Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
Гітчі-Маніто могучий
Зве до себе на пораду
Всіх людей, усі народи».
По річках, лугах збігались
І збиралися народи:
Йшли Чоктоси і Команчі,
Йшли Гурони і Мендени,
Делавери і Могоки,
Йшли Шошони і Омоги,
Пони йшли і Чорноногі,
Оджибуеї і Дакоти
До Великої Плащини
Перед світлі Божі очі.
В зброях всі, в яскравих фарбах.
Як дерева в час осінній,
Наче ранок на світанні,
Всі зійшлись вони в долині
З ворожнечею у душах.
В їх очах - смертельний виклик,
В їх серцях - звіряча лютість,
Вікове бажання помсти -
Заповіт страшний від предків.
Але тихо і ласкаво
Подивився Милосердний,
Гітчі-Маніто могучий.
Наче батько, подивився
На дитячу ворожнечу
І простяг над ними руку,
Тінь руки простяг над ними,
Щоб серця їх заспокоїть,
Втихомирити їх душі.
І ясний величний голос,
Як поток, що з гір несеться,
Як поток, що пада в прірву,
Пролунав до всіх народів:
«Діти! Слухайте уважно
Мудре слово і пораду,
Що вам скаже, нерозумним,
Той, хто дав життя всім людям.
Дав я землю вам для ловів,
Дав вам води для рибальства,
Дав ведмедя і бізона,
Дав вам сарну і оленя,
Дав бобра вам і козарку,
Напустив я риби в ріки,
На болота - диких птахів,-
Що ж примушує вас нищить,
Убивать один другого?
Я стомивсь від ваших сварок,
Від незгод і суперечок,
Від кривавих війн народних,
Молитов про помсту люту...
Ваша сила тільки в згоді,
А безсилля - в ворожнечі!
Помиріться ж, мої діти,
Будьте друзями, братами!
І Пророк на землю прийде,
І покаже вам дорогу
До покути, до спасіння.
І ви мусите коритись
Всім його порадам мудрим.
І на зораному полі
Ралом праці і любові
Зійдуть квіти долі-щастя.
Діти! Слухайте Пророка,
Бо потонете у крові,
Бо пов’янете, як листя.
Окуніться ж ви в джерело,
Що сріблиться перед вами,
Змийте фарби, фарби бою,
Змийте з тіла плями крові,
Закопайте свою зброю,
Люльки висічіть з каміння,
Очерету наламайте
І, оздобивши їх пір’ям,
Запаліть собі на згоду
І живіть віки братами!»
Так сказав Життя Владика.
І покидали на землю
Вояки ганебну зброю,
Поскидали всі убрання
Із оленячої шкури
І до берега побігли
Змити фарби - плями бою.
Від слідів Творця лилася
Річка хвилею ясною,
Обливала кров на тілі
І, обмивши, червоніла,
І, спускаючись все нижче,
З кров’ю змішана, зникала.
Змивши фарби, плями бою,
Вояки на берег вийшли
І у землю закопали
Свої палиці і зброю.
І дітей своїх Владика,
Гітчі-Маніто могучий,
Стрів усмішкою ясною.
Із червоного каміння
Всі зробили мовчки люльки,
Очерету наламали
І оздобили їх пір’ям,
І іти додому стали
В ту хвилину, як завіса
Темних хмар заколихалась
І у дверях світлих неба
Гітчі-Маніто сховався,
Оповитий білим димом,
Білим димом Люльки Згоди.
II
ЧОТИРИ ВІТРИ
«Слава, слава, Меджеківіс!» -
Вояки, діди кричали
І стрівали його криком.
Він приніс з собою Вампум
З сторони, з країв Вабассо,
Царства трусика малого,
Із країн вітрів холодних.
У Великого Ведмедя
Він украв із шиї Вампум.
Зняв його із Міше-Мокви,
Що наводив жах на людність.
Зняв він Вампум в ту хвилину,
Коли спав на верхогір’ї
Міше-Моква, наче камінь,
Наче шпиль, покритий мохом,
Сірим мохом в бурих плямах.
Тихо він підкравсь до нього,
Так підкрався обережно,
Що його сливе торкалось
Гострі пазурі Ведмедя.
А важке, палке дихання
Обдавало жаром руки.
Обережно зняв він Вампум
З вух, із морди Міше-Мокви,
Велетенського Ведмедя:
Був сліпий, глухий був Моква!
І нічого не почули
Круглі вуха Міше-Мокви,
І не вгледіли нічого
Сонні очі у Ведмедя.
І лише його дихання
Обдавало жаром руки.
Зняв він Вампум, зняв і крикнув,
Крикнув голосно, звитяжно
І ударив Міше-Мокву,
Розмахнувся і щосили
Між очей у лоб ударив.
І, оглушений, мов громом,
Враз підвівся Міше-Моква,
Та вперед лише подався,
Затряслись його коліна...
І, як баба, застогнавши,
Сів на землю Міше-Моква.
А могучий Меджеківіс
Перед ним стояв спокійно
І погордливо сміявся,
І погордливо казав він:
«Не з хоробрих ти, Ведмедю!
Скрізь ти силою хвалився,
А, немов столітня баба,
Застогнав, завив від болю.
Гей, боюн! Хіба забув ти,
Що давно ми ворогуєм
І воюємо з тобою?
Ну, тепер ти, певно, знаєш,
Хто з нас дужчий і сильніший,
Так негайно ж геть з дороги!
В гори, в ліс, у яр ховайся!
Якби ти мене подужав,
Я б упав, але не крикнув!
Ти ж і хлипаєш в безсиллі,
І свій рід сльозами ганьбиш.
Як огидний Шогодайя,
Як сліпа столітня баба».
І, сказавши, знову вдарив,
Знову вдарив Міше-Мокву,
Між очей у лоб ударив -
І, як крига, тріснув череп,
Тріснув череп Міше-Мокви.
Так убив він Міше-Мокву,
Так пропав Ведмідь Великий,
Жах, страховище народів.
«Слава, слава, Меджеківіс! -
Так кричав народ зраділий.-
Слава, слава, Меджеківіс!
Хай до віку, хай до суду
Вітром Західним він буде!
Володарем всіх народів!»
Так став батьком над вітрами
Переможець Меджеківіс.
Вітер Західний оставив
