Розгін - Загребельний Павло

Все інше ми робимо капітально, підключаємо цехи, встановлюємо там апаратуру, обладнали спеціальні приміщення для машин по обробці первинної інформації, а обчислювальний центр розмістили тут, щоб не гаяти часу, доки споруджуватиметься спеціальний корпус. Тоді машини перенесемо туди — на це піде якийсь там тиждень, хай місяць, зате ж ми виграємо цілий рік! Ми вже підрахували, що це нам дасть економії...

— У вас, бачу, все тимчасове,— зітхнув Карналь,— приміщення, цехи, тіснота, наш Совинський...

— Я не давав вам підстав, Петре Андрійовичу,— образився Совинський, але його випередила Анастасія:

— Він з радістю повернувся б до вас, аби ви тільки його запросили.

— Запросив? А ви звідки знаєте, чого хоче Совинський?

— Ну, я... Я приїхала ще вчора і... Зрештою, я журналістка чи хто? Журналісти повинні дещо знати, як і вчені, до речі.

— Дещо — це мені подобається,— засміявся Карналь.— Щойно директор прекрасно проілюстрував цю істину. Я біг звідси, мов той хлопчисько, піддавшись емоціям, а слід було б все-таки надати перевагу інформації. То що — повернемося до імпровізованого обчислювального центру і дамо можливість нашій милій кореспондентці зробити вимріяний знімок? Але з умовою. Публікувати тільки через рік поряд з новим знімком, у новому обчислювальному центрі. Підпис: "Так починалася НТР".

— Це ліпше: "І так починалася НТР",— засміявся директор.

— Пристаєте на наші умови? — спитав Карналь Анастасію. Вона мовчки кивнула головою.

— А тепер підемо не так для користі справи, як для директорського перестрахування. Все ж можна послатись: тут був Карналь, він сказав, він схвалив, він не заперечував. Правду кажу, директоре?.

— Деякі елементи перестрахування тут наявні,—охоче визнав директор,— інакше який же з мене адміністратор? Вказівки й поради — річ цінна, але авторитет ще цінніший! Живу міністерствами, Держпланом, високими інстанціями й високими людьми.

— Я теж трохи директор, знаю все,— сказав Карналь.— Ось у Совинського життя легке. Захотів — кинув наші машини, втік до вас. І всім каже: Карналь вигнав.

— Нікому не казав,— подав голос Совинський.

— А заява преси?

— Це я вигадала сама,— кинулася на виручку Совинському Анастасія.

— Все одно цю проблему слід обговорити. Совинський про себе ніколи нічого не скаже, це я знаю напевне, то, може, ви допоможете нам з Олексієм Кириловичем. Скажімо, в поїзді, маючи якийсь там вільний час.

— На жаль, я не можу їхати з вами в тому самому поїзді. Карналь мовчки розвів руками, мовляв, нічого не вдієш:

коли людина не може, то вона не може. Але Анастасія, сама не знаючи чому, розізлилася на тихого Олексія Кириловича і несподівано для самої себе сказала:

— Бо мені заборонено їхати разом з вами!

— Заборонено? Хіба я диктатор чи імператор якийсь? Хто міг вам заборонити?

— Ну,— Анастасія знітилася,— не хтось, а просто заборонено.

— Ага, віковий бар'єр. Поїзди для молодих і для ветеранів. Сто десять мільйонів учнів і студентів і сорок мільйонів пенсіонерів.

Директор, який не знав Карналя, ніяк не міг збагнути: жартує той чи говорить усерйоз. Усіх виручив Олексій Кирилович. Висунувшись на звичну для себе позицію, себто на рівень академікового плеча, і схиливши набік голову, він якось мовби недбало, але водночас винувато повідомив:

— Це я не рекомендував Анастасії Порфирівні їхати в тому самому вагоні, що ви, Петре Андрійовичу.

— Дбаючи насамперед про стан моїх фінансів,— докинула Анастасія.

— То тут у вас ціла змова? —До Карналя вперше за багато днів повертався гарний настрій. Він ще й сам не міг би пояснити, чим це викликано, але з радістю піддавався такому станові душі, якось ніби молодшав отут, серед молодих (бо навіть директор був молодший за нього принаймні років на десять), у цьому приміщенні, сама тимчасовість якого вказувала на майбутні зміни на краще.— Витягаєте мене сюди, оса-мотнюєте в поїзді, лякаєте невлаштованістю й тимчасовістю-Директоре, як ви на де дивитеся? Сподіваюся, ви не відмовляєтесь їздити у СВ, як ці молоді люди? Очевидно, нам з вами удвох треба сфотографуватися коло обчислювальної машини на знак спільних інтересів і ще чогось там. Де нам ставати, мила Анастасіє Порфирівно, і як триматися?

— А я вже,— повідомила Анастасія.

— Як то? — не повірив академік.— І ми не позували?

— Хіба ви любите позувати?

— Коли вже маю звання академіка, то... Куди ми ще маємо йти, директоре? Я б хотів глянути, який це має вигляд у цехах. А тоді ще треба заскочити до обкому. Ви не повідомляли про мій приїзд?

— Я не знав, чи треба.

— Попросимося в гості незвано-негадано. Не проженуть? Треба ж вас коли не вилаяти, то принаймні похвалити.

Виїзди до областей неминуче супроводжуються відповідною шанобливістю, якої Карналь ніколи не зносив і всіляко намагався уникнути. Та неписані правила поваги й уваги до такого високого гостя діяли так само постійно й неухильно, як закони природи. Карналя зустрічали, возили, до його слів прислухалися навіть тоді, коли він говорив речі звичайні, іноді й просто пусті, як то буває з кожною людиною, при від'їзді його неодмінно проводжали або ті, хто зустрічав, або й ще вищі особи, щоб знову ж таки засвідчити свою пошану до його імені, до становища і, врешті, до науки, бо академік мовби був живим втіленням науки, її всемогутності й незбагненності.

Того вечора Карналя супроводжували на вокзал, окрім директора заводу й Совинського, секретар обкому по промисловості, працівники Міністерства чорної металургії, люди поважні, стримані, уважливі. Всі намагалися говорити про щось стороннє, необов'язкове, було трохи жартів, трохи анекдотів, трохи спогадів, академіка запрошували восени на качок, а то й на кабана, бо їх розвелося в лісах коло Дніпродзержинського моря сила-силенна. Шкодували, що гість так швидко їде від них, і водночас мимоволі кожен потай кидав погляд на великий вокзальний годинник, дивуючись, що хвилинна стрілка так повільно повзе по циферблату. Карналь теж позирав на годинник і теж з нетерплячою злістю стежив за стрілкою, від якої залежала свобода і його власна, і всіх цих шанобливих, приємних, гостинних, але страшенно замучених обов'язками людей, кожен з яких у глибині душі приховує те саме запитання, що й він, Карналь: коли вже нарешті цей поїзд рушить?

І враз Карналеві перехотілося їхати звідси, виникло несерйозне бажання затриматися бодай на день, сховатися від усього світу, усамотнитися, забути про свої вічні думання, про своє змагання з часом, про дику мішанину проблем, серед яких заплуталося його життя. Бажання було таке гостре, що він мало не попросив Олексія Кириловича забрати з вагона їхні портфелі, і, може, й зробив би це, аби не був оточений уважливими й "солідними гфовожатими, які б ніколи не зрозуміли його душевного поруху і, може, й промовчали сьогодні, та згодом при нагоді не втрималися б од слів здивування, а то й осуду.

Дурне, власне, хлоп'яче бажання виникло в Карналя через те, що він побачив, як по перону майже біжить Анастасія. Приємно порушувався споконвічний ритуал чоловічих проводжань. Скільки він пам'ятав, його завжди отак проводжали до поїздів чи літаків тільки чоловічі компанії. Ніколи жодної жінки, так ніби наука, яку він представляв, була заказана для жіноцтва, хоч насправді в кібернетиці жінок, здається, працювало не менше, ніж чоловіків, і часто Карналь переконувався,, що жіночий розум у цій складній галузі духовної діяльності людства відзначається більшою гнучкістю й точністю, ніж чоловічий. Жінкам не завжди стачало завзяття й наполегливості, вони уникали (навіть, можна б сказати, сахалися) проблем занадто загальних і невизначених, зате охоче кидалися туди, де потрібна була інтуїція, передчуття, вловлювали найнепо-мітніше, найтонше, ніколи не боялися переступити грань неймовірного. Поза тим жінки (а там, де працював Карналь, були тільки молоді жінки, бо й сама кібернетика належала до наук наймолодших) мовби облагороджували суворе чоловіче товариство, вносили в нього шляхетність, витонченість, ту високу знервованість, що не допускає збайдужіння душ і примушує кожного щосили боротися з нападами посередності. Дивлячись, як Анастасія бігла по перону, долаючи відстань од вхідних дверей вокзалу до вагонів, він не хотів визнати, що його бажання зостатися бодай на день у Придніпровську спричинене несподіваною появою молодої журналістки. Ще не уявляв, який зв'язок між нею і його душевною збентеженістю, і раптом знайшов виправдання перед самим собою в тому, що не встиг як слід поговорити з Совинським наодинці, без свідків... Суцільна заплутаність, якої академік спробував позбутися жартівливим звертанням до Анастасії:

— Ви поспішаєте взяти в нас групове інтерв'ю?

— Я вирішила їхати додому,— сказала Анастасія.— Поламати заборону і їхати.

— Як то? — не стримався Совинський, мало не хапаючи Анастасію за руку.— Ви ж обіцяли...

— Обіцяла, а тепер їду. Хай це буде моєю маленькою помстою за той вечір у київському парку. Ви тоді грали зі мною в таємничість, у мене ж ніяких таємниць. Відважилася їхати разом з академіком.

— А Олексій Кирилович знову заборонив вам? — Карналь дотримувався жартівливого тону.

— Цього разу ні, Петре Андрійовичу,— подав голос забутий усіма, скромний Олексій Кирилович.

— Де ви їдете? — спитав академік уже спокійніше, сказати б, буденніше.

— У купейному,'

— Приходьте до нас у гостТ. — Дякую.

Анастасія подарувала всім усмішку, блиснула очима, сягнисто пішла далі, і саме тут пролунали традиційні слова про громадян від'їжджаючих і громадян проводжаючих. Карналь і Олексій Кирилович мерщій кинулися тиснути руки "громадянам проводжаючим", з вагонних східців академік ще раз привітно махнув усім добрим і уважливим людям, гукнув Совинському, що завжди жде його в себе. Поїзд рушив з місця і м'яко поплив уздовж перону.

Купка тих, що проводжали Карналя, збилася ще тісніше,— мабуть, квапилися виказати один одному полегкість з приводу від'їзду академіка або ж обмінятися словами про примхливість усіх оцих учених, які тільки заважають працювати й виконувати план тим, хто покликаний працювати й виконувати план і, як неминуче зло, терпіти на додачу ще й втручання різних-академіків і професорів.

Але то вже було поза сферою Карналевого думання, він переходив до нового стану.