як сміє?
Карналь просидів коло театру до самого вечора. Квіти зав'яли, припали пилом. На дивака, що сидить півдня з пов'яли-ми квітами коло театру, співчутливо поглядали перехожі, але ніхто, здається, не кепкуваз, не насміхався, бо в Одесі ж розуміються на мистецтві й розуміють людей, які приходять, щоб уклонитися перед справжнім мистецтвом.
Міг би побачити Айгюль принаймні здалеку, потай, з кущів під вікнами репетиційного залу. Склепінчасті вікна, рожево-білі видива балерин, навощений паркет, нахилена під загрозливим кутом падіння земля, падаюче небо...
Блюзнірство — підглядати останню вирішальну репетицію. З дня приїзду Айполь до Одеси Карналь жодного разу не ходив під вікна репетиційного залу. Дудикові й Кучмієнкові пригрозив: "Поперебиваю ноги, коли ходитимете!"
У театр Карналь увірвався перший. Показав своє запрошення, не став тинятися в фойє — мерщій до залу, не знав, де йому треба сідати, не вмів пояснити, де його квиток, як попав до приміщення, нарешті знайшов у кишені запрошення, виявилося: його місце в першому ряду, в самому центрі.
Зал сповнювався притишеним гамором, золочені яруси тепліли від безлічі людських облич, у гігантській люстрі під розписаним плафоном поступово гасли вогні, в оркестровій ямі, ледь освітлюваній прихованими лампочками на пюпітрах, музиканти відкривали футляри, обережно розгортали м'які покривала, діставали ніжношиї скрипки, і це нагадувало воскресіння мертвих і вознесения їх з домовин: спадають віка, розгортаються савани, підводяться вмерлі, щоб ожити, подати голос, наповнити світ торжествуючою музикою життя.
Сцена відкрилася безмежна, пуста, рожеве світло ринулося в ту порожнечу, а за ним попливла рожева музика, вмить заповнила сцену, вихлюпнулась з неї, залила зал, затопила Карналя, він опинився на самому дні рожевого моря, задихнувся від його глибин, від безмежності й несамовитої краси, а сцена тим часом вищирилася на нього сірими, жорстокими дошками, хлялістю куліс, вдарило запахом дешевих клейових фарб — суцільна наруга над красою, над рожевістю музики, над ніжно-шиїми скрипками, над їхньою беззахисністю. Та ось на сірі стоптані дошки сцени випурхнуло відразу двадцять чи тридцять тоненьких біло-рожевих істот, нереально видовжених, невагомих, так ніби сипнув хтось пригорщами рожевих пелюстків, а тоді наслав на ті пелюстки всипаних пудрою минулого, закосичених, закутаних в атласні розшиті камзоли надмірно строгих-юнаків, пелюстки ожили, заструменіли, сплелися в мальовничі гірлянди, юнаки в напудрених париках намагалися впіймати бодай один пелюсток, а ті уникали цього, випручувалися, вислизали, плели заплутані візерунки танцю, і вже забувалася убогість стоптаних дощок сцени, їхня груба фактура не помічалася, тільки черевички з рожевого атласу, тільки стрункі ноги, прекрасні шиї, святкові лиця. Двадцять, тридцять пар, нескінченні арабески рожевого вальсу в хвилях рожевої музики — все змішалося перед очима в Карналя, він шукав у тому пелюстковому вихорі Айгюль і не міг знайти, всі балерини були схожі на неї, вона була відразу всіма, і всі вони були нею, якесь суцільне одуріння, фата-моргана, так ніби опинився він не в оперному театрі, а десь у далекій пустелі, змучений і виснажений, вичерпаний до краю, тортурований примарами й видивами.
Розгублений, він не помітив, як щезли атласні кавалери з рожевими балеринами, сцена стала ще порожніша, ще бездон-ніша, вже б ніхто не повірив, що можна чимось заповнити цей жадібно-ненажерливий простір, і тут вилетіло високе, вертке, в рожевій туніці, високоноге й високошиє, блиснуло величезними чорними очима, вдарило ними Карналя в саме серце, він мало не зірвався зі свого місця й не закричав на весь зал: "Айгюль!" — але якось стримався, тільки зціпив аж до скреготу зуби, стиснув до болю руки, відчув, що провалюється в оркестр, глибше, в катакомби Одеси, ще глибше, летить нестримно й жахливо, але — о, диво!— з ним летів і весь театр, і ота сцена, і Айгюль на ній разом із своїм партнером, якимсь буденно-скромним, у простому голубому одязі, не такім святковім і пишнім, як четверо в атласних камзолах, що вискочили з боків і наближалися до Айгюль, простягали до неї пожадливі руки, заманювали, обіцяли, благали. Той, у голубому, був навіть байдужий і спокійний, як сам він, Карналь, усі ці місяці, коли йому й на гадку не спадало, що хтось може забрати від нього Айгюль, звабити її, зачарувати, перевершити його в чомусь або й в усьому, бо хіба ж так важко перевершити студента без майбутнього, без певності в собі, все багатство якого полягало в наявності минулого, сповненого болю, жахів, але й мужності теж. Мужністю він тримався на світі, вона давала певність себе, несвідомо покладався на запаси мужності в своїй душі так само, як отой голубий, що не переймався своєю непомітністю й буденністю серед святкових камзолоносців, терпляче ждав, поки то один, то другий з них піднесе собі над головою рожеву Айгюль, з видимим задоволенням спостерігав, як вона невтомно в'ється поміж тими чотирма, щедро й легко роздаровуючи кожному з них блискітки рожевої краси, знаючи напевне, що хоч як довго буде вона між тими чотирма, хоч як високо злітатиме на їхніх дужих руках, хоч у яких химерних арабесках заплітатиметься, хоч які блискавичні викручуватиме фуете,— однаково повертатиметься завжди до нього, щоразу повертатиметься вперто й неминуче, і коли загримить могутній фінал рожевого вальсу, вона, мов увінчання дивної музики Чайковського, в прекрасній летючості замре над головою в нього, в голубого, у призначеного для неї, посланого всіма долями, щастями, нещастями, надіями й безнадією.
Карналь мав би зірватися з крісла, стрибнути на бар'єр оркестрової ями, потрясаючи руками, присідаючи від напруження, заревіти: "Браво! Бравіссімо! Слава! Урр-ра, Айгюль!"
Справді, хтось зривався з місць, хтось щось кричав, хтось жбурляв на сцену квіти, а Карналь сидів, неспроможний ворухнутися, забув про свої зів'ялі, геть нещасні квіти, рожевий туман ще й досі стояв у нього перед очима, і музика могутніми хвилями билася об нього і звідусіль приносила витку, невловиму постать Айгюль, зовсім безтілесну, зіткану з самих звуків, з їхньої солодкості і їхнього болю, руки, як квіти, ноги, як квіти, вся вона, мов ніжна квітка.
Коли настало прозріння, побачив навпроти себе, на самому краю сцени випростану Айгюль, квіти сипалися на неї барвистими дощами, а вона стояла виструнчена, тонка, мов стебло квітки, тільки поводила головою, чи то вдаючи поклони, чи то когось шукаючи поглядом своїх величезних чорних очей, а може, поводила самими тільки очима, може, дарувала тим, хто був у залі, добру усмішку, трохи втомлену, трохи зухвалу. Ще минула вічність, а може, мить, і Карналь нарешті збагнув, що Айгюль дивиться на нього, всміхається до нього, зблискує очима тільки до нього, а тоді схилилася так швидко, ніби мала доторкнутися до розпеченого заліза або до страшної пустельної гюрзи, коли ж знову випросталася, то мала в руках цілий оберемок квітів і сипнула тими квітами просто на Карналя і не стала ждати, поки вони долетять до нього, знов так само швидким і невловимим схиленням здобула новий сніп квітів і знов кинула їх на Карналя, а тоді кидала по одній квітці, але щоразу на нього, тільки для нього, і він сидів увесь обсипаний квітами, похований під ними, і зачудований зал дивився на того непомітного хлопця, на якого сипалося зі сцени те, що люди називають щастям, і оплески вдарили тепер уже й не знати для кого: чи для артистів балету, чи для Айгюль, чи для Карналя, Карналь відчув, як рвуться йому з душі ридання, і, вжахнувшись, притьмом упав обличчям у холодне полум'я квітів, дарованих йому Айгюль.
Та їхня ніч не мала кінця. Вони втекли з театру, Карналь бурмотів щось про шампанське, але з реготом і безтурботністю виявили обоє, що грошей мають хіба що на лимонад, та й хто п'є шампанське в Одесі, коли літо, коли на Пушкінській зелено світяться платани, а десь на Ланжероні в парку коло стадіону жде їх розложистий клен.
Вони знайшли свій клен і сіли на ньому втомлені, знесилено-щасливі. Карналь тримав тонкі руки Айгюль у своїх руках, дивився їй в обличчя, ще не вірячи, що все це насправді, що ота далека дівчинка в синьому туркменському вбранні, і рожева балерина на велетенській сцені, і та, що прислала йому сьогодні незвичайну телеграму,— все це Айгюль, яка сидить коло нього, тулиться до нього, худенька, довірлива, прекрасна.
— Ти танцювала сьогодні просто божественно!
— Зовсім не так, як хотілося. Страшенно хвилювалася. Все зіпсувала.
— Неправда! Краще танцювати не можна!
— Я покажу тобі, що можна!
— А телеграма? Невже це ти?
— Хіба не впізнав?
— Досі не вірю.
— Не любиш мене?
— Айгюль! Я люблю тебе більше, ніж самого себе, більше, ніж... Не знаю, з чим зрівняти...
— Не треба. З мене досить одного слова.
— Але коли ти...
— То й що?
— Коли тебе любить така талановита дівчина, то й ти повинен бути особливо талановитий.
— Ти такий і є.
— Аби ж то! Але з тобою ніхто не може зрівнятися.
Вона вчасно затулила йому вуста долонькою. Справді: навіщо слова? Все одно він не вмів визначити й висловити того, що відкрилося йому сьогодні.
