На білому коні - Самчук Улас
Почувши це рішення, Олена на півслові повернула напрям своєї бурі, раптом змінилася, безпосередньо і зворушливо-щиро вона зняла ще більший лемент, але вже в іншому напрямку, заявила, що це кпини над нею, що вже третя година ночі, о шостій треба виходити, у неї нічого не зібране, нічого не спаковане, вона не виспана, перемучена. Не помогли ніякі зойки її друзів, що це все буде без неї зроблене, що вона не мусить нічим турбуватися, що будуть випрасувані її сукні і спаковані її капелюшки. Ні і ні! Вона рішуче відмовляється їхати, на що Ольжич лише вдоволено, під ус, посміхався.
Раненько, о п'ятій годині, всі призначені до походу, зривалися, хапали свої наплечники і зникали, щоб на шосту бути на призначеному місці.. . Всі, за винятком. .. нас з Оленою. Весь курйоз цієї гротескової сцени полягав у тому, що ми були призначені бути "там" першими, а вийшли остатніми, а подруге, доля хотіла, щоб це метушливе підприємство закінчилося взагалі великим, круглим зеро. Бо десь біля години першої дня всі наші хоробрі мандрівці щасливо зо всіма своїми наплечниками, повернулися на старе, загріте місце. Повний крах. Обіцяний автомобіль, що мав одвезти наше товариство в землю обіцяну, спонтанно, Бог знає чому, не появився, і з ним розвіялися всі наші надії. Це ж, розуміється, був якийсь військовий тягарник, за якусь літру горілки, а з таким могло трапитися, що хочете.. .
Це одначе не лишилося без наслідків, особливо щодо нашої з Оленою дружби. Ми, правда, опісля щиро .сміялися, пригадуючи різні подробиці буревійної ночі, але разом з тим з Оленою щось таке сталося, чого з нею раніше не бувало. Вона іноді ставала несподівано подразненою, нелогічно придирливою, безпричинно невдоволеною. Завжди педантично чепурна, вона, здавалося, почала себе занедбувати, як також менше перебувати в моєму товаристві. А один незначний епізод, здавалося, зовсім попсував наші взаємини. Одного разу, з волі Ростислава Єндика, я мав відвідати одну фабрику взуття, де директором був приятель Єндика і де я міг роздобути кілька пар цього цінного на ті часи товару. Я запропонував цю можливість також Олені, вона, розуміється, охоче погодилася, і ми урочисто поїхали трамваєм кудись на край міста, не застали директора на місці, мусіли зачекати, а між тим, як звичайно, вели різкі розмови, у яких я мав фатальну необережність торкнутися найвразливішого місця моєї чудової приятельки, тобто я дозволив собі зауважити, що вона останнім часом почала себе занедбувати. Наслідки — presto і furioso. Що значить занедбувати? Де нема навіть порядного дзеркала. В дорозі! І пішло, і пішло... Я був бідний. Просив вибачення, намагався змінити тему, але де там. Злива обвинувачень, докорів, скарг, жалів. З приватного перейшли на загальне. Товариське, організаційне, принципове. І коли б не директор фабрики, який несподівано появився і обірвав нашу коломийку, хто зна, як далеко це зайшло б, бо все почало виглядати на гістерику, при чому чітко різьблені уста моєї прекрасної Теміди погрозливо здригалися, і все разом віщувало шторм.
Але як тільки ми перейшли до складу і перед нами виринула ціла купа різноманітного взуття, Олена на дивовижу дуже швидко змінилася. Чорні хмари розвіялися, і виглянуло сонце. Вона почала старанно вибирати щось для себе і свого М их ай лика, якого вона ніколи і ніде не забувала, використовуючи мене як експерта цієї процедури, а ще згодом, обвантажені, як вона казала, "дарами вдячного населення", ми верталися трамваєм до нашого мешкання, дружньо і весело розмовляючи про різні справи наших примхливих буднів. Я мав повне право допускати, що наш конфлікт вичерпано, і він вже забувся.
Одначе дома, при інших, Олена знову чомусь пригадала нашу нефортунну дискусію, виник новий діялог, який ступнював до такого піднесення, що я не витримав і демонстративно вийшов до другої кімнати, навіть, як це в таких випадках водиться, тріснув при цьому дверима. Я був поважно збентежений, не розумів її настрою і її інтенцій, не знав, що з цього може вийти і як цьому помогти. Невже ось так несподівано і ганебно мала б закінчитися наша прекрасна дружба, яка зародилася у таких незвичних умовах? Намагався заспокоїтися, обернути все у жарт і знайти вихід. Але покищо виходу не було. Так зле, так дуже зле . . .
Але нема злого без доброго. Поперше, це дало мені спонуку поважніше зайнятися справою мого виїзду на схід власними силами. Перебування у цьому, без сумніву патріотичному і чесному товаристві, більше романтичному, як діловому, починало мене поважно нудити і навіть непокоїти. Минали такі винятково прекрасні дні, і то минали безвислідно. Це наводило мене на мою стару думку, що при певних умовах я сам міг би зробити значно більше, ніж ціла наша чесна кумпанія. Отже треба такі умови знайти...
Отже на Волинь! І то самотужки. Не чекаючи ніяких "організаційних засобів". Так само, як це було з Краковом. .. Вагався лише, чи пропонувати цю справу Олені, яка напевно за неї схопилася б, але на цей раз переважив намір їхати одинцем, приватно, сказати б, додому, до рідних, без політики і без шуму. Отже їду туди сам!
Хоча буря з Оленою так само несподівано і скоро минула, як і прийшла. Чорна хмара, блискавка, грім, злива і, диви, знову блакитне небо, знову сонце. Це Олена. Вже другого ранку, в суботу, коли ми зустрілися в кухні, вона, як звичайно, кокетливо і трішки лукаво посміхнулася, сказала, що погано спала, але все, мовляв, минуло і тепер "мусимо про все подумати поважно". Я саме було дістав запрошення від Блавацького до театру і першою моєю "поважною" думкою було запропонувати Олені їхати зі мною до театру. О! Розуміється! Це чудово! їдемо! Що там дають? Гриця? Хай живе безсмертний Гриць! Захоплення моєї, на цей раз, Артеміди не мало меж.
І ми дійсно ще раз побували у театрі, ще раз разом сиділи у льожі Блавацького, ще раз втішалися грою артистів, ще раз пригадали і відчули нашу клясичну, як казав Маланюк, "Препон-тійську Елладу" Малоросію, зо всіма її мелодраматичними аксесуарами, з соняшниками, перелазами і іншим, і іншим добром нашого барвистого побуту . .. Настрій наш був, здавалося, рожевий, повний надій, але . .
Але увага, увага! Ля-Пу! Надходзі! — як казало на початку війни, точніше — першого її дня, польське радіо, заповідаючи наближення німецьких летунів. Моя блискуча Артеміда почала негайно перевтілюватися в Теміду, як тільки довідалася, що я почав підготовку від'їзду на Волинь, а пр" тому додав, що вже завтра їду на село з відчитом. Усе це було для Олени несподіванкою, а таких несподіванок вона не могла терпіти. Робити щось без її відома, "поза її плечима" було для неї незносним явищем. Перш усього дісталося порядно Ольжичеві за його нельояль-ність, а далі вже, розуміється, без кінця і краю сипалися блискавки і громи на мою бідну голову. Було б даремно їй перечити. Тоді кожне ваше слово не в лад, кожний звук — дисонанс, кожна думка — спротив.
Але моє рішення їхати на Волинь тверде, як діямант, і невмолиме, як фатум.
Випадок... В такі часи випадки заміняють пляни. . . Отже випадок допоміг це рішення здійснити. На нашій Академічній несподівано появилася нова оригінальна, красочна поява: молодий, високий і стрункий, з провокативною рудуватою борідкою манастирського послушника, добродій у старому, вилинялому однострої радянського піхотинця, з лапідарно висловленою жовто-синьою опаскою на лівому рукаві. При знайомстві, на превелике моє здивування, виявилося, що це був у власній особі, пізніше широко відомий, автентичний отаман з Полісся на ім'я Тарас Боровець, який очолював певну Поліську Січ і який, як це гордиться справжньому отаманові, прибрав собі ще й отаманське імення, що звучало ясно і виразно — Тарас Бульба. Явище, як казали клясики, гідне богів, бож той гнучкий, з ясними ліричними очима нестерівського херувима отрок скорше надавався на послідовника сартрівського екзистенціялізму (що за карколомне слово!), ніж на товстючого, як його малюють, славного полковника і рубаку Запорозької Січі Тараса Бульбу, з його довжелезними вусами, довжелезною матнею і не менш довжелезною люлькою. Для мене, зіпсутого урбанізмом, уже саме слово отаман наводило своєрідні корчі дихальних органів, але на моїй чудовій батьківщині, де все ще шабля і шаблі, а в тому числі і "Чотири шаблі" Яновського, користалиея винятковим культом пієтизму, слово отаман значило те саме, що батько, генерал і вождь, взяті разом, а тому без отамана не могло бути родини, війська, нації, а хто сказав, що модерний Бульба, якийнебудь пра-пра-правнук свого оригіналу, мусить конче йти за Гоголем. Отаман сонарної, оптично, для шарму, і будьмо благорозумні: що б ми робили без Січі, без Бульби в. часи барабанних римських кроків, сталевих танків і літаючих суперсрортець?
Наше знайомство було коротке, зате бурхливе і корисне, бо я довідався, що пан отаман прибув просто з Волині, що від нього ще пахне рідними очеретами, що він має власну тритонову тя-гарівку радянської марки ЗІС, що вже післязавтра вертається назад до Січі і охоче візьме мене з собою.
Отже радості моїй, як кажуть, не було меж. Отже на Волинь! І вже найближчого понеділка. І без ніяких охів і ахів. А це значить — додому. І прощай мій чудесний, дорогий Львове, а разом вибач, що я проциндрив на твоїх чесних бруках таких гарячих пару тижнів, хоча що значить проциндрив, коли сумління моє чисте, бож це вперше я мав нагоду бачити і чути тебе безпосередньо, торкатися твоїх ран, твоїх престолів і побувати в тих місцях, де з болями і заіканнями родилося наше західне українство.
Моє прощання зі Львовом патетичне і зворушливе, як і ли-чить чесному патріотові, використовувались ще останні добродійства пошти та розсилалося на всі боки, а передусім до Праги, листи, бо вже завтра переступалося кордон, за яким ніякої пошти . не існувало, бо там ще димилися сліди епохальної війни і, як сповіщали алярмуючі вісті, вже почала діяти відома наша міжусобиця, як це і личить гордому русо-козацькому племені Нестора Печерського і до днів наших. "Земля наша велика і обильна, але порядку в ній нема".
Ольжич реагував на моє підприємство ентузіястично, але наша богиня Олена розгнівалася вельми і зовсім зникла з мого зору.
