Князь Ігор - Малик Володимир

Кожен поспіхом натягував на себе лати чи кольчугу, прив’язував поножі, надівав підшоломник, хапав зброю — лука, списа, меча — і ставав у стрій. Не встигли половці подолати і половину шляху, як русичі вже перегородили перешийок щільним живим валом.

Попереду в два ряди стали копійники, міцні зграбні гридні, кожен з яких мав на озброєнні, крім лука та меча, довгий спис і короткий спис-сулицю. Потім вишикувалися мечники, а за ними — у три ряди — стрільці. В тилу отроки тримали за повіддя осідланих коней.

Князь Володимир в оточенні найбільш досвідчених мужів став іззаду, за стрільцями. Під рукою, у запасі, мав два кінні стяги — на випадок ворожого прориву. Бояри і воєводи зайняли свої місця у бойових лавах.

Усі завмерли в чеканні.

Тим часом половці наближалися. На великій Коб’яковій корогві звивався довгий золотистий дракон з роззявленою червоною пащею, з якої виривався вогонь. Майоріли численні бунчуки.

Половці йшли не півмісяцем і не клином, а лавою. Глухо гула, аж стогнала земля. Важка хмара куряви піднялася в небо, сонце потьмяніло, стало сердито-кривавим, чужим, непривітним. З гиком, свистом, улюлюканням неслася орда на руський стан.

Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летіла на них — як буря, як вихор, як смерч, що все ламає і трощить на своєму шляху. Чиє ж серце не здригнеться від одного її несамовитого виду, від грому копит, що стрясають землю, від хропіння і важкого дихання тисяч коней, від незвичних чудовиськ, що, мов живі, звиваються над ордою на її корогвах?

Темна лавина половців накочувалася швидко, зловісно. Вже видно обличчя вершників, їхні ошкірені від люті і страху роти, їхні гостроверхі повстяні ковпаки, оторочені хутром, витягнуті в нестримному бігові тонкі спітнілі кінські шиї. А над усім — сині блискавиці шабель і дикий незатихаючий вереск: а-а-а!..

Володимир Глібович вибрав місце посередині війська — між лавами мечників і стрільців. Стрільці ждали його знаку — коли посилати назустріч ворогові свої смертоносні стріли. А він також терпляче ждав наближення ворога. Ще хвилина-друга... Ще мить...

Він був природжений воїн, з дитинства держав меча в руці і разом з князем Глібом, своїм батьком, не раз ходив, як це робили й інші княжичі, у походи в степ чи на князівсуперників. Він давно звик до посвисту стріл і брязкоту мечів, досконало знав військове ремесло і не відчував страху перед ворогом, бо не відчував страху перед смертю. Дивлячись, як летить на нього і на його військо об’єднана орда придніпровських половців, він думав не про можливу загибель чи поранення, не про юну княгиню Забаву, що зосталася в далекому Переяславі, а про те, коли ж нападники ступлять на оборонну смугу, зриту ямками, мов кротовинням, коли вони почнуть падати. І чи почнуть? Якщо ні, тоді й він сам і його дружина приречені на загибель!

Він ще дужче напружився, підвівся на стременах, лівою рукою тримаючи повід коня, а правою стискаючи держак меча.

Ще мить...

Передній ряд степовиків, не підозрюючи про небезпеку, що чигає на них під копитами коней, з усього розгону ввірвався на приготовлену для них западню. Кільканадцять вершників відразу разом з кіньми впали на землю. Потім почали падати й інші — і ті, чиї коні потрапили в ямки, і ті, хто ззаду налетів на них...

"Почалося!" — подумав радісно Володимир і високо над головою підняв меча.

Це був знак стрільцям, і ті миттю випустили у ворога раз за разом сотні стріл, і майже кожна з них знайшла свою жертву.

Крик болю і жаху пролунав над ордою. Передні падали і потрапляли під копита коней, що все напирали і напирали. Вигадка князя Володимира обернулася для нападників великими втратами, а головне, половці були затримані у передпіллі, за півсотні кроків від переяславських дружин, і їхня навальна атака, що, здавалося, мала змести все на своєму шляху, раптом обірвалася, захлинулася. Вже не десятки, а сотні ворожих вояків разом з кіньми лежали на землі і корчилися від нестерпних мук, а по них мчали інші і теж падали, збільшуючи завал із живих — кінських та людських — тіл.

Однак значній частині нападаючих пощастило перемахнути через нешироку оборонну смугу. Їх зустріли метальники списів. Прохурчали гострі сулиці, наїжачилися довгі піки, в хід пішли мечі.

То тут, то там зав’язалися рукопашні бої.

І все ж раптової навальності, могутнього приголомшливого удару, на що сподівався Коб’як, у половців не вийшло. Вони були зупинені несподіваною перепоною, змішалися, розгубилися, втратили бойовий порив. Завал, де борсалися покалічені коні й люди, зростав і заважав заднім лавам з ходу вдарити по руських воях...

8

В той час, коли Коб’як послав свої найвідбірніші полки в атаку, дружини київських князів наблизилися до Орелі. Славута взяв ліворуч і пішов над річкою в обхід Коб’яка, князь Рюрик поспішив зробити це з правого боку, а великий князь Святослав повів свою рать прямо до броду, на виручку Володимирові.

Однак перш ніж перейти Оріль, і Славуті, і Рюрику довелося зустрітися з ханами Бараком і Єксною, які, не знайшовши уруських засадних стягів, бо ті раніше приєдналися до Володимира, безцільно рискали по заплавах у пошуку супротивника.

Сторожа Славути першою помітила орду Барака. Стомлені половецькі вої, — а їх було біля тисячі, — поволі їхали понад Оріллю. Коли на навколишніх горбах раптово з’явилися руські вої, хан Барак, думаючи, що має діло з засадним стягом урусів, рішуче кинувся на них в атаку, та дуже швидко зрозумів свою помилку. На нього зусібіч мчало численне руське військо.

— Назад! — зарепетував він, перший повертаючи коня. Та тікати було нікуди.

Позаду — грузьке болото, а біля самої річки — глибокі прогної. Застукані в цій пастці половці заметалися, як загнані звірі. Одні здалися відразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звідки рано чи пізно можна викупитися, ніж видима смерть, другі разом з кіньми загрузли в багнюці, і їх кияни хапали і тягли на сухе, де в’язали по десятку, щоб не розбігалися, треті з відчаєм і ненавистю оборонялися. Таких рубали безпощадно.

Хан Барак, утлий, кістлявий, жовтолиций, не захотів помирати, і, коли перед ним виросла грізна постать київського гридня Кузьмища, кинув шаблю додолу і схрестив перед собою руки — в’яжи, мовляв. Кузьмище стягнув його з коня.

— Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан! — І рвонув у полоненого з шиї ланцюжок з срібною пластинкою, на якій був зображений триголовий дракон.

— Хан Барак, — кисло усміхнувся той.

— Барак то й Барак, — погодився Кузьмище і, видобувши з-за пояса міцну вірьовку, зв’язав ханові руки.

Не минуло й години, як від Баракової орди не залишилося й сліду. Шлях у Заорілля був вільний. Залишивши сотню молодих гриднів стерегти полон, Славута перевів полк на протилежний берег річки і швидко рушив на захід, звідки долинав гомін бою. Він поспішав, не без підстав вважаючи, що Володимир тримається з останніх сил.

9

Володимирові довелося зазнати гіркої хвилини. Розлючений втратами і непердбаченою затримкою, Коб’як особисто повів орду на уруські лави. Він щасливо пробився крізь завали кінських та людських тіл. За ним ринули численні половецькі загони і міцно вдарили на переяславців.

Бій закипів, завирував по всьому полю. Скрегіт мечів і шабель, кінський тупіт, крики, лайки та бойові поклики воїв, стогін і зойки поранених і придушених, тріск списів — усе це гуло і ревло, ніби сюди, на цей невеликий шматок землі, зібралися тури з усього безмежного степу.

Побачивши, як подалися назад під натиском Коб’яка його воїни, Володимир з двома стягами, що були в нього під рукою, поскакав туди і з ходу вдарив половцям у ліве крило.

Рубався він затято. Його дужий кінь, викоханий найкращими князівськими конюшими на переяславських полях, розштовхував грудьми низькорослих половецьких коней, і князь невтомно кресав своїм довгим мечем по дерев’яних шоломах степовиків — аж з них летіли тріски, обагрені кров’ю.

Цей удар князівських стягів на якийсь час зупинив Коб’яка, а руським воям придав сили. Вони закрили прорив і стійко стримували ворога.

Сонце почало помітно схилятися донизу, але спека не згасала. Залізні кольчуги, шоломи і лати нагрілися так, що до них не можна було доторкнутися. Піт заливав очі, їдка степова пилюка забивала ніздрі і рота — дихати ставало все важче і важче. Від спраги і втоми поприставали коні.

Володимир добре розумів, що стримати, а тим більше відкинути Коб’яка, як він це зробив уранці, зараз не пощастить. Сили були явно нерівні. На місце загиблих чи поранених половців ставало зразу вдвоє більше. Що ж робити? Ніяка хитрість тут не допоможе. Залишалося одне — якнайдорожче продати життя.

Нарешті настала хвилина, коли руські вої подалися назад і поволі почали відступати. У половецькому війську зчинився радісний крик: степовики відчули, що перемога недалеко.

"Ну, почалося, — гірко подумав Володимир. — Досить нашим побігти — і всьому кінець!"

Він з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем ганьби, а можливо, і могилою для його полку, і раптом побачив, як через брід переходить стяг за стягом руське військо. Над ним розвівалися червоно-золотисті знамена князя Святослава.

Радісно загула кров у жилах.

— Допомога! — голосно, на все поле закричав князь. — Братіє, дружино! Допомога! Київські князі прибули! Тримайтеся!

Це була щаслива мить. Допомога і перемога! Тепер не про поразку думати, не про полон, смерть та ганьбу, а про перемогу, що вже яскріла на вістрях гострих київських списів!

Громовий крик радості розлігся над руським військом. А в половецькому стані пролунали вигуки відчаю і розпачу: половці теж побачили, як через Оріль переходять руські полки. Цей розпачливий крик знаменував собою перелом у битві. Половці враз припинили атаку, змішалися, почали завертати коней. Ніхто не слухався ханських наказів, тепер кожен розумів, що битва програна і що треба думати про порятунок. Коб’як та інші хани ще примушували ординців іти вперед, та невпевненість і страх пройняли вже їхні серця.

Загальна втеча почалася тоді, коли Святославові полки, розгорнувшись лавами, рушили в наступ.

З одного боку, руського, йшли свіжі кінні загони. Тріпотіли на вітрі князівські стяги, грали ріжки, виблискували проти сонця вояцька зброя і начищена кінська збруя.