Шляхи титанів - Бердник Олесь
Науково-фантастичний роман
Земля — колиска людства. Але не можна завжди жити в колисці… Неможливе сьогодні стане можливим завтра…
К.Е.ЦІОЛКОВСЬКИЙ
Частина перша
Гість з минулого
Розмова про щастя
…Палахкотіло багаття. Золотисті язики полум’я танцювали посеред галявини, розкидаючи навколо мірі-ади веселих іскор.
Світозар розплющив очі. В зоряному небі пливли ніжні пасма хмаринок, освітлені далеким місяцем. Над головою нависали густі віти дебелих дубів, десь вгорі співали тонкими голосами вершини сосен.
Полум’я і тіні. Зорі і дикі, предковічні дерева. Ніжний подих вітру і золоті іскри вогню!.. Як все дивно, тривожно, хвилююче…
Де він? У якій епосі?..
Ніби й не було довгих тисячоліть суворого і радісного шляху! Ніби знову повернулися далекі і неймовір-ні роки, коли предки Світозара здобували на цій землі право вільно жити і любити!..
Юнак знову заплющив очі. Оживи, мріє, заколисай мене! Хай буде чудо, хай оживуть тіні далеких і рід-них людей! Адже вони тут, серед нас, вони дивляться на нас суворо і вимогливо, вимагаючи правдивого звіту — що виросло на тій землі, яка скроплена праведною кров’ю?
Ні! Не оживають тіні минулого! Яке далеке воно! А може, його й не було? Може, воно вигадка, казка, сон історії?
То чому ж тоді так сумно дзвенять дерева? Чому? Може, вони передають старовинну пісню-переказ, в якій вміщені всі жалі, всі трагедії вмерлих поколінь? Може, в тій пісні недолюблена любов, недомріяна мрія, загублена мета і особисті трагедії мільярдів "я"?..
Хтось смикає хлопця за руку, чується мелодійний знайомий голос:
— Світозаре! Що з тобою?..
Світозар провів рукою по очах, отямився від примарного враження.
Навколо — хлопці і дівчата, його ровесники. Всім по вісімнадцять років. Всі сьогодні вступають в життя — величне, тривожне, повне пошуків, пригод і звершень, життя! Вони зібралися на традиційне свято — вечір Мрії. Так робиться упродовж тисячоліть. Юнаки та дівчата здобувають універсальну освіту на заводах, плантаціях, в найрізноманітніших установах, — а в день повноліття сходяться на Збір свого округу.
На вечір Мрії — по неписаній традиції — всі прибувають пішки. Наземні і літальні апарати руху забуті. Збір відбувається серед лісу — величезного заповідника на березі Дніпра. Один за одним виходять до вогнища юнаки та дівчата. Вони схвильовано говорять про свої мрії, бажання, про далеку мету особистого життя. Вони, як це було завжди, повстають проти "консерватизму" дорослих і висувають далекосяжні фантастичні ідеї — технічні і соціальні…
А потім учасники "вечора Мрії" йдуть в життя, щоб безупинною творчою працею втілювати свої мрії в реальність…
Світозар винувато озирнувся. Він забув, для чого прийшов сюди. Ось на нього докірливо дивиться Ліо — його незмінна подруга з дитинства. її зеленкуваті очі блищать захопленням — очевидно, щось цікаве говорить високий худий юнак. Треба послухати його, а то якось негарно виходить, — прийшов на збір і замкнувся сам в собі…
— …Отже, на мою думку, — палко виголосив юнак, — щастя в безупинному русі! Рух до мети, подо-лання перешкод, пошуки істини, ствердження нововідкритих законів — ось що таке Щастя!..
— А любов? — пролунав дзвінкий дівочий голос.
— Що… що таке любов? — Оратор розгубився. В світлі багаття він виглядав дуже кумедно — розстав-лені безпорадно руки, розкудлане волосся.
Почувся дружний сміх.
— Я кажу про любов! — знову настирливо озвалася дівчина. — Ти жодним словом не озвався про неї. Мета, істина, пошуки доріг, закони, рух! А почуття, яке завжди хвилює всі покоління людей, ти залишаєш в тіні!..
— Мене воно не хвилює! — якось непевно відповів оратор.
— Тим гірше для тебе! — сердито гукнула дівчина.
— Це справа інтимна! — почувся ще один дівочий голос. — Може, не варто говорити про це!..
— Неправда! — гаряче заперечили десятки голосів. — Говорити!.. Говорити про любов…
Ліо тихенько засміялася, присунулася ближче до Світозара.
— Правда, цікаво?..
Світозар неуважно хитнув головою. Він знову заглибився в свої роздуми. Дівчина образилася.
— Що з тобою? Ти весь вечір сумний, не слухаєш нікого…
— Пробач, — схаменувся Світозар. — Я ніяк не можу позбутися своїх думок…
— Яких?
— Коли-небудь скажу…
Дівчина сердито відвернулась, але весь час косо дивилася на Світозара.
Надходила північ. У небі пропливли червоні вогні ракетних кораблів. Вітер затих. Багаття згасало.
Гаряча дискусія про Щастя і Мрію закінчувалася. Як завжди, в ній "супротивники" не могли примирити своїх поглядів. І їм залишалось тільки одне — йти по важких дорогах життя, досвідом перевіряти свої плани, особисто досягати мети…
…Глухими стежками Світозар і Ліо йшли додому. Він не озивався ні словом. Дівчина теж мовчала. Так вони вийшли на край заповідника. В сяйві місяця, який котився на захід, заблищали велетенські щогли енерге-тичних споруд, сферичні ковпаки якихось будівель.
Рядом пролягали пункти літальних машин — гравільотів. Світозару і Ліо треба було розлучатися. Вони жили на відстані ста кілометрів одне від одного.
Світозар зупинився, винувато глянув на подругу.
— До побачення, Ліо, — сказав він.
Дівчина не відповіла. Вона якусь мить постояла, опустивши погляд донизу, потім важко зітхнула. Світо-зар ніяково переступив з ноги на ногу.
— Послухай, — тихо озвалася Ліо. — Я завтра лечу на Марс, на завод космічних автоматів… Запрошую тебе… Назавжди! — тихо додала вона.
Світозар зрозумів. Ліо хотіла стати його дружиною. Він давно відчував це, розумів, що це — цілком ло-гічно, але чомусь все єство повставало проти такого "звичайного" почуття.
Як сказати їй, як пояснити, щоб вона не образилась?..
— Люба Ліо! — м’яко сказав Світозар. — Я не можу їхати з тобою!..
— Не можеш? Чому?.. — Голос Ліо впав, якось зів’яв і задрижав. Очі — тривожні зелені вогники — впе-рто шукали погляду хлопця. — Ти підеш з іншою?..
— Ні! Ні, Ліо! Ти ж знаєш, що тільки ти одна ділила зі мною мрії юнацтва. Але інші думки захопили ме-не… І я часто думаю, що не маю права віддаватися особистому! Я ніби чую голоси…
— Які голоси? — крізь сльози озвалася Ліо.
— Ти не зрозумієш! — непевно відповів хлопець.
— Он як? — загорілася Ліо. — Я не зрозумію! Ти просто хочеш, щоб я пішла… Хай буде так!.. Бажаю тобі щастя!..
— Зачекай, Ліо! Ти не зрозуміла! Зачекай!..
— Прощай, Світозаре! Прощай, друже! — прозвучало з темряви. Маленька постать майнула проти міся-ця білим платтячком і зникла.
Світозар важко зітхнув. Необхідно було пояснити їй. Вона все зрозуміла б… Але треба поспішати. Скоро наступить світанок. Приїде сім’я, щоб відсвяткувати день повноліття, а він навіть не відпочине перед зустріч-чю.
Хлопець мить повагався. Може, догнати Ліо? Потім вирішив — ні! Не треба!.. Він вийшов на трасу і по-прямував до пункту гравільотів…
Подорож по системі
…З неосяжної темряви насувалися химерні, ніколи не бачені зловісні образи. Вогняні смерчі котилися по землі, руйнуючи будівлі, спалюючи вщент ліси, посіви, переслідуючи охоплені жахом юрби. По димних, бруд-них дорогах лежали спотворені вибухами машини, почорнілі труни людей. Чад і сморід стояв над світом.
Серце стискувала фатальна думка: вже з цього хаосу не відродиться людяність, добро, справедливість, любов, сміливість. Над планетою, над душами людськими навіки нависли звіряча жорстокість і жах смерті!..
Та ні!
Спокійно, рішуче йшли серед того шквалу люди, звичайні люди, одягнені в скромну одежу солдатів.
Вони йшли в пащу вогню і смерті. Йшли умирати. І на лицях їх нерідко фала весела посмішка…
Вибухи шматували багатьох, а ті, що лишалися живими, — все йшли і йшли, затиснувши в гарячих руках невеликі металічні предмети, що несли смерть ворогам!
Страшними були обличчя людей у бою — вони спотворювалися жахливим виразом помсти і жорстокос-ті.
І тільки вночі, коли затихали бої, в очах змарнілих, втомлених солдатів загоралися вогники світлої Мрії. Саме Мрія вела цих людей на муки, злигодні, смерть!..
…Світозар прокинувся. І відразу все зникло. Не стало ні смерті, ні вогню, ні мужніх, виснажених страж-даннями людей. Промінь світанку м’яко впав на обличчя хлопця, запрошуючи вставати.
Хвилинку! Ще мить! Він хоче утримати біля себе зниклі образи. Хто вони? Звідки? Чому так хочеться Світозару бути з ними?
Ага, згадав!.. Це ж недавно він бачив старовинний фільм-хроніку періоду соціальних революцій. Вра-ження було неповторним! Кілька місяців хлопець не міг отямитися. Навіть тепер ті образи переслідують його в снах! Навіть на вечорі Мрії він не міг позбутись їх…
Значить, шлях мусить бути єдиним! Він твердо вирішив.
Юнак хутко схопився з широкого ліжка, поправив подушку, розіслав простирадло. Потім легкими кро-ками вийшов у невеликий сад, оточений суцільною стіною в’юнких рослин. Посередині саду в рожевому від-блиску ранку іскрилася в басейні вода. Світозар пірнув кілька разів, вийшовши з басейну, зробив цикл гімнастичних вправ.
Одягаючись в прохолодну світло-сіру одежу, він тривожно поглянув па обрій.
Ось-ось зійде сонце. Треба поспішати! Рідні, мабуть, уже чекають його…
Світозар недбало розчесав попелясте волосся, байдуже оглянув свою постать в дзеркалі і рішуче попря-мував до дверей, що вели в центр будівлі.
Він увійшов до круглої зали. М’яке рожеве світло розливалося по приміщенню. В’юнкі рослини повзли по стінах до купола, розквітали великими блідо-фіолетовими дзвіночками. Від них віяв тонкий ніжний аромат.
За круглим столом сиділо кілька людей.
Коли Світозар зайшов, їхні обличчя одностайно повернулися в його бік. Хлопець широко, трохи винува-то посміхнувся.
"Мої родичі точніші від мене", — подумав Світозар, схиляючись у вітальному поклоні. Вголос він ска-зав:
— Пробачте, я, здається, запізнився…
Його слова заглушив мелодійний дзвін. Це астрономічний годинник сповістив про схід сонця. Високий чоловік встав з-за столу, міцно обняв Світозара. Його сіро-блакитні очі м’яко усміхнулися. Це був Світозарів батько — Міровол.
— Ти точний, як завжди, — сказав він. — Це ми поспішили. Поздоровляю тебе з повноліттям, сину! Ба-жаю тобі ясності думки і великого знання!..
З-за спини Міровола виступила худенька струнка жінка з строгим круглим обличчям і стальними очима. На перший погляд можна було сказати, що вона дуже сердита. Але Світозар знав, що це тільки здається, а на-справді його мати Леліока була надзвичайно ніжною.
— Поздоровляю, сину! — продзвенів голос Леліоки.
