Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій
Ми думали, потужним акордом почнеться інтенсивне і яскраве існування, сповнене радості вдруге здобутого життя, – так ми збиралися почати. Але дні й тижні прослизали якось повз нас, проходили в якихось другорядних, поверхневих справах, а озирнешся – і виявляється, що насправді нічого не зроблено. Війна привчила нас діяти майже не роздумуючи, бо кожна хвилина зволікання могла закінчитися смертю. Тому мирне життя здається нам неймовірно повільним. Ми кидаємося в нього з головою, але поки воно відгукнеться і зазвучить, ми вже перегоріли й відвернулися в інший бік. Занадто довго смерть була нашим незмінним супутником; вона була сильним гравцем, і щомиті на карту робилась найвища ставка. Це виробило в нас якусь напруженість, гарячковість, навчило жити лише теперішнім, однією миттю, і тепер ми почуваємося спустошеними, а все довкола видається нам чимось не тим. І ця порожнеча породжує тривогу: ми відчуваємо, що нас не розуміють і що навіть кохання не може нам допомогти. Між солдатами й не солдатами пролягла прірва, яку неможливо подолати. Допомогти собі можемо лише ми самі".
Роман Ремарка "Повернення" є вельми актуальним. Події сторічної давнини спостерігаємо нині, коли бійці АТО повертаються додому й не знаходять собі застосування у мирному житті. Одні не можуть змиритися з хапугами і хабарниками, інші вкорочують собі життя, бо війна ніяк не відпускає їх.
А як актуально сьогодні звучать слова ще одного літературного героя Ремарка із цього роману:
"Людвіґ підводиться. Чоло його почервоніло. Очі горять. Він підходить впритул до Рае:
– А чому все це так, Ґеорґу, чому? Тому що нас обдурили, обдурили, хоча ми й досі ще не розкусили всього цього обману! Нас просто зрадили. Говорили: "батьківщина", а мали на увазі загарбницькі плани жадібної індустрії; говорили: "честь", а мали на увазі жагу влади й гризню серед жменьки пихатих дипломатів та князів; говорили: "нація", а мали на увазі свербіж діяльності нічим не зайнятих панів генералів. – Людвіґ трясе Рае за плечі: – Хіба ти цього не розумієш? Слово "патріотизм" вони начинили своїм фразерством, спрагою слави, владолюбством, брехливою романтикою, своєю дурістю і купецькою жадібністю, а нам піднесли його як променистий ідеал. І ми сприйняли все це як звуки фанфар, які сповіщають про нове. Прекрасне, яскраве існування! Хіба ти цього не розумієш? Ми вели війну проти самих себе, хоча й не усвідомлювали цього! І кожний влучний постріл потрапляв у одного з нас! Тож слухай: я кричу тобі в самі вуха: молодь усього світу піднялася на боротьбу, і в кожній країні вона вірила, що бореться за свободу! І в кожній країні її обманювали та зраджували, в кожній країні вона билася за чиїсь матеріальні інтереси. А не за ідеали; у кожній країні її косили кулі й вона власними руками знищувала сама себе! Хіба ти не розумієш? Є тільки один вид боротьби: це боротьба проти брехні, непослідовності, компромісів, пережитків! А ми заплуталися в павутині їхніх фраз і замість того, щоб боротися проти них, боролися на їхньому боці. Ми думали, воюємо за майбутнє, а воювали проти нього. Наше майбутнє мертве, бо молодь, яка була його носієм, померла. Ми – лише вцілілі залишки її! Зате живе й процвітає інше – сите, задоволене, і воно ще більше сите та вдоволене, ніж будь-коли! Бо незадоволені, неспокійні. Бунтівники померли за нього! Подумай про це! Ціле покоління знищене! Ціле покоління надій, віри, волі, сили, таланту піддалося гіпнозу взаємного знищення, хоча в усьому світі в цього покоління були одні й ті самі цілі".
Головний герой роману вперто шукає себе в мирному житті. Він учитель за фахом. Йому спочатку подобається навчати дітей. Але оті сорок учнів, які щодня приходять до школи, не можуть отримати від нього те, чого хоче й вимагає офіційна освіта. А він, пройшовши випробування війною, вже не може брехати дітям. Тому й покидає школу, бо не знає, як би мав поводитись у даній ситуації.
Жахіття минулого наздоганяють його у вигляді снів. Хвороба готова з'їсти його мозок і зробити божевільним, як багатьох товаришів по нещастю. Але він переборює всі труднощі, бо розуміє, що вижив на війні заради того, аби мати власне майбутнє.
Від імені головного героя Ремарк пише:
"Частина мого життя була віддана справі руйнування, віддана ненависті, ворожнечі, вбивству. Але я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях. Я хочу вдосконалюватися і бути до всього готовим. Я хочу, щоб руки мої трудилися і думка не засинала. Мені не треба багато. Я хочу завжди йти вперед, навіть якщо іноді з'являється бажання зупинитися. Треба багато чого відновити й виправити, треба, не шкодуючи сил, розкопати те, що було засипано уламками в ті роки, коли стріляли гармати й кулемети. Не всім судилося бути піонерами, потрібні й слабші руки, потрібні й малі сили. Серед них я буду шукати своє місце. Тоді мертві замовкнуть, і минуле не переслідуватиме мене, а допомагатиме".
Ремарк залишається для нас письменником, який боровся проти брехні. Його реалістичні романи про війну, в яких нема пафосу, й далі залишаються взірцем вишуканої прози світового рівня.
4 серпня 2015 року
ПАРАДОКСАЛЬНІ АНЕКДОТИ ВІД ПЛАТОНА БЕСЕДІНА
Платон Беседін. Зернятка. Збірка оповідань
Коли починаєш читати збірку оповідань Платона Беседіна "Зернятка", думаєш: Чехов. Стислість – сестра таланту. Комічність ситуацій. Глибина проблем.
А вже ближче до кінця збірки розумієш: усе-таки не Чехов. Чехов вів за собою читача, а Беседін, мов політик, намагається йому сподобатись. Вередливість електорату зрозуміла: сьогодні ти на піку слави, а завтра… Втім, можеш залишитися в пам'яті людей, якщо проведеш нормальні реформи, в результаті яких поліпшиться їхнє життя, навіть якщо наступного разу тебе не оберуть. Це я про політиків. Письменник так само залишиться в пам'яті читачів, якщо створить щось своє, а літературні критики навіть не робитимуть спроб порівняти його творчість з творчістю геніальних попередників, що само по собі, як на мене, є образливим.
Беседін – письменник Криму. У нього нема українського. Він показує психологію совка – людини, яка назавжди залишилася в Радянському Союзі, людини без перспективи – історичної та моральної. За великим рахунком, ми втратили Крим не тому, що перемогла Росія чи програла Україна. Гору взяв совок, а Путін виявився яскравим виразником його інтересів.
У Беседіна як, безумовно, талановитого письменника, є багато передбачень. Але, знову ж таки, це місток до нинішньої Росії. Здається, навіть у його передбаченнях всі шляхи до України надійно перекриті.
В оповіданні "Слон" мова йде про смерть у зоопарку цієї благородної тварини. На цвинтарях його відмовляються ховати. Врешті-решт, продають тушу на ринку як польську гов'ядину. Дружина героя, який не знав, куди і як збути слона, смажить котлети і каже, що фарш став дешевшим.
Парадоксальний анекдот – саме так я би оцінив значну частину творчості Платона Беседіна. Несерйозно говорити про реалії життя. А якщо й говорити, то серйозно. А цього ніхто не сприйме. Лише парадоксальність ситуації у вигляді анекдоту допоможе остаточно не зійти з розуму.
В цьому ж стилі оповідання "Маніяк", коли чоловік хоче зґвалтувати жінку, а в результаті вона … ґвалтує його. Або – "Терорист", коли американці упіймали шпигуна, який насипав карбіду в шампанське, від чого загинули хлопці з ФБР. Чи "Третє око", яке жінка заховала в надійному місці. Читаєш – і смієшся, а потім розумієш, що інакше не зрозумів би суть поставлених проблем.
Беседін потакає тваринному началу в людині. У нього не виходить пародія чи іронія, бо треба спочатку стати над цими огидними явищами, а не зливатися з ними. Ось чоловік влітає в поїзд, а потім з'ясовується, що сів не на той рейс ("Про пияцтво на залізничних дорогах"). Або жінка розлучається з чоловіком, бо той її лише один раз ударив, хоча вона його била все життя ("Дурепа"). Чи хірург займається коханням з дружиною чоловіка, якому робить операцію, а та ще й вкрала у нього каблучку ("В розрахунку"). Ось чоловік, який хотів жити чесно, але втрутився в бійку і помер ("Мудак").
Письменник повинен створювати смішне не лише заради того, аби читач посміявся. Для цього є збірки анекдотів. Смішне теж має підносити читача, аби він робив висновки з життя. Коли читаєш Беседіна, то складається враження, що у нього сміх заради сміху.
Ось жінка, яка не могла завагітніти, а потім у її лоні поселилися рибки, які розмножуються ("Акваріум"). Чи студентка-повія, яку викликав викладач, а вона перед екзаменом вкрала у нього годинник ("Урок філософії"). Або розповідь про те, як дивак "позичив" насос у літака, бо точно такий же забув на пароплаві ("Чому падають літаки").
Беседін створює абсурдність ситуації, але вище анекдота не піднімається. Мужики лають владу, але за фактом такі ж, як і ті, хто сидить у "білому домі" ("Патріоти"). Чоловік отруюється від супу з плавників акул, які сам у них і відривав ("Суп"). Актриса мала ролі лише тоді, коли могла переспати з черговим режисером ("Талант").
Дещо вирізняється ряд оповідань, які я би відніс до розряду філософських, – "Ремінь", "Зжерли", "Гавкіт" та деякі інші. Але вони вставлені всередину збірочки, аби читач не встиг оговтатись, що його обдурили, адже він був налаштований на анекдот від Беседіна. І коли "філософія" закінчується, йдуть ті ж самі анекдоти, з натяком на високе і моральне в нашому житті, яке є недосяжним, – "Огірки", "Пляма", "Я була в храмі!".
Беседін і хотів би висміяти обивателя, як Чехов, але не наважується до кінця це зробити, бо літературних героїв, очевидно, ліпив із друзів, колег, сусідів, знайомих. Ось і зупинився на анекдоті, хоча творчий потенціал є і, мабуть, потребує інших розв'язок.
Нині ім'я Платона Беседіна згадують всує всі, кому не ліньки. Суперечки виникли навколо його роману "Вчитель" – точніше, лише першої книги, а всього заповідається на чотири. Хтось уже, видаючи аванс Беседіну, охрестив цей твір найвидатнішим українським романом десятиліття, а самого автора порівняв з Достоєвським і Гоголем. Інші вважають, що це антиукраїнське, сепаратистське творіння, яке до того ж видане за державні кошти (українські), а нині претендує на престижну російську премію.
