Залісся - Маковей Осип

Не помагали накликування і навіть штовхання війта Костишина і присяжних; ледви кількох селян нагадало собі тоді, що треба було забрати з собою коновки на воду.

У сій метушні учитель Горошинський не втерпів, щоби в їдкий спосіб не докорити війтові словами:

— А що я вам казав не раз? Справте сикавку, бо буде біда! Але вам громада не в голові, аби вам було добре!

Війт, в сій хвилі безрадний, удав, що не чує слів учителя. Лише спересердя став бити людей палицею, то бігав довкола церкви, то ставав до громади і разом з нею повторяв уже сотний раз: "Судний день! судний день!"

Справді, був то судний день для Залісся. Не минуло й години, а село стало бідніше о кількадесять тисяч. Хоч церква була стара, стояла вже з двісті літ, все ж таки могла ще постояти якийсь час, заким бідна громада спромоглася би на нову церкву, якої потребу вже давно відчувала і вже навіть складала гроші на неї. Сего ж року безнастанні гради і зливи знівечили дотла засіви на полі, нинішня воздушна труба повалила кількадесять будинків в селі,— Залісся виглядало, як по нападі ворога...

Надбігли старші доньки панотцеві, Ольга і Наталка.

— Ратуйте, пане Горошинський, що можна! — просила Ольга, заломивши руки.

— Годі вже!

— А ви чого тут? — скрикнув о. Левицький на доньки і притім глянув непривітно на учителя.— Геть! мені додому! На! заберіть се!

Передав донькам фелони і євангеліє, сам узяв чашу в руки і пустився з ними додому.

— А де скарбона? — спитав ще, обернувшись.

— Я сховаю її в громадській касі,— відповів Костишин.

— Пильнуйте ж її; там є тисяч двісті ринських!

Горошинський чогось з гірким усміхом дивився за панотцем і за єго доньками. Та недовго. Він скоро кинувся з молодими парубками гасити огонь. Небагато се помогло, коновками лляти воду з недалекого потока, але іншого способу не було. Село не мало своїх прирядів до гашення огню. Аж по годині здогадався хтось в дворі прислати малу сикавку і кілька залізних гаків, котрими порозтягано догоряючі балки і погашено дубові стіни, котрим огонь нелегко міг дати раду. Ціле урядження всередині церкви згоріло.

Коли з дому надійшов знов о. Левицький, то на місці старої святині серед крислатих лип застав уже тілько велику почорнілу скриню зі стін, а в ній і коло неї повно балків, угля, диму і чаду пожарища...

Довго стояв він мовчки на пожарищі і отирав нишком сльози. Відтак повагом вийшов на вулицю і з похиленою головою пустився в село, придивитися спустошенню. Адже з того бідного села він мав дальше жити; він хотів бачити, як завелике ціле нещастя...

Перший, кого стрітив, то був дідич Заборовський, мужчина на зріст високий, кремезний і рум'яний. Він їхав верхом.

Левицький гнівався з ним від остатніх виборів посла до сойму краевого, коли наперекір Левицькому виборці з Залісся далися підмовити Заборовському і голосували на сусіднього дідича. Навіть по недавнім похороні пані За-боровської не помирився з єї чоловіком; віддав покійній остатню прислугу і просто з кладовища вернув додому. Але тепер під вражінням нещастя о. Левицький забув на свій гнів, поклонився дідичеві і вже збирався промовити щось до него, коли той лише відклонився і пігнав дальше в сторону лісу. Ся німа стріча діткнула о. Левицького дуже немило, і в нім давній гнів до дідича запалав наново. Жалував, що поклонився ему.

Надворі вже смеркало. Ціле небо було одностайно сіре і непривітне і висіло над Заліссям так низько, як би хотіло єго накрити і задавити. Легкі опари закривали ліс і піднімалися хмарками з піль, збитих градом. Здавалося, як би якась незвичайна тишина залягла тепер село і поля на те тілько, щоби в ній виразніше було чути то тут, то там плач на полі і в селі. І плач сей здавався тепер не таким, як при інших нещасливих пригодах. Він нагло зривався і нагло замовкав; все в нім дзвеніло: перестрах, розпука, здивування і безмірна туга, але нещастя було ще засвіже, занезвичайне, щоб жаль узяв верх над зачудуванням. Забагато дива, натвореного орканом, було на кождім кроці, щоби люди могли не дивуватись і з дива забувати жаль.

Зажурений ступав о. Левицький дорогою по граді, що ще не стопився. Мовчки перейшов попри селянина, що з дороги задивився на своє поле і навіть не замітив панотця; обійшов довкола вербу,, що лежала впоперек дороги; пристанув на хвилю коло хати, з котрої стріху зняло, придивився засумованому господареві на порозі і вступив у бічну вуличку. "Як на похороні! — думав собі панотець.— Зовсім як на похороні! Ще гірше навіть! На похороні буває не раз весела погода, а тепер!.." Нараз на вступі у бічну вуличку зачув голосну сварку.

— А ти, злодію! — кричав якийсь мужеський голос.— То гроші від кождого нумеру вмієш брати, а хмар відвертати не вмієш! За що ж ми тобі платимо?

— Та бий єго! — заохочував інший жіночий голос.

— Люди добрі, не бийте мене! Я не міг дати ради! — просився захриплим голосом інший селянин, але в сій хвилі зойкнув коротко, повалився на землю і замовк.

О. Левицький приспішив хід і небавом побачив громадку людей, котрі з лютістю копали ногами низенького худого господаря, що звався Бей. О. Левицькому зараз уся справа роз'яснилася: то люди били проворного градобія, котрий від людей брав данину за те, щоби в потребі відвертав своїми штуками хмари, а нині допустив на село таку руїну. Побачивши священика, кількоро людей зараз утекло, а Бей піднявся з землі:

— Ратуйте, єгомость!

— За що ви б'єте Бея? — спитав панотець у тих, що осталися.

— А чому гроші бере, а хмар не відвертає? — відповів один господар зухвало.— Злодій вій є, а не градобій!

— Пощо ж ви єму гроші даєте? — спитав о. Левицький з жалем.— Що я вас уже вчив: не вірте в забобони, а ви все ще вірите! А ти, Бею, як мені ще колись поважишся людей дурити, то до суду тебе заскаржу.

Селяни і Бей глянули на свого священика так, якби хотіли сказати: "Говори собі здоров!" Бей зараз утік в хату, а люди з недовір'ям зглядалися по собі.

Левицький пішов дальше. Коло корчми стрітив більшу громаду. Поздоровили єго і стали розповідати різні подробиці нещастя.

В лісі з корінням виломило багато деревини. На пасовиську град побив вівці. Багато людей поранило. У До-рошихи вивернуло хату і занесло аж на толоку. В дворі завалило шпихлір; пастух і два коні дідича згинули від грому. На кладовищі велику тополю роздерло надвоє. На роздоріжжі коло лісу старого дуба вивернуло з корінням. Кільканадцять хат рознесло, мов солому. У Мельнички дах зірвало і дитину з колискою кинуло в город; кажуть, що дитина не витримає. Грицак їхав з лісу возом; як захопила єго буря, як кинула ним в сторону, він ударився в якесь дерево та й тепер лежить смертельно хорий; коні вбило, а віз рознесло! Збіжжя на полі зрівняне з землею. Тепер нову церкву став, а нема за що. Ще за нову школу не все сплатили. До того всего люди кажуть, що холера від Залісся вже недалеко. Одним словом, світ кінчиться, нещастя таке, що годі й придумати спосіб, як з него видобутися.

Арендар Мошко Зільбер замітив між людьми священика і вийшов з корчми:

— А то,— каже,— виграв я, що взяв від вас тридцять моргів в посесію! Яка мені тепер з них користь? Все град вибив!

— Що ж я тому винен? — спитався Левицький.

— Ну, я знаю, що ви не винні, але я вам гроші дав, а що я тепер за них буду мати? Нічо! Навіть паші не буде!

— Я тому не винен,— повторив ще раз священик.— І я маю шкоду.

Вертаючи додому, Левицький чув знов де-не-де гіркий плач, котрий і на нього наводив тяжкий сум. Громада тепер зруйнована, церкви нема, жити з чого нема, а ту дома чотири доньки, п'ята в інституті в Яворові, один син Генко ще в гімназії; другий, Ярослав, окінчений питомець, уже цілий рік шукає жінки і не може найти — світе білий, що з того всего вийде?! Як же ж така бідна громада може виживити священика, учителя, війта, писаря, деруна Мошка з єго великою родиною і зятями,— звідки ж вона може платити податки і додатки до податків, коли у тої бідноти нема й не буде що в уста вложити?

І гіркі думки не покидали о. Левицького, коли вертав додому.

Назустріч ему надійшов знаний сільський п'яниця Криворукий. Хитаючись на непевних ногах, він здалека поклонився панотцеві і голосно став говорити:

— Слава Йсусу, єгомость! Біда, церква згоріла, а нова не зараз буде! Я не дам нічого, бо не маю. Дав би, бігме, дав би, та не маю; Мошко взяв, все Мошко взяв і вже мені хоче хату забрати. Але я хати не дам! — кричав голосно, переходячи попри священика із солом'яним капелюхом в руках та із спущеними очима.— Не дам хати! Досить уже крові з мене нассався, з торбами мене пустив... Не да-ам! згину, а проклятого жида-невіру в хату не пущу. А ні, то єму самому смерть зроблю!

Але тут він наткнувся на убиту градом квочку і качата в рові, підняв квочку за ногу і засміявся на ціле горло:

— Бігме, Мошкова квочка! Ото але! Так єму треба! — говорив далі сам до себе.— А й качата! — Вліз у рів і почав їх визбирувати.— Раз, два, три...— приповідав собі при тім.— Восьмеро! — крикнув радісно і з качатами в руках виліз з рова і станув перед самим панотцем.— Занесу йому,— каже,— додому, аби собі шабас справив! А ось і порося! Ха-ха-ха! І се занесу єму на шабас!

І він нахилився за поросятем, але так незручно, що перевернувся і зарив носом і руками в болоті в рові. "На шабас єму порося занесу!" — говорив ще в рові і сміявся, але Левицький єго вже не слухав.

Натомість почув здалека гіркий плач. Межею з поля надходила знайома панотцеві селянка. Она й не дивилася тепер на него, а тілько голосила: "Моя працейка пропала! Мої дітоньки любі! Що ж я з вами пічну? З чого нам тепер жити?" Притулила запаску до очей, сіла на вивернений пень і, качаючи головою то в один, то в другий бік, гірко ридала.

"Мої дітоньки любі, що ж я з вами пічну?! — думав і о. Левицький, згадуючи п'ять своїх дочок, для котрих у посагу не мав нічого...— Яка доля жде вас, мої голуб'ята кохані ?'.."

II

На другий день по сім нещастю зрана дідич Залісся Заборовський вертав зажурений з поля, котре ходив оглядати, коли за парком коло каплиці стрітив свою доньку Маню, яка ішла з великим вінком з живих цвітів до каплиці, куди щодня ходила.

— Ти знову на гріб? — спитав Заборовський з легеньким докором в голосі.— Опам'ятайся, дівчино! Вже три неділі минуло від смерті матері,— час погодитися з думкою, що вона не вернеться.