Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Рецензентам, членам журі, літературним редакторам і критикам байдуже, що письменник, особливо молодий, втрачає не лише індивідуальність, а й душу.

Конкурси й видання – справа скороминуча, читач дуже швидко забуває лауреатів і їхні книги. Зроблені за шаблоном творіння масового споживання знецінюються вже наступного дня після виходу. Автора виціджують до останку, а потім, коли бачать, що він повторюється і вже себе вичерпав, викидають, бо на обрії з'являється нове юне дарування – з такою ж сумною перспективою забуття й неслави.

Лише одиниці можуть встояти перед цією безжальною машиною масової культури. Вони не беруть участі в літературних конкурсах, бо вважають це безнадійною затією, а видавництвам диктують свої умови, на які ті змушені погодитись, бо талант автора приносить їм доходи. Якщо видавництво непоступливе – автор йде до іншого або видає книгу за свій кошт, або шедевр чекає свого часу, аби з'явитися на світ – можливо, вже й після смерті письменника.

Відсутність меценатів, які розбираються в літературі, а не просто читають книжки з нудьги, плодить графоманів і сірятину, вбиває таланти й геніїв.

Сувора проза нашого життя, варта письменницької уваги…

3 червня 2015 року

Боляче спостерігати за можновладцями, які калічать українську мову. Помилок дуже багато, але найбільш типовими є дві – "приймати участь" замість "брати участь" і "все рівно" замість "все одно".

А оце недавно вигулькнуло "я рахую" замість "я вважаю". Думав, що з цією російською калькою покінчено, але вона виявилася живучою.

Пам'ятаю, як я був оратором на одному з мітингів 1989 року й декілька разів вжив оце "я рахую" замість "я вважаю". Після мітингу до мене підійшов знайомий доцент університету (на жаль, уже покійний) і з посмішкою на устах сказав: "Я рахую – хую, хую…". Цей урок я запам'ятав на все життя.

Отже, якщо ви не хочете бути х… з сусідньої держави, кажіть "я вважаю". Рахувати можна гроші, якщо вони у вас є, а ще баранів в уряді чи бездарних генералів у Генштабі…

4 червня 2015 року

МИРНІ ВОЇНИ СВІТЛА

Волонтери. Мобілізація добра.

Клуб сімейного дозвілля – видавництво кон'юнктурне. Було би дивно, якби воно оминуло тему волонтерів. Не оминуло, і зробило це чи не першим в Україні.

У збірці "Волонтери. Мобілізація добра" вміщено, як сказано в анотації, "строкатий килим із віршів, есеїв і щемливих оповідань найкращих українських авторів". А тепер – увага: хто ж вони, найкращі українські автори? Це, за версією КСД, – Жадан, Карпа, Любка, Шиян, Славінська, Денисенко, Кідрук, Бабкіна, Роздобудько, Вдовиченко. Ось так, а ви думали…

Читачів застерігають від ненормативної лексики у збірці. Правда, її там негусто: один матюк від Карпи і один від Кідрука. Без них можна було обійтись, і читач би все зрозумів. Чи то спеціально його треба було заманити отією "ненормативною лексикою"?

Якщо кожний автор у тій чи іншій мірі пише про волонтерство, то що в цій збірці робить Жадан? Його так звані вірші (бо насправді це неримована проза і про поезію в прозі тут говорити не доводиться) жодним боком цієї теми не стосуються. Але, мабуть, Карпа, упорядниця збірки, по блату його сюди запхала.

Талановиті письменники, якщо хочуть бачити свій твір надрукованим, мусять іти на зговір із совістю, вдаватися до того, аби їхнє ім'я використали в кон'юнктурних виданнях. Або ж просто пишуть, особливо не задумуючись над цим, хоча в глибині душі й відчувають, що роблять щось не так.

Читач знайде для себе щось цікаве у вміщених в збірці творах Роздобудько і Вдовиченко, Кідрука і Бабкіної, Славінської і Денисенко, Любки і Шиян, тієї ж Карпи… Це цікаві історії. Дехто з письменників намагається дослідити психологію волонтерства як явища. Дехто просто оповідає те, що бачив чи почув з вуст інших.

Якщо зайти у соціальні мережі і знайти волонтерські сторінки чи сторінки волонтерів, то можна відчути, що розповіді там правдивіші й об'єктивніші, ніж у збірці, про яку я згадую. Інша справа, що письменник має осмислити те, що відбувається. У когось це виходить, як у Роздобудько чи Вдовиченко, інші намагаються це зробити, а решта таки прийняли правила кон'юнктурної гри, запропонованої Клубом сімейного дозвілля.

Карпа як упорядниця збірки підібрала авторів за своїм "образом і подобієм" – тих, хто вважає себе (або їх так вважають) ліберальним демократом, які націоналізм не сприймають. Тому й націоналісти у збірці зображені тими ж фарбами, що й ватники чи путінці.

Волонтерство – це особливий стан душі. Це допомога іншим без внутрішнього бажання прославитися чи почути бодай добре слово у відповідь. Волонтерство використовують заради власного збагачення й піднесення в очах інших. Розрізнити ці два види волонтерства буває складно, а то й неможливо.

Так само і збірка "Волонтери. Мобілізація добра" викликає двоякі відчуття. Мабуть, це йде від того, як сприймаєш конкретного автора, довіряєш йому чи ні, віриш у його моральні чесноти чи розумієш, що він аморальний тип, який грає на почуттях читачів.

Можливо, як сказано в анотації, волонтерство "змусить задуматися над цим феноменальним явищем та, мабуть (хто знає), зважитися на власний крок".

15 червня 2015 року

ФІЛОСОФІЯ РОСІЙСЬКОЇ ДУШІ

Віктор Єрофеєв. Енциклопедія російської душі.

Це ж як треба любити свою Батьківщину (неодмінно з великої літери, навіть якщо вона – не літера – мала), щоби присвятити їй таку щемливу розповідь. Я маю на увазі Віктора Єрофєєва і його "Енциклопедію російської душі". Жодних аналогів у сучасній українській літературі, переповненій шароварами й вишиванками, претензійним пафосом і плачем за минулим, я не бачу.

Цей роман, перекладений з російської на українську Василем Шклярем, викликав шквал обурення. Не лише громадські організації, а й викладачі Московського державного університету звернулися до Московської міської думи з вимогою заборонити "Енциклопедію…". На щастя, в Росії нема "моральних установ", які відібрали здоров'я і саме життя у чималої кількості українських письменників, а тому злочину в єрофєєвських роздумах власть імущі не угледіли. Проте думка "патріотів" щодо письменника була однозначною: ворог Росії.

Цитувати Єрофєєва можна безмежно. Уся його книга – суцільна цитата.

Автор запевняє, що "Бермудський трикутник її (Росії – А.В.) й нігтя не вартий. Тут крутіше. Жодні реформи у нас не пройдуть… Був намір знайти об'єднавчу ідею. Знайшлися тільки такі, що роз'єднують".

Шукаючи ключ до розгадки Росії, Віктор Єрофєєв доводить ситуацію до абсурду, аби показати, що все минуле, сучасне й, мабуть, майбутнє життя цієї країни є апологією Абсурду з великої літери: "Вранці прокинувся як від поштовху, з виразним почуттям: я – ворог народу… Якщо чесно, то я й раніше не був народним братом-сватом, не ридав од усвідомлення такої приналежності. Мені знайомі хвилини недовірливого принюхування до народу, навіть напади нудоти. Але я із цим справлявся і жив собі далі, як усі, з тупою надією на щось… прокинувся опівдні: знову – ворог народу. Але не в тому дідівському розумінні , начебто я – контра. Або: на мене звели наклеп. Я ніколи не вірив у безвинність жертв: людина вічно чим-небудь незадоволена, і це вилазить, як шило з мішка. Але я відчув усім своїм єством, що я не оголошений ворог народу, а сам себе визнав ним. Таке невідворотне".

У Росії кожен є потенційним ворогом народу, і якщо його не визнають таким офіційно, то він сам має це зробити. Виходу з тупика нема.

Продовжуючи під мікроскопом роздивлятися російську душу, Віктор Єрофєєв констатує: "Метаморфозі піддався всього-на-всього один займенник, затерте слівце "ми" – Микола Другий російської лексики. Не варто думати, нібито наше "ми" складається з додавання самодостатніх "я". Російське "я" як елемент не життєстійке й існує винятково в родинній молекулі. Виходить, не "я" формує ідею "ми", а навпаки. "Ми" плодить звироднілих "я", мов дрібну картоплю".

Забігаючи наперед, робимо висновок, що не Путін такий "поганий", він лише відображає "ми" російського народу. "Погані" оті "я", які плодяться з "ми" й підпирають основи самодержавства Росії.

"У нас у Росії від протягу може початися все, аж до громадянської війни", – каже один із героїв "Енциклопедії…". І це правда. Не потрібно видимих причин, аби щось призвело до катастрофічних змін. Як казав поет, "умом Россию не понять".

І все ж Єрофєєва тягне в 90-ті роки минулого століття. Це потрібно йому не лише для того, щоби осмислити те, що нині відбувається в Росії. Відчувається, що саме тоді він був найщасливішим. І не тому, що був молодшим, що хвороби не обступали. "Совок" не вивітрився навіть з таких людей, як Єрофєєв: "Мало хто в Росії жив у 90-ті роки – майже всі плакали. З різних причин. Плакали на радощах, одержавши волю. Плакали обікрадені. Плакали обстріляні. Майже всі злякано озиралися, тримаючись за кишеню, не вступаючи у гру, порпаючись на узбіччі".

Підміна понять завжди була характерною для Росії, але в 90-ті вона особливо оголилась, коли "Обмінний пункт став сильнішим за "Фауста" Гете. Він працював без вихідних".

"Філософією 90-х стала комп'ютерна гра", – зазначає Віктор Єрофєєв. За великим рахунком, нічого не змінилося з тих пір. Віртуальний світ багатьом замінює світ реальний.

Кожний росіянин відчуває себе живою мішенню. "Я – мішень. – Єрофєєв безжальний до себе зокрема і до всіх росіян загалом. – Живий теплий клубок, пригнувшись, біжить полем. У мене стріляють кому не ліньки. У мене брудне, спітніле обличчя, брудний одяг, дране взуття, кров під нігтями. Напевно, божевільний вигляд. Немає ні часу, ні сил думати про себе. Я біжу. Без будь-якої надії на успіх". І далі: "Бути росіянином – означає бути мішенню. Жертовність жертв – теж функція в цьому світі, де ми звільнені від інших зобов'язань, які, в кращому разі, виконуємо абияк, поспіхом, між іншим… Російське життя покликане відволікати людей від життя. Опір російській закостенілій матері тільки підкреслює значущість цієї матері. Росія повинна бути собою точнісінько так само, як Екклезіяст – Екклезіястом, тобто однією складовою біблійних частин". І фатальний, і вбивчий висновок з цього: "Інша річ, що свій чистий досвід, християнський за своїми зовнішніми формами, Росія хотіла передати іншим країнам, з іншим призначенням, і тому довго й марно мучила їх".