Маруся Богуславка - Багряний Іван

Ця глузлива пантоміма всіх розсмішила. Після того Павло виламав собі сукувату палку, начепив на неї черевики, і вони всі рушили, перебрели потічок і, як зграя гомінких шпаків, подалися навпрост. Вони не пішли шляхом услід за машинами, а пішли зовсім у інший бік — вони пішли в луг. Вони йтимуть ці "надцять" кілометрів якомога навпростець, стежками, доріжками, манівцями.

Супроводила культбригаду молодь з колгоспу — кілька хлопців і дівчат, на доручення голови. Всі ці хлопці й дівчата були вже закохані в міську культбригадівську молодь, в "городян", позирали на них з неприхованою заздрістю, а хлопці зорили очима на Ату й не могли тих очей від тієї дівчини одвести. Вони перешіптувалися між собою, удавали, що дивляться в інший бік, а очі самі поверталися все до тієї самої точки. Ата це помітила й мимоволі червоніла під настирливими й досить-таки "зажерливими", й досить-таки приємними для дівоцької пихи поглядами тих простих, але гарних хлопців.

Йшли лугом, або, як прийнято говорити в цих місцях, йшли низом, тобто не битим шляхом, не трактом, а понад водою. Кепсько в'їжджена доріжка вилася помежи буйними заростями верболозу, помежи острівцями вільшини, через перегати на висхлих протоках, випинаючись гнилими обаполами й хворостом, помежи свічадами саг, обставлених очеретами — мурами очеретів! — що кивали назустріч веселій компанії шовковими "лисицями"-мітелками. Часом збивалися з доріжки (зумисне збивалися) й чимчикували упрост по високих травах, виходили на глибокі броди, на круті береги річки й милувалися блакитною безоднею, в якій пливли хмаринки і в якій дерева й увесь світ стояв догори ногами. Кидали в воду камінці (хто далі!), порпались, як діти, в жовтому піску оббитих берегів, де худоба за багато-багато років прочовгала цілі ущелини, ходячи на водопій. Зривали квіти й бавилися в "любить — не любить", обриваючи пелюстки. Причім, деякі хитрували, приноровляючись так, що вкінці неодмінно виходило "любить". Такі "хитрування" Ата помітила за Павлом. Він це проробляв глузливо — скуб квітку, дивився на неї й промовляв зосереджено — "любить — не любить"... Виходило "любить", і Павло говорив наївним голосом про якусь третю особу, ділячись цим секретом з Атою: "Вона мене любить". Це все були жарти. Але за тими жартами були не жарти. І тому Ата увесь час норовила, щоб Павлові не вдалося бути з нею на самоті, відбитися від компанії, а чи й у компанії бути близько біля неї. Для цього вона оточила себе муром з чотирьох хлопців-колгоспників. Вона серйозно розмовляла з ними на різні колгоспні теми. Хлопці здебільша одмовчувались, бо запитання часом були досить слизькі, але Ата не конче потребувала їхніх відповідей. Вона просто спостерігала цих юнаків зблизька, представників нового, соціалістичного села. Хотіла на їхніх обличчях прочитати, чого це їхній колгосп називається "СОЦПЕРЕБУДОВА". Хлопці були міцні, засмалені вітрами й сонцем, виспортовані тяжкою працею, але якісь мовчазні, замкнені в собі. Не те, щоб вовкуваті, ні, вони дивилися прямо й твердо, але якісь загадкові, ніби застебнуті на всі ґудзики. Ата питала їх про колгоспне життя, а вони посміхалися й говорили про інше, показували на фіалкові далекі обрії залужанські й називали села та діброви, говорили про нічний концерт, висловлюючи коротесенькими, малоскладовими репліками своє задоволення та побажання, щоб отак до них частіше приїздити. Вони надзвичайно змужнілі, передчасно змужнілі. Вони явно уникали розмови на теми колгоспні, бо брехати такій дівчині, далебі, не хотіли, а правду говорити... гм... хто ж тепера говорить правду! Незважаючи на химерний стиль розмови, Аті було приємно з хлопцями розмовляти. І саме такий химерний стиль розмови був для неї найзрозуміліший. Тим більше, що вона відчувала їхню велику симпатію до себе. Вона, наприклад, питала високого чорнявого парубка, що називався Микола й що був одягнений у занадто вже полатані штани й сорочку (до непристойності полатані, аж видно було, що Микола від того мучиться перед дівчиною, але, не мавши ради, рятується за напускною бравадою), Ата питала:

— А скажіть мені, товаришу Миколо, як у вас тепер з харчами, тобто в колгоспі?

Микола посміхається кутиком ока, мовчить якийсь час, дивиться задумано на далекі голубі пагорби залужанські, де мерехтять віконцями і біліють кілька хаток, і каже нарешті замріяно:

— Ото Скелька... Колись там кріпаки повстання робили... Давно...

Ясно! Кращої відповіді Ата й не потребує. Вона пригадує бачені вчора злиденні хати, замурзаних і худих дитинчат, порозвалювані тини, мозолясті, запрацьовані руки матерів і дівчат, безпросвітні злидні й моральну депресію колись веселих і гостинних людей, казенний "патріотизм", а ще казенніший "ентузіазм" — і вважає відповідь Миколи за абсолютно точну. Ні, цей Микола їй рішуче подобається. І всі вони подобаються Якісь немов спеціально дібрані, симпатичні хлопці.

Оце вона — молодь "соціалістичного села". Не молодь, а сфінкс. Мовчазний, нерозгаданий і тим, мабуть, небезпечний. Хто знає, що в цих комсомольських головах роїться. Якщо в них от бродять дивні, невідомо ким заронені рефлексії про кріпацькі повстання, якщо вони вміють зв'язувати героїчну давнину з сьогоднішнім днем, то який же контраст між убогими їхніми лахами, між їхньою зовнішністю і між їхніми серцями!

Задоволена з відповіді, Ата ставить нове запитання:

— А скажіть, товаришу Миколо, чим живе ваша молодь? Га?

Микола дивиться Аті в очі й посміхається. І крізь ту посмішку помалу говорить:

— Ай-яй-яй!.. Мені здається, що ви, товаришко, зовсім не читаєте газет. А ще з город а!

Знаменито. Ата заливається сміхом, а за нею сміються всі хлопці, вся її колгоспна охорона, вторячи дівочому сопрано тенорками та басками. Не розмова, а чудесна гра в стукалочки-палочки.

Та ця прекрасна розмова мусила, на жаль, урватися, бо дехто з компанії почав занадто вже дослухатися, з чого це так сміється Ата й її гвардія. Аті навіть здалося, що Павло теж дуже пильно дослухається, кидаючи з-під приплющених вій ревнющі погляди. Але в інший момент їй зовсім виразно почулось, як Павло з непідробленою щирістю сміявся з Миколиної сентенції про читання газет. Проте Ата перестала ставити дразливі запитання, шкода їй було хлопців: мало чого буває на цьому світі, ану ж втратить міру котрийсь і бабахне що-не-будь таке, за що потім і не оббереться біди. Перейшли на дурниці — хто в кого закоханий, та хто коли збирається женитися, та чи глибока ця річка й чи "далеко до неба". Все це — під веселий сміх.

Аті все свербів язик запитати хлопців, чи знають вони, чого це їхній колгосп називається "Соцперебудова", як би вони це пояснили? Цікаво! Але не зважилася на такий жарт. Пошкодувала хлопців. Натомість приступила до Павла: сама підійшла до нього й голосно та наївно-наївно запитала його на військовий штиб, беручи "під козирок":

— Товаришу начальник! Дозвольте звернутися?

— Дозволяю, — милостиво відповів Павло.

— Поясніть мені, будь ласка, просю вас, як це розуміти "Соцперебудова"? Чому це колгосп, який ми вчора бачили, називається "Соцперебудова"?

Павло червоніє і прикушує губу з досади — він зрозумів, що дівчина глузує й спеціяльно приступила до нього — хоче розіграти його, щоб він казенною мовою тут викладав політграмоту. Та ще про такий колгосп! На таку дурну тему! Вона хоче зударити дійсність з пропагандою. Нахмурившись, Павло пробубонів:

— Вас цікавить взагалі чи іменно про цей колгосп?

— Іменно про цей. Який ми бачили. Бо що говорити про те, чого ми не бачили! Ажи?

— Так... То що ж вас цікавить?

— Чому він називається "Соцперебудова"?

Павло помовчав. Пожував зірвану травинку, поморщив чоло, ніби розв'язуючи трудну шараду. А тоді, далебі, знайшовши рішення, підняв голову й наставився колючим поглядом на злоязику свою приятельку:

— Ви вчора там були?

— Була.

— Бачили?

— Бачила.

— І голову бачили?

— Бачила.

— То чому ж ви його не спитали?

Аті стало шкода хлопця. В цю хвилину він нагадав їй припертого до муру й ощиреного від розпачу звірка. Вона знала, що пояснити ці "ножиці", які існують між теорією й практикою, він не зуміє, вірніше, не схоче, не зможе, бо то є й ножиці його душі, то є, може, найбільше й трагічне протиріччя в ній. На самоті, може б, він і сказав їй щось несподіване, але в такій великій компанії!.. Ата відчула, що вона чинить по-свинськи, ставлячи хлопця в неймовірно тяжку ситуацію. Вже те, що він не хоче вдаватися в казенну офіційну патетику й тарабанщину, мусить бути оцінене належно. Навіть коли це просто почуття такту чи почуття міри. Ну, а як це ще й вислід критичного ставлення до тієї самої дійсности? То чого ж вона хоче? Щоб він про це сказав уголос?..

— Вибачте, — промовила Ата вже іншим, примирливим тоном. — Я задоволена вашою відповіддю. При другій нагоді я конче спитаю про це в голови.

— Без політики, товариші!! Без політики! — закричало тим часом кілька дівочих голосів, відчувши, що струна вже перетягнута. — Давайте краще співати! Або біжімо наввипередки! Ану, хто кого пережене!

І вся компанія кинулася по травах навзаводи. Писк, вереск, хтось когось наздогнав і вимагає програш — намагається поцілувати, хтось комусь підставив ніжку... Без політики, товариші! Без політики!!.

Колгоспній молоді "городяни" так сподобались, що вона вирішила супроводити симпатичних гостей якнайдалі, тим більше, що це їм доручено офіційно. Таке враження, що ці юнаки, ці передчасно змужнілі діти хотіли би йти аж у саме місто й покинути тую свою "соціалістичну перебудову" навіки. Ата вже майже загітувала остаточно хлопців і дівчат вступати до них у театральну студію, довівши їм усі вигоди від такого кроку. А потреба в них велика. От, скажімо, тепер потрібно багато статистів для сцен з бідними невольниками, обдертими, закутими в кайдани, вимученими, але не подоланими... Це ж їм так пасує... Тим більше, що й гримуватися дуже не треба би було.

Перейшли луг і пішли піщаними дюнами, помежи червоною шелюгою й малою сосновою посадкою. Потім увійшли у високий та густий бір і пішли ним. Збирали бирки й кидалися ними. Гукали на всі легені, дослухаючись до лісових лун... З соснового лісу перейшли в дубину, що широкою смугою тяглася межи лугом і степом.