Шляхи титанів - Бердник Олесь
Виснажи-лось ядерне пальне в реакторі, що обслуговував енергетичну систему "Думки". Центральний реактор, від якого працювало антиподе і двигуни, не міг стати в пригоді — він не мав зв’язку з ядерною енергостанцією.
Думка Джон-Ея кружляла в вузькому колі можливостей. Вихід був лише один — знайти планету в якій-небудь системі, посадити зореліт і спробувати роздобути уран. Хоч би уранову руду! На "Думці" є збагачува-льна установка. Тільки б знайти! Знайти!..
Поруч була спіральна галактика. Крайні зірки сяяли на відстані десяти парсеків. Джон-Ей вибрав жовту зірку типу Сонця і рішуче спрямував "Думку" до чужої системи.
Дивні істоти
…"Думка" наближалась до планети біля жовтого сонця, яка була єдиною в цій системі. Описуючи спіра-лі над нею, Джон-Ей гравіметодом визначив її масу. Можна було опускатися. Маса не переважала масу Землі.
Зореліт, погасивши швидкість, ввійшов у хмари. Вони тягнулися товстим, густим покровом на багато кі-лометрів над поверхнею планети. Це було небезпечно. Невідомо, що внизу — море, степ чи гори!
Джон-Ей включив інфраекран. По ньому попливли розмиті плями. Видно було широке озеро, далі тягну-лася рівнина, очевидно, пустеля, потім промайнула велика затока моря. Нарешті, зореліт, який поволі опускав-ся, вискочив з хмар. У перископах відкрилася панорама планети. Далина ховалася в тумані. З того туману стрі-мко виростали масиви лісів, гряди гір, океани, і знову танули внизу, позаду корабля.
Джон-Ей до максимуму посилив потужність телеустановок. Він намагався примітити хоч які-небудь ознаки розумного життя. Але "Думка" замикала третю спіраль навколо планети, а слідів діяльності розумних істот не з’являлося. Незаймані ліси, стрімкі урвища гір, неосяжні простори океанів. Десь збоку до неба піднявся потужний струмінь бурих газів, блиснув вогонь. Аналізатор показав, що то був вулкан.
Серце Джон-Ея боляче стиснулося. Значить, планета не заселена розумними істотами. Тут йому ніхто не допоможе. Треба повертати в простір і шукати іншої системи.
Шукати? Ні! Це вже неможливо! Зараз, ось зараз зупиниться малий реактор, і тоді двигуни не зможуть працювати, центральний реактор завмре, зупиняться всі автомати.
Єдиний вихід — сідати! А далі що? Джон-Ей перебирав тисячі варіантів. Йому потрібна руда актинідів. Треба сідати поблизу покладів. їх можна виявити!
Гарячковими рухами штурман включив актинометри. Чутливі прилади ніби насторожились, похитуючи вусиками-стрілками, очікуючи сигналів з планети. І ось на восьмому витку спіралі прийшов успіх. Стрілочки приладів скажено стрибнули вгору, відмічаючи незвичайну активність гамма-радіації.
"Думка" летіла з швидкістю кілометра в секунду. Джон-Ей круто повернув її, зробив гігантське коло над пустельною рівниною і повів корабель на посадку. Поклади руди радіоактивних елементів були десь біля гірсь-кого хребта, від якого простягалася на сотні кілометрів коричнево-жовта пустеля. З другого боку гір височіли масиви джунглів — велетенських дерев з темно-зеленим забарвленням.
Джон-Ей вибрав місце на величезній галявині, кілометрів за три від гір. Недалеко протікала вузенька бу-рхлива річка. "Думка", гримлячи двигунами, у вихорі розпеченого повітря опустилася на її крутому березі…
…Затихло все. Тільки у вухах шумувала розбурхана кров. Джон-Ей знеможено встав, похитуючись, пройшовся по каюті. Тіло відвикло від звичайного тяжіння, важко було зберегти рівновагу. Штурман приліг на ліжко, заплющив очі, намагаючись зосередитись…
Так! Треба все збагнути! Він — людина з далекої Землі — в зовсім чужому світі! Пальне закінчилось. Розумних істот тут немає. Отже, необхідно розраховувати лише на свої сили…
Спочатку розвідати околиці, познайомитися з тваринним світом. Проте тварини, навіть найстрашніші, не заподіють шкоди — атомна зброя знищить будь-якого гіганта. А потім… Потім треба знайти поклади руди… Вона десь тут, в кільці низьких гір, що тягнуться перед головним хребтом…
Ех, якби! Якби вдалося! Тоді — знову політ, знову розшуки дорогої Землі… Хай даремно, хай невдача спіткає його, але все-таки політ, дія, устремління!..
Джон-Ей схопився з ліжка. Зараз не можна киснути! Діяти! Він похапцем поїв концентрованої страви, включив аналізатор. Насоси втягнули порцію повітря ззовні. Аналіз показав, що в атмосфері є досить кисню для дихання. Шкідливих газів не було. Небезпечних бактерій аналізатор не виявив…
Одягнувши термозахисну куртку і теплий шолом, Джон-Ей пішов до виходу. Трохи подумавши, він за-хопив ядерний пістолет і портативний пеленгатор. Потім, включивши передавач, який випромінював у ефір безперервні сигнали, штурман спустився внутрішнім ліфтом униз.
Зовнішній люк відкрився з важким хрипом. Густий струмінь повітря дихнув прямо в обличчя штурману. Від п’янкого запаху запаморочилася голова.
Джон-Ей схопився за стінку шлюзу і поволі рушив до виходу. Переступивши бар’єр, він озирнувся на-вколо.
Галявину встилала синьо-зелена цупка трава. Вона викидала жовті мітли дрібненьких квітів. Позаду сто-яла стіна лісу. Джон-Ей відзначив на око два види дерев: одні тягнулися довжелезним стовбуром на сотні мет-рів угору, розростаючись там списоподібними листками, інші — широколисті, м’ясисті — встилали всі промі-жки між тими велетнями. Вони мали густий маслянистий чорно-зелений колір і росли не вище десяти метрів.
Галявина обривалася над річкою, що клекотіла між нагромадженнями скель. А за річкою бовваніли в ту-мані такі ж ліси, як і навколо галявини. Над тим краєвидом нависали сірі хмари. Вітру не було. Здавалося, сіра ковдра придушує все живе до землі, не дає дихати.
"Не дивно, що тут немає розумних істот, — сумно подумав Джон-Ей. — Важко було б жити в таких умо-вах…"
Він підійшов до кручі, глянув униз. З щілини між камінням, різко крикнувши, вискочив чудний блакит-ний птах. Він низько пролетів над водою і зник у лісі на протилежному боці.
Тупа стихія, примітивній світ. Ліси, низькі форми тварин, незаймані ріки і скелі. Треба покладатись на свої сили!
Джон-Ей поволі обернувся і рушив до корабля. Звідти чулися дивні звуки. Штурману здалося, ніби він розбирає членороздільні вигуки. Що таке?
Якісь постаті заметушилися біля кущів, позаду зорельота. Жестикулюючи, вони обережно наближалися до Джон-Ея. Штурман нерішуче зупинився. З ким він має справу?
От істоти вже зовсім близько. В світлі сірого дня можна розібрати їхні обриси. Безумовно, це представ-ники розумного світу, хоча й іншої організації. Про це свідчить вертикальна постава, уважний погляд великих круглих очей, високе й широке чоло. Лише присадкувате тіло, покрите блакитнуватим волоссям, довгі передні кінцівки-руки, які тримають важку палицю, та примітний одяг з шкіри якоїсь тварини говорять за те, що шлях розвитку цих істот до людей тільки почався.
Ось від юрби істот відділився гігантського зросту самець. Він підняв палицю догори і, виспівуючи дивну мелодію, закружляв у шаленому дикому танці, наближаючись до космонавта.
Джон-Ей, з подивом стежачи за чудернацьким танцем дикуна, непомітно поклав руку на ядерний пісто-лет…
Пошуки пального
Покружлявши навколо Джон-Ея, дикун важко впав на землю, пускаючи піну. Його товариші вили різни-ми голосами, підскакуючи і викидаючи всякі па. Космонавт з тривогою відступив крок назад. Але боятися було нічого. Дикун-велетень підвівся на коліна, молитовно простягнув руки…
Джон-Ей засміявся. Він збагнув, що могли подумати ці істоти, побачивши спуск гігантського зорельота з неба, а потім появу людини з дивного апарата. Його захистить примітивна релігія цих істот! Для них Джон-Ей і зореліт — божественні, надприродні створіння.
Ба! Та це ж ідея! Необхідно використати ситуацію! Часу вдосталь! Треба познайомитися з цими істота-ми. Вони допоможуть розшукати пальне. Хай на це піде місяць, рік! Пусте!
Великі круглі очі істоти зустрілися з поглядом космонавта. Вони випромінювали захоплення, благого-віння, покору. Джон-Ей побіжно оглянув обличчя істоти. Його вразило дивне розташування органів нюху. їх отвори проходили по боках великого рота, роблячи лице неприродно широким і потворним. Тільки очі мали цілком людський вигляд, вони дивилися на світ допитливо, готуючись до боротьби з таємницями природи.
Джон-Ей підняв руку і показав на небо. Дикун радісно закивав головою, щось крикнув своїм товаришам. Ті підтримали його голосінням. Штурман простягнув руку, торкнувся пальцями до палиці, яку тримав дикун. Той з готовністю подав небесному гостю свою зброю — сучкуватий шматок чорного дерева. Стало ясно, що істоти довіряли Джон-Ею. Можна було налагоджувати взаємини…
…Минуло кілька тижнів. Джон-Ей близько познайомився з життям і побутом істот, вивчив їх нескладну мову. Вони жили в печерах між валунами, під корінням велетнів-дерев. їли стебла болотних соковитих рослин, дрібних тварин, яйця птахів, плоди дерев. Зрідка їм щастило спільними зусиллями вбити гоготу — неповоротку гігантську тварину з гострими колючками. М’ясо її було ніжним, поживним і його вистачало надовго для всіх.
Джон-Ей почав розрізняти істот по іменах. Велетень-самець був головним вожаком у племені, його роз-порядження слухали і виконували всі. Звали вожака Та-Та. Він був досить розумним і допитливим. Через мі-сяць Джон-Ей зміг уже розмовляти з Та-Та. Космонавт, дізнавшись, що істоти не використовують вогонь, вирішив навчити їх цього…
Настали ясні дні. Пелена хмар розійшлася, з’явилося темно-синє небо, яскраво засяяв невеликий жовтий диск чужого сонця…
Того вечора Джон-Ей зібрав дикунів на галявині і звернувся до Та-Та:
— Я скоро покину вас, Та-Та!..
— Чому так хоче Людина згори? — здивувався вожак.
— Так треба. Я повернуся в свій край, туди, де я народився…
— Ти народився на небі, Людина згори! Там вічно сяє сонце. Там багато плодів і м’яса гоготи…
— Ні, Та-Та. Я народився в такому ж світі, як і ваш, тільки…
Джон-Ей запнувся, побачивши вираз нерозуміння на обличчі Та-Та. Хіба може примітивний мозок дику-на охопити неймовірні простори Всесвіту? Хай думає так, як хоче!..
Та-Та задоволено засміявся.
— Бачиш, ти мовчиш, Людина згори! Я правду кажу! Ти — син великого Сонця!..
— Так! Я син Сонця! І я хочу залишити вам частку його вогню. Нехай він гріє вас у туманні дні і темні ночі.
