Шляхи титанів - Бердник Олесь
На екрані з’явилося обличчя Римідала. Він схилився над столом і щось уважно розглядав. Побачивши Аеровела, голова Космічної Ради привітно посміхнувся.
— Що сталося?..
— Я сам очолю експедицію в Велику Магелланову Хмару, — сказав Аеровел. — Я вирішив. Мені треба поговорити з тобою про кандидатуру па моє місце в Інституті…
— Чому ти так вирішив? — здивувався Римідал.
— Скажу потім. Я знаю одне — мого рішення не змінить ніщо.
Екран погас. Вчений пройшовся по кімнаті, відкрив герметичні віконниці. Знадвору ввірвався гомін ран-ку, перший промінь зірниці.
Серце Аеровела знову заговорило…
Десять тисяч років
Літаючий майданчик плив на схід низько над землею. На ньому в зручних кріслах сиділи Аеровел, Ліа-хім, Іскорка, а також Джон-Ей, стривожений, напружений, одягнутий в незвичну для нього одежу — легку, ні-жно-зелену накидку. Вій помітно поправився, помолодшав за двадцять днів після свого воскрешення, але по-гляд його був суворим і похмурим. Новий світ, незвичність умов сковували Джон-Ея. Іскорка нишком погляда-ла на дивного гостя з далекого минулого. її світлі очі з цікавістю і захопленням дивилися на нього. Щось дивне творилося з Іскоркою, вона ще ніколи не відчувала такого. Та по одвічній жіночій хитрості дівчина не показала й знаку на своєму обличчі. Вона кілька днів супроводжувала Джон-Ея в його екскурсіях по новій Землі, вчила його мову, розповідала про події, людей і машини. Джон-Ей сумував. Не залишилось нічого від того, що було десять тисяч років тому. Хіба що так же сумовито шелестіли дуби та берези в заповідниках, як і раніше, та блищали тривожними іскорками очі в дівчини, як і в тих, давно померлих дівчат…
І ще одне підняло настрій Джон-Ея, примирило з незвичними умовами — розмова з Світозаром, який дуже просив побачення з Людиною Минулого. Наївно і безпосередньо Світозар запитував Джон-Ея, чи так уяв-ляли собі предки майбутнє, чи за це вони вмирали, боролись, чи мають право нащадки забувати про тих, які готували їм шляхи і відмовляли в щасті собі…
— Щастя для нас, — відповів Джон-Ей, — було не в досягненні особистої цілі. Ми бачили далекі поко-ління, вільні, прекрасні, озброєні знаннями і мудрістю. Ми страждали не для того, щоб нас оплакували або нам ставили пам’ятники. Те, що я бачу, — суспільство прекрасних, всемогутніх людей — найкращий пам’ятник мільярдам безіменних героїв Минулого…
Світозар слухав Джон-Ея, і його сірі очі палахкотіли захопленням. Замикалося коло тисячоліть, минуле зустрічалося з майбутнім. Мрія тисяч поколінь втілювалася в життя, торжествувала, горіла вже не в душах не-багатьох людей, а переможно крокувала по Космосу…
Джон-Ей хотів знати, що вирішить Космічна Рада з приводу його розповіді про світ машин. Він просив Іскорку допомогти йому зв’язатися з Аеровелом. Але сьогодні Аеровел сам викликав їх до себе, і вони вилетіли до місця старту старовинного корабля, у якому прибув Джон-Ей. Всі супутники схилилися над столом, де були розкладені дві карти одних і тих же материків Землі, але з помітними змінами в обрисах морів і континентів.
— Я знаю, — сказав, розгинаючись, Аеровел. — Я читав у старих книгах. Це місто називалося Цвітоград. Воно стояло на березі моря…
— Згадав, згадав! — вигукнув Ліахім. — Років двісті тому я теж був там на екскурсії. Археологічні роз-копки й інше… Так?
— Цілком вірно, — ствердив Аеровел.
— Правильно, — тихо промовив Джон-Ей, дивлячись вниз на пропливаючу землю, — це місто називало-ся Цвітоград. Але чому називалося? — схаменувся він. — Хіба воно знищене? І ким?
— О, це далеке минуле, — похитав головою Аеровел. Його очі заплющились, він ніби повертав з древно-сті якісь туманні спогади.
— Розкажіть мені про це минуле, — попрохав Джон-Ей.
— Гаразд, — вагаючись, сказав Аеровел. — Я розповім. Але без хронологічних дат, без імен. Ви самі ро-зумієте — десять тисяч років…
— Так. Розумію. Але не звертайтесь до мене на "ви". Адже у вас нема цієї форми звертання…
— Що ж, — засміявся вчений, — я перейняв не найгіршу звичку минулого, вивчаючи за двадцять днів вашу мову…
Джон-Ей зніяковів.
— Пробачте… Але я не зміг вивчити так швидко вашу мову.
— Розумію, розумію. Нічого дивного. Адже наша мова удосконалювалась упродовж тисяч років і має зо-всім інші закони… Потім вивчите, не біда!.. Ну, то слухайте, я починаю!
Тихо бринів теплий вітер за майданчиком, ніби акомпануючи чудесній розповіді Аеровела.
— Двадцять перше сторіччя. Ви самі звідти. Вік дивних відкриттів, фантастичних устремлінь і перших далеких зоряних подорожей. Людство, звільнившись від соціальних протиріч, ринулося з незвичайною жадо-бою до пізнання Космосу в інші світи. Було відкрито кілька заселених систем по сусідству з нашою, але менше, ніж думалось раніше. Нові відкриття, зв’язок з новими світами коштували величезних жертв, численних матері-альних витрат. Шкідлива гігантоманія часто приносила шкоду, людська мрія і думка обганяла технічні можли-вості, викликаючи протиріччя. Проте, ламаючи шкідливі традиції, звільняючись від забобонів і непотрібних звичаїв, поволі приходила ера гармонії Розуму і Серця.
І ось в цей час — йшло якраз двадцять четверте сторіччя по древньому календарю — титанічна боротьба за Людину була перервана втручанням ззовні. Це відбулося так.
Третій по рахунку дегравітаційний корабель вилетів у далеку експедицію в планетну систему зірки, що називалась Полярною або Альфою Малої Ведмедиці. Готувалась інша експедиція для вияснення причин очеви-дної загибелі першої. Але ця експедиція не була здійснена…
В середині двадцять четвертого сторіччя, через сорок вісім років після вильоту корабля на Полярну, Зем-лю спіткала страшна катастрофа. Міста і села планети раптом з невідомої причини охоплювались всепожираю-чим полум’ям, знищувались посіви, ліси, заводи, бібліотеки, культурні центри. Спочатку думали, що це стихійне лихо, викликане підвищеною активністю Сонця, але скоро побачили, що вогонь охоплює певні ділянки, ніби обрані чиєюсь рукою.
Потім з’ясувалось, що в нашу систему вторглися кілька зорельотів з Полярної, де протягом багатьох ти-сячоліть розумна раса розвивалася в напрямку жорстокості, егоїзму, ненависті до всього живого. Звичайно, не всі розумні істоти, що населяли систему, а верховна каста, якій вдалося на довгі віки закувати волю нижчих істот. Так ось, ця раса досягнула високих вершин Знання і в інших світах шукала можливості здійснити свої експансійні устремління. Вона захопила наш космічний корабель, екіпаж якого не підозрював нічого, і, узнав-ши секрет дегравітації, напала на нас, щоб підкорити Землю.
Це були страшні дні. Багато хто думав, що цивілізація загинула. Єдиний світовий центр був знищений, координація дій зникла. Наступав ганебний кінець людства.
Але рятунок знайшовся в повному любові, готовому на жертву ради інших серці людини. Троє молодих хлопців вилетіли на старих літаках з атомними зарядами до місця концентрації агресорів та їх апаратів. Це було в пустелі, де зараз розташовані наші біологічно-дослідні плантації і центри. Пустеля називалась тоді Сахара. Чужинців не було видно: їх закутувало дегравітаційне поле. Герої розподілили між собою квадрати, де мусили ховатись вороги, і, ринувшись униз, викликали страшні вибухи на площі в сотні квадратних кілометрів. Жорс-токе породження чужого світу пощастило знищити. Світ звільнився від страшної загрози, загрози рабства.
Людство торжествувало, схиляючи голову перед безіменними героями. На місці, де відбулися згадані події, їм побудували пам’ятник. Він стоїть і досі.
Людство заплатило величезну ціну за жорстоку науку. Воно зрозуміло порочність тодішньої системи розповсюдження знань і виховання. Величезні досягнення Науки, які готували небувалі стрибки в пізнанні Сві-ту, були в більшості випадків монополією окремих Інститутів і учених, а для широких мас готувались тільки пілюлі, які легко було перетравлювати, але які не давали справжніх знань. Це було нещастям. Майже всі науко-ві центри згоріли, і Людство було відкинуте назад, до знання двадцятого сторіччя.
Та урок не пройшов марно. Люди запам’ятали, що інтелект може бути антигуманним, і трималися напо-готові. Згодом з допомогою сусідніх систем людство відновило знання і рушило вперед.
Найбільшу увагу ми приділили вихованню свідомості, боротьбі за довголіття і безсмертя. Ми не поспі-шали, як раніше, летіти за межі нашої Галактики, користуючись умовністю Часу, бо на прикладі минулої історії знали, що в цьому немає ні сенсу, ні потреби. Ми зрозуміли, що пориватися на повну силу в глибину Безкінечності можна тільки тоді, коли Людина буде безсмертною, коли на Землі не залишиться жодної істоти, обтяже-ної хоч в найменшій мірі егоїзмом. Тільки вільний, гордий і ясний Розум треба нести в інші світи, з’єднуючи його потік з іншими потоками.
В наші дні прийшло нове випробування для розуму. Деякі вчені хотіли звільнити людство від головного, що дає смисл життю, — від наукового мислення. Приліт вашого зорельота і розповідь про жахливе царство машин припинив небезпечний задум.
Це основне, що я можу розповісти. Ти потрапив у вік, коли переможена смерть і коли перед Розумом відкривається безкінечний грандіозний шлях дослідження й пізнання. Ми пишаємось тим, що можемо заявити: Людство готове для цього славного шляху! І, може, не так далеко від нас той чудесний світ високого розуму, про який ти нам розповів, Джон-Ею!..
Аеровел замовк. Джон-Ей, затуливши очі долонею, сидів непорушно, вражений історією планети. Навіть Іскорка, що знала все це, по-дитячому відкрила губи, зачарована розповіддю.
— Я хотів би бачити пам’ятник героям, — попросив Джон-Ей, отямившись від враження.
— Гаразд, — сказав Аеровел. — Я включу телепередачу звідти. Завжди можна спостерігати цей пам’ят-ник, знятий просторовим проектором уночі. Це дуже хвилююче і прекрасне видовище. Дивіться!..
Вчений включив невеликий екран. На ньому була повна тьма. Потім серед суцільного океану ночі вини-кло три світлі цятки. Вони збільшувались, випромінювали криваве сяйво. В цьому сяйві з’явилися три постаті юнаків з піднятими вгору руками, з непереможним устремлінням вперед. Груди їх були розірвані, в піднятих руках палали їхні серця, які вони віддали смерті ради людей.
