Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
Але нічого, завтра неділя. Григорій не хотів перешкоджати, можливо, самітній молитві, але сонце так швидко заходило, а в кутках, де росли бузина й папороть було майже темно.Коли старший чоловік дивиться на захід сонця, його охоплюють думки про те, що якась частина душі поринає в темряву забуття.
Ноги не слухались, стареча кров не бігла, а текла помалу в жилах, і йдучи до Михайла, чернець подумав, що може не встигнути, що дні минають в суєті, вони, хоч і розмовляли між собою, найголовнішого сказати не встигли.Вигукнув щось сонний птах, потривожений незграбною старечою ходою.
— Тихо, тихо, — заспокоїв невидиму пташину отець Григорій.
Михайло обернувся, наче то до нього.Мав такий госрий слух, що й вуха,здається, в нього стали більші, хоч, може, то від посту. І очі здавались більшими.Навесні, в переднівок, люди голодували. Миші потрубили муку в засіку, а їхній кіт був уже старим, і більше спав на печі в пекарні, ніж ловив довгохвостих. Став з віком такий статечний, як і ченці, й голос подавав тихо, як і вони, а коли муркотів,ніби молився. Ченці юоялись, щоб молоденький котик не прогнав старого зі двору, й тому не напитували собі іншого. Григорій подумав, що треба знайти чорний корінь: він проганяє мишей.
Він посміхнувся Михайлові заспокійливо, усім своїм видом показуючи, що жодного пильного діла в нього немає, просто вирішився пройтися.Він нагнувся, вирвав кропиву, що вилізла з-під хреста. Хто ж тут спочиває? Тимотей, Миколай чи Онуфрій? Помолився за кожного, згадавши веселого Тимотея, суворого Миколая-теслю, що зробив сам собі труну, і кульгавого Онуфрія, який простудив собі горло і не міг співати на різдвяній відправі.Такого голосу в нікого не було.
— Чому на камені нема імен? – раптом спитав Михайло.
— Бог знає всіх поіменно.
— Чому ж звичайних священиків ховають з написами?
— Бо в ченців немає ні роду, ні племені. А чому тебе се тривожить?
— Чому б се мало мене тривожити? – здивувався Михайло. – Мені байдуже, як мене поховають.
— Тобі ще рано про це думати.Видиш, Михасю, я подумав, що наш рід на тобі закінчується.Якби ти вернув додому...
— Отче, та ви ж знаєте, що в мене немає дому. Я забув, де він. І ви направду знаєте, чого не знаю я.
Григорій здригнувся, але недарма він пробув двадцять літ в монастирі, й тому слова про рід були лише відгомоном далекого минулого.
— Не знаю. Не знаю, навіть, чи хотів би, аби ти тут лишився, не звідавши, що то є життя поза монастирем. Бо я вмру, а ти лишишся сам. Я й тішуся з тебе і плачу, передчуваючи біду. Ходи, щось тобі покажу...
І Григорій повів Михайла в тінь бузини. Скинув через голову рясу й показав рубець навпроти серця.
— Видиш тепер? Через се я пішов у монастир, через се невідомими шляхами ти прийшов до мене з незагоєною раною.Цю рану побачать брати, коли обмиватимуть моє тіло після смерті.
Вигляд старого, знищеного часом і працею, тіла змусив Михайла затулити лице руками. Йому стало встидно і страшно. А коли відійняв руки, то побачив, що отець Григорій, його дідо, пішов від нього.Нараз встид і страх минулися.Михайло зірвався з місця, забіг наперед і мовив з якоюсь люттю:
— Я хочу знати про неї!
Він почав термосити старого, лице перекривилось, очі палали, й отець Григорій озирнувся, наче шукав підтримки в свого саду.Бо зараз прийняв би лиш від нього поміч. І раптом горіх стпав хилитися, тягнути гілля з бруньками. А плющ приповз і обвився кругом ніг хлопця. Черешня скинула суху гіллю, і якби Григорій не відштовхнув би Михайла, гострий кінець пронизав би тому спину.Все ще не вірячи власним очам, обвитий плющем, Михайло опинився лежачи на землі, а старий тим часом, віддихавшись, викрикнув:
— Доки не знаєш усього, доти твоя воля!
Монастирська церква. Перша утреня.
Не встати до першої утрені було великим недбальством. На дзвін мусив кожен встати, зібратись і подолати, хто короткий, хто довший відтинок шляху до церкви, що вже встигла охолонути після вечірні. Отець Даниїл нікого не будив, але лихо було тому, хто проспав. на другу службу його вже не пускали, а на третій мусив лежати хрестом у церкві, ніби заново приймаючи чернечі обіти.
Однак отець Григорій, який не заснув цієї ночі, думав чомусь, що Михайло не прийде.Зрештою, був тут гостем, і те, що досі отець Даниїл не запропонував йому стати послушником, дивувало усіх, лише не Григорія.Обидва старі ченці сподівались, що молодість візьме своє, коли затягнуться тілесні та душевні рани, і хлопець повернеться у світ, якому потрібні такі молоді й сильні, щоб народжувати дітей, будувати доми і захищати цю землю від ворога.
Але вони не знали, з ким мають справу.
Михайло прийшов і стояв позаду, трохи збоку від інших ченців.Отець Григорій, скосивши око, помітив його і більше не дивився. Був розгніваний, і хоча молитви трохи полегшили його муки душевні, тепер він думав про сад, що так несподівано обстав за ним.Через який час він відчув, що щось не так, знову обернувся до Михайла, і побачив скривлене від болю бліде лице, а далі його погляд опустився на груди, де під грубим сукном ряси була потаємна сердечна рана, а тоді на руки. Були всі в порізах та подряпинах, і з них капала кров. І тут Григорій почув тихе хлипання.Плакав отець Теофіль.Отець Варфоломій теж плакав. І плакав отець Серафим.Власне, плакали усі ченці. Сльози котилися градом по старечих зморшкуватих щоках, а в повітрі сильно пахло рожею.Причому служба правилася, ченці хрестилися, співали. Послушник Тимофій прислуговував отцю Даниїлу, який теж плакав, хоча вираз обличч залишався незворушним.Мимоволі отець Григорій перевів погляд на образи. Дякувати Богу, до того не дійшло, щоб лики святих точили сльози. Старий відчув, як шию йому пече, руки деревіють, а вуха починають горіти, і холодний жах змією обвивається довкола серця.Йому здалося, що надходить його смертна година.Михайло кинув на діда погляд і швидко вийшов з церкви, так, що ніхто навіть не зауважив того неподобства.А тоді серце в Григорія почало помалу відпускати, й на рясі проступила пляма крові.
Служба закінчилась.Обличчя ченців усе ще залишались мокрими, і, не кажучи ні слова, брати тихо розійшлися по своїх келіях.
А на ранок виявилося, що біля кожної келії посаджено кущі шипшини, створеної лукавим, аби люди грішили . Те, що мало бути жовтою рожею, зацвіло блідо-рожевим квітом шипшини біля дверей келії отця Григорія, і він зранив собі руку колючим пагоном, котрий перегородив йому шлях.
Михайло пішов,залишивши браму монастиря прочиненою. Знову в тумани боліт, за якими було щось іще.
Частина третя. За Дунаєм.
Чорний ліс. Весна.
Івась прокинувся першим. Довго вовтузився, шарудів сухим листям, і врешті виринув на поверхню.Надвечірнє світло було слабким, та все ж різонуло по очах.Над ним нависало коріння, схоже на змій, але хлопець не встиг і злякатись, як почув голос:
— Малий, вилазь! Зима скінчилась.
Щось в Івасевій голові перекрутилось: яка весна? Ще й зима не почалася.Вранці випав тільки перший сніг.
Він вибрався з листя, наче з ковбані й поліз до отвору.Чоловік-олень з вінком на рогах, чудний такий, подав йому руку, й Івасик аж роззявив рота: на деревах молодесеньке листя, а в траві повно ключиків, конопельок та фіалок."Ага, — подумав він, — зима мені приснилась". І пошукав очима Боніфація.
Однак на галявині крім заквітчаного як панна чоловіка-оленя нікого не було.Квіти, дерева, пташки, метелики, бджоли – оце й усе."Може, він застарий, аби прокидатись, — подумав чоловік-олень. – Може, прийшов сюди вмерти, як звірина..." Великої печалі він не відчув, зате хлопець раптом тупнув ногою, зблиснув очима і закричав:
— Неправда, він живий!
"Еге, — подумав чоловік— олень, — він уже мої думки навчився читати!"
А Івась кинувся до лігва, де зимував колись ведмідь, дуже давно, ще до того, як сюди прийшли чоловік-олень і чоловік-вепр.Він знав про це, як і те, що на дні ями лежать кості прастарого ведмедя, коли почав шукати у листі й знайшов Боніфація, який перебував на межі буття й небуття, і довго його термосив.Нарешті крикнув:
— Зроби щось! Збуди його!
А в самого серденько зробилося, як грудка льоду й застигло від жаху.Чоловік-олень просунув голову в отвір й сказав розважливо:
— Я не оживляю мертвих.Не маю на се права.
— Він не мертвий! – заголосив Івась, б’ючи кулачками непорушне скорцюблене тіло.Він не уявляв, як житиме далі без Боніфація, що робитиме без нього.
Боніфацій чхнув раз, другий, а тоді докірливо пробурчав:
— Мені такий гарний сон снився.Ніби я був серед янголів.
— Видиш, — так само з докором зауважив чоловік-олень, — він уже вмер, і там йому було добре.Навіщо було вертати чоловіка з такого гарного місця?
— Він спав, — з притиском мовив Івась, розтираючи сльози по брудних щоках. – А не вмер.
— Яка різниця? Вилазь, старий, весна надворі...
З великими труднощами Івасик витягнув Боніфація на світ Божий і побачив, що за зиму в того виросла велика борода.
— Який ти смішний! – пирснув хлопець.
— Мало того, що не дав сон додивитись, ще й смієшся з мене!
— Не з тебе, а з твоєї бороди!
Боніфацій провів долонею по підборідді й зачепився за щось розкустране й колюче.
— Ого! Як православний піп! Де моя бритва?
Чоловік-олень порався коло невеликого багаття, варячи в ньому якесь пійло; в суміші запахів перед вела живиця. Він витяг з кишені крем’яного ножа й кинув Боніфацію, пробурчавши:
— У ангелів ти, напевно, голився б золотою бритвою!
— Та годі тобі, — примирливо мовив Івасик, підставляючи бліде личко сонцю. Хотілось, щоб воно було теплішим, та що вдієш...У голові все переплуталось: зима і весна, со і дійсність.І почував він себе якось дивно, ніби сам перемінився.Івасик навіть мазнув рукою по підборідді, чи не виросла в нього така сама борода, як у Боніфація.Тоді глянув на ноги: ні ніби стали довші, бо з холошів штанів стирчали голі литки, а руки вилізали з рукавів, і від того ставало ще зимніше.
Боніфацій відчикрижив бороду, зітхнув, помітивши сиві волосини, й мовив до Івася:
— Як ти виріс за одну ніч!
— Пийте!
І чоловік-олень подав йому дерев’яну чашу з темним пійлом.Спершу старшому, тоді малому.Ті охоче випили і за хвилю чоловік-олень повідомив удавано-байдуже:
— Ви проспали цілу зиму.
— Хіба? – витріщився Боніфацій.
