Розгін - Загребельний Павло

Людині повинно щастити в житті на вчителів. До двадцяти років життя Карналь уже мав двох наставників. У нього був Професор. Тепер з'явився Рем Іванович — бесіди з ним у Прон-ченка і при розставанні лишилися в пам'яті назавжди, бо не нагадували вони звичайних університетських лекцій, які читаються згідно з затвердженою в міністерствах програмою, а були мовби заохоченням доторкнутися до справжньої науки без застережень, заборон і обмежень. Коли Карналь висловив свою несміливу мрію спробувати колись узятися за часткове доведення теореми Ферма, продовжуючи справу свого Професора, Рем Іванович не висміяв студента, не став відраювати його, щоправда, й не виявив свого захвату.

— Спробуйте,— сказав він,— вийде — я перший вас підтримаю. Хоч, не приховуватиму, ваші спроби в галузі дискретного аналізу мені більше до смаку. Там більше практичного, більше майбуття. Вам його, можливо, ще не видно, але воно відчувається багатьма. Теорія чисел для математика — це найвище. І коли ви маєте наміри... Пам'ятайте тільки: уникайте аналогій! Прямі аналогії майже ніколи не ведуть до відкриттів. Надто в нашій науці. Джерело відкриттів в інтуїції. І в умінні відбору. Щоб в умовах багатомірності, з якими стикаємося на кожному кроці, вирішити завдання відбору, потрібен принцип комплексування різних критеріїв. Це шлях до відкриттів. Візьміться за математичну статистику. Там опрацьована спеціальна методика комбінативності й комплексування. Це може видатися смішним — готувати себе до відкриття. Але знання потрібного наукового апарату справжньому вченому ніколи не зашкодить. Пам'ятайте це, юначе. І хай вам щастить.

Йому не дуже щастило. Після університету Карналя не взяли до аспірантури з огляду на його характер. Ясна річ, характер людини й характер математика, на перший погляд, мають мало спільного між собою, та коли зайшла мова про аспірантуру, то в гру вступив уже не тільки, сказати б, чинник суто науковий, а й людський. Ніхто не заперечував, що Карналь справді був найкращим студентом, щодо знань його навіть можна було, не боячись перебільшень, назвати ерудитом, у нього могло бути хіба ж таке майбутнє в науці, він іноді просто вражав обсягом своїх зацікавлень і силою розуму. Але водночас помічено було, що студент Карналь надає перевагу служінню власному розуму, замість того щоб примусити свій розум слугувати істині, він недвозначно давав зрозуміти, що думання панує над діянням, власне, протиставляв ці два процеси, виявляв цілковите невміння вписатись у світ діяльних феноменів, прекрасно представлених, скажімо, студентом Кучмієнком; у своєму неприйнятті щоденної дійсності студент Карналь доходив навіть до заперечень права більшості, стверджуючи, що в історії часто мали слушність святі, юродиві й донкіхоти, а не набридлива посередність, попри її позірну силу й вплив.

Поведінка, ясна річ, не задокументована, висловлювання не зафіксовані, переконання перекручені — це Карналь міг би довести, але доказів від нього не вимагалося, бо до аспірантури всіма силами своєї молодої душі рвався його товариш з перших курсів Кучмієнко. Рвався і прорвався. Карналя відсунуто вбік. Були зітхання, співчутливі поцмокування, розведення руками. Ах, якби ж то! Відомо всім, що Карналь у прекрасних взаєминах з Пронченком. Пронченко — тепер великий чоловік. Перший секретар міськкому. Чи не варто звернутися до нього? Але до Пронченка ніхто не піде з його питанням, найліпше це зробити самому Карналеві.

Карналь навіть не задумувався.

— Знаєте що,— сказав він своїм полохливим наставникам,— коли Пронченко справді ставився до мене прихильно, то тільки тому, що я ніколи нічого в нього не просив. Він чесний комуніст і завжди сам бачить, що кому треба й можна дати.

Пронченко, однак, не знав нічого. Карналь нічого не сказав. Один був заклопотаний новою роботою. Другий? Другий ждав призначення, яке мало назву: школа. Але яка школа, де? Все вказувало на те, що Карналя пошлють у глухе село, далеко від бібліотек, від учених, від наукових центрів. А як же тоді його високі наміри? На. жаль, під самі наміри держава якось ніколи не давала авансів, надто ж коли ти ще нічого не зробив для неї. У Карналя позаду була війна, але вона була у всіх радянських людей, між війною й наукою пролягала прірва, нічим не заповнена.

Вася Дудик, який уже "догризав дисертацію", втішав Карналя:

— Ось я стану професором, тоді заберу тебе, Петю, до аспірантури. Коли ж дадуть мені науково-дослідний інститут, візьму тебе заступником.

— Довго доведеться чекати! — сміявся Карналь.

— Зате приємно.

Дудик був народжений робити людям добро. Йому це надзвичайно личило. Саме він став для Карналя вісником найбільшого щастя в ті тяжкі дні. Прибіг до кімнати гуртожитку, розмахуючи над головою бланком телеграми, загукав ще з порога:

— Карналь, танцюй!

— З якої речі?

—, Не будь занудою. Забудь про причини й наслідки, танцюй. Елементарно й ошаліло.

— Кажи: чого?

— Не бачиш: телеграма!

— Я не люблю телеграм. Вони віщують тільки лихо таким, як я.

— Ось і дурень. Ця — на щастя!

— Яке мав право читати чуже?

— А я й не читав — здогадуюсь!

Карналь підстрибнув, щоб вирвати з рук у Дудика телеграму, але той ухилився, відскочив.

— Без гопака не віддам!

— Сам ти гопак!

Карналь наздогнав його, скрутив, був міцніший за аспіранта, і хоч як той борюкався, все-таки видер у нього телеграму. Без ніяких сподівань на щось приємне (бо й звідки?) розклеїв, розгорнув бланк, глянув на рядок великих літер і не повірив прочитаному. Телеграму міг ждати тільки з села, від батька, а селяни не звикли вдаватися до такого засобу зв'язку, хіба що треба повідомити про таку конечну подію життя близької людини, як смерть. А в селі до смерті завжди ставляться спокійно, там живуть з нею, придивляються, прислухаються до неї, усвідомлюють з роками, що вона стає ближчою і ближчою, однак настає вона завжди несподівано й небажано, сприймається як найбезглуздіше порушення природного стану речей, і ці стримані й розважливі люди в день смерті розгублюються, впадають у розпач, тоді там горе, ридання, тоді розсилаються телеграми; тоді хотіли б скликати мало не цілий світ на похорон, бо ж світ ураз збіднів... "Ти славно вік одробив..." "Славно — одробив..."

Ця телеграма була не про те. Не звідти. Не про кінець, а про початок. Карналь стояв коло вікна, читав і перечитував один-однісінький рядок. Три слова: "Люблю одружуємося А й г ю л ь".

Тоді, коли мав би впадати у відчай. Коли всі йому співчували. Коли торжествував Кучмієнко, який уже засукував рукава, щоб "просувати науку вперед". Коли Карналь лякався самої думки про своє майбуття, яке ставало так само невиразним, як у перший день його появи в університеті. Саме в ці дні

Айгюль, знехтувавши звичаєм, за яким дівчина повинна ждати рішучих слів від чоловіка і ніколи не вимовляти їх перша, переборовши сором'язливість, забувши про свою стриманість і загадковість, подарувала йому ці три слова. Тільки жінка може отримувати від життя такі високі повноваження. Навіть боги, коли б вони справді існували, не могли б зрівнятися в щедротах із жінкою.

Карналь нарешті повірив у написане, збагнув неймовірне багатство трьох коротких слів (віддав би тої миті всі бібліотеки світу за три слова). Одурілий від удару щастя, він кинувся знову на Дудика, згріб його в обійми, поцілував у колючі щоки.

— Васю, Васю, який я щасливий!

— А що я тобі казав!

— Не те ти казав, не те! Цього ніхто...

Він ще раз цмокнув товариша в щоку, вискочив з кімнати, знову повернувся.

— Грошей! Позич на квіти, Васю!

— Це мені подобається. На квіти — не на тараню. А на весілля запросиш?

Добрий Дудик вже збирав пожмакані папірці, тицяв Карналеві, той узяв лише один.

— Не треба багато. Віддавати нічим.

— Віддаси з професорської зарплати,

— Довго ждати, Васю.

— Я терплячий.

Карналь побіг шукати квіти. Які? Червоні, білі? Купив і тих і тих, метнувся до гуртожитку Айгюль, комендантша, як завжди, не впустила.

— Нема.

— Де ж?

— На репетиції*

— Як же?

Він розгублено перебирав квіти. Його бив дрож. Ніколи ще не зазнавав отакого відчуття. Комендантша змилостивилася.

— Вона лишила для вас запрошення.

— Запрошення? Куди?

— А на концерт. Сьогодні ж у театрі випускний концерт* Хіба не знаєте? .

Тільки тоді він згадав. Бо все забулося, коли прочитав телеграму. Які там концерти? Які випускні вечори? Кого й куди випускати?

А скільки було розмов з Айгюль саме про цей вечір! Бо вона жодного разу, не дозволяла Карналеві, щоб глянув, як вона танцює. Ні на репетиції, ні на учнівські концерти, де вона вряди-годи виступала. Ще не час. Ось буде випускний концерт, їй дадуть справжню велику партію. Сольну,

Так тривало з місяця в місяць. Відкладалося й відкладалося. Відтягувалося, Загрожувало перейти в нескінченність, зате була надія. Колись він все-таки побачить ЇЇ на сцені. Як тоді, у радгоспі, коли вона звивалася під звуки невидимого бубна, Вив'юнювалася, гнучка й тоненька, як парость виноградної лози, легка, з нестримністю пустельного гарячого вітру, вся в зблисках чорних очей, із загадково високою шиєю, щось майже містичне, з давезних-давен, з глибин, з вічності. Але то було дитяче, вразило його наївністю й чистотою, сприймав тоді Айгюль відсторонено, огортав поглядом, як дивну квітку за склом: ні доторку, ні запаху, ні справжності барв. А яка вона тепер? І як може танцювати? І що таке балерина, талановитість, неприступність і водночас твоє кохання? "Люблю. Одружуємось. Айгюль".

Обоє ждали цього вечора, він забув, а може, соромно стало— вона має що дарувати, а він ні, вона відкриється не лише перед ним, перед тисячами людей, а перед ким відкриється він із своїми абстракціями, з усім добром, назбираним за п'ять років, яке не знати чи й згодиться в житті!

Карналю конче треба було побачити Айгюль ще до вечора. Сказати їй два слова. Не мовчати. Бо це нестерпно. Для нього нестерпно, отже, й для неї. Але де вона? І як пробитися? Ніде не пускали. Хряпали дверима перед самим носом. Ох, ці студенти! Заважають людям готуватися! Набридають із своїми квітами. Квіти для театру! На вечір! На виклики! На поклони!

Знову відкривалося Карналеві його обурливе незнання найпростіших речей. Поклони? Які? Хто й перед ким має вклонятися? Невже вони примусять Айгюль ще й кланятися? Він повинен попередити її, повинен сказати, що він вклоняється перед нею і завжди вклонятиметься!

— Я залишу їй записку! — бився він коло службового входу опери.— Я повинен їй передати записку ще до початку випускного концерту.

— Ніяких записок.