На білому коні - Самчук Улас
До того так я міг більше бачити. Можливо ви, як звичайний мешканець великого міста, запитаєте мене, що на такій вулиці можна бачити. Наївні. Кожна будова, кожний камінь хідника, кожна людина гідна уваги. Я був спраглий на нові враження, мене батожив і гнав демон невгасимої цікавости.
І хоча це не було легко, я все таки свого добився. Ось він той Личаків, обнесений муром, зелений, з легкою позолотою осени, з чистими алеями і безліччю пам'ятників, що під ними покояться залишки тих, які колись, як і я тепер, жили, горіли цікавістю і творили життя. Я любив цвинтарі. Вони наводили мене на глибокі ліричні розважання. Пізніше я бачив їх багато, дуже пишних і дуже багатих у Празі, Берліні, Парижі, Римі, але цей львівський цвинтар залишив у мене, можливо, найтриваліше враження, бо тут покоїлися дорогі мені люди. Тут покоївся Іван Франко. Сторож показав мені його звичайну широку кам'яну плиту і сам пішов, а я довго, довго стояв, знявши шапку, біля неї, пригадуючи апокаліптичне "лупайте ту скалу", і мені здавалося, що це хтось підказує ці слова безпосередньо мені і разом з тим запевняє: не бійся, хлопче! Йди у широкий світ! Шукай і знайдеш, стукайся — і тобі відчинять! Може, це був голос Христа, а може Івана Франка. До речі, тут було дуже тихо, гарно, безлюдно, і я мав змогу бути сам на цьому камені у молитві, у екстазі, у вічному.
Пізно цього ж самого вечора, набравшись до вінця вражень і до краю втомлений, я покидав з головного двірця Львів.
Але вже в березні наступного року я знов сюди, хоч на хвилину, вернувся. І знов таки у зв'язку з моєю військовою службою, бо інакше, на таку розкіш у мене не вистачило б грошових засобів. Я мав спрямування до свого гарнізону в Тарнові і по дорозі спланував свій час так, що міг побути цілий погожий передвесняний день у Львові. Але на цей раз я не був така вже абсолютна первинність. Я мав уже певний досвід. Я вже вийшов просто на головному двірці, що завжди здавався мені дуже пиіпним, і просто по-королівськи проїхався розкішно львівським трамваєм геть до самого центру, ще раз пішов на Ринок, щоб глянути на свою улюблену "Просвіту", при тому на цей раз я відвідав також редакцію достойного патріярха наших газет "Діла", що його наші шановні львов'яни звикли вимовляти "Ділб". Ця газета, цей формальний офіціоз партії УНДО, а фактичний офіціоз усього захід-нього українства своїм виглядом, формою, змістом і духом дуже пасував до будови, у якій він кожного дня, крім неділь, появлявся і розходився по всій землі цього простору. Я не мав щастя побувати в самій редакції, на таке б я, розуміється, не відважився, але все, що можна було оглянути ззовні, оглянув ґрунтовно і старанно. А потім я захотів ще більше і пішов шукати легендарний Академічний дім, гніздо і розсадник бунтівничих, "не-пожондних русінув". Бо, здається, звідсіля велися всі атаки на життя і здоров'я Речи-Посполитої і тут невтомна поліція Львова пожинала найбільше своїх лаврів, як також звідсіля поповнялися постійно кадри таких зворушливих установ, як Бриґідки, Баторого і різні Свєнти Кшижі. Бо й я сам належав до цієї трохи бунтівничої породи і, опинившись на вулицях Львова, не міг утриматися, щоб не піти і не віддати шани цьому центрові моєї "дзічи гайдамацької" ...
Я знайшов цей дім і не тільки знайшов, але й побував у його харчівні, на якійсь, не пам'ятаю — якій, вулиці, де не тільки посмакував смачним обідом, але й познайомився з дуже подібним до мене селюком, що виявився пізніше справжнім студентом якоїсь високої школи, до якої я мав безоглядний респект і пошану. Дуже шкодую, що мені не вдалося запам'ятати прізвище цього мого першого львівського приятеля і дуже гарної людини, яка пізніше, можливо, стала, чого доброго, директором "Маслосоюзу", фабрики туток "Калина" або навіть послом до польського сойму. У кожному разі це було для мене дуже цінне знайомство, бо воно помогло мені пізнати значно ближче і інтимніше Львів і заглянути в такі його закутки, куди б я сам напевно не знайшов дороги. А при цій нагоді я побачив, пізнав і відчув те місце, де жив, горів і згорів наш Франко. Я мав щастя бачити цей будинок не лише ззовні, але побувати у самому його святому-святих, звідки вийшов "Мойсей", "Зів'яле листя" і хто зна ще скільки тих завжди солідних, монументальних томів. Я міг торкнутися своїми долонями зеленого стола, на якому зупинявся завжди втомлений зір Франка при його праці, бачити каламар, що з нього черпав він своє чорнило, і великий ріг тура, що оздоблював це місце.
Наситившись ще раз Львовом, я покинув його пізнього вечора, виїхавши до Тарнова, звідки вертаюся аж тепер.
Пізніше я не міг бувати у Львові тілом, але завжди бував там духом. Бо це ж у Львові, на відомій вулиці Чарнецького 26, регулярно кожного місяця появлявся наш грізний "Вісник" з своїм апокаліптичним знаком пантери і тут автократично царствував, ніби дуче у палаці Венеція, наш дуче Д. Д., тобто Д. Донцов, з яким я мав чимало спільного, бо він почав друкувати і надрукував чимало моїх новель і з ним ми пізніше, вже за атомової доби, досить банально, можна сказати, — за гусака, на віки віків безнадійно посварилися. Але це вже ініпа тема. Того героїчного часу, за дзядка Пілсудського і Ридзя-Сміґлого, "Вісник" був для мене ареною, де я виступав поруч таких змагунів нашої волюнтаристичної літературної еліти, як Маланюк, Липа, Мосендз, Ольжич, Теліга, Кравців, Клен, які творили також знану "квадригу", що була фокусом цього ґрона. Склад її постійно мінявся з огляду на певні закони, властиві таким ідеологічним формаціям.
І не лише "Вісник" був моїм Львовом. Одного разу, ще 1931 року, у Празі я одержав листа, підписаного новим для мене прізвищем — Петром Ісаєвим, який запрошував мене до співробітництва у новому журналі, що мав би зватися "Дзвони" і був би органом літератури й науки клерикально-католицького сектора нашого громадянства.
Я не був ані католиком, ані клерикалом, але це запрошення прийняв, бо редакція погодилася друкувати продовженнями (і робити з того окремі відбитки) мій роман-хроніку, який я назвав
