Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

– Вам не цікаво? – вона мало не плакала.

– Катерино Василівно! – взявся пояснювати Сашко. – Історія – це дуже класний предмет, але ж ця тема якась віддалена від реалій. – Він говорив та поглядав на задоволену Женю. І говорив ніби саме для того, аби ця Женя ось так задоволено на нього зиркала. – Постанови, цекакапебеу, хлібоздача, депеу, куркулі. Куди краще про козаків та про наше славне минуле… Хіба мало тем… таких, що підносять наш патріотизм, а не навпаки. А це? Це вже не актуально.

– Ви так думаєте? – Катерина Василівна подивилась на Сашка, а той, кинувши короткий погляд на сусідку по парті, вимовив голосно:

– Може, власне, я й не думаю так, бо в мене прадід від голоду постраждав. Але… Більшість так думає.

– Більшість? — Похитала головою та несподівано іронічно посміхнулась вчителька. – Більшість – це добре. Слухайте, а й то правда, нащо нам та історія, давайте проведемо невеличкий тест, – запропонувала, і діти охоче її підтримали.

– Хоч щось, аби не оце, – звернулась пошепки Женя до Сашка, усілась на своє місце й міцно стисла його коліно долонею. – Дякую, що врятував від цієї мегери, бо я вже думала, що в мене мозок закипить ту муть читати.

– А в тебе ніхто від голоду не вмирав? Ну, прадіди там, чи ще хтось?

– Значить, так, – голосно сказала Катерина Василівна, а Женя лиш знизала плечима й подивилась на хлопця як на дурника.

– Від якого голоду, Сань?

– У нас до кінця уроку є десять хвилин, – вчителька історії змінила свій сум на дещо награну безтурботність, а старшокласники відліпилися від своїх стільникових та з цікавістю слухали. – Тому поговоримо про більшість, про рішення так званої більшості. Так-от, уявімо, що у… – Катерина Василівна обвела клас поглядом та спинилась на Віталіні, яка сиділа на першій парті. – У Віталіни є в сумці бутерброд із чимсь дуже смачним.

– З червоною рибою, – почулось з середини класу, і діти загули й заплямкали.

– З кав'яром… чорним, – додав хтось інший писклявим голосом, і декілька секунд приміщенням носилось обговорення якості, користі для здоров'я та захмарної ціни цього делікатесу.

– А в інших такого бутерброда немає. В інших взагалі нічого немає, навіть маленької піци. Але ви хочете їсти. Ваші дії?

У класі на мить стало тихо: чи то діти відразу задумались про план своїх ймовірних дій щодо чужого бутерброда, чи то питання збило їх з пантелику.

– Подумайте! – закликала вчителька й знову прикипіла поглядом до сірого пейзажу за вікном.

Кілька хвилин панувала мовчанка, а тоді Женя прямо з місця вимовила:

– Я б її попросила зі мною поділитись. Ділитись – це добре.

– А я б тобі не дала, – посміхнулась Віталіна. – Мої батьки трудяться день у день, аби гроші заробити мені на цей бутерброд, а я буду із тобою ділитись? Краще я його своїм рідним залишу братику та сестричці.

– Так можна й забрати, – припустив один із хлопчиків. – Але я не наполягаю, я так… припускаю.

– Забрати, тобто викрасти? – втрутились у бесіду інші діти.

– Стоп-стоп-стоп, треба, щоб усе було законно, – підвівся посеред класу майбутній медаліст та спортсмен-розрядник Владик. Він не зважав на вчительку, яка присіла на краєчок першої парти й уважно слідкувала за ходом дискусії.

– Законно було б не дивитись на чужі бутерброди, – кинув йому Сашко.

– Але ж ми не чужі один одному… – підняв брови Влад. – Ми – колектив. Ми одинадцять років разом… ну, не рахуючи деяких зальотних, – медаліст зверхньо майнув поглядом по опоненту.

Сашко дійсно в цій школі і в цьому класі навчався лише три роки. Батько –військовий, переїздили з міста у місто, зі школи до школи.

– Правильно, немає чого відділятись від колективу зі своїми бутербродами, – засміялась білява дівчинка. – Віталіно, сказала б я, давай виставляй свій мегабутерброд на загальний стіл – буде вечірка. І Віталіна віддала б.

– Ні, –стояла на своєму вперта Віталіна. – Не віддам!

– Ніфіга собі, – обурилась Женя, спочатку звернувшись до Сашка, а за мить – до класу, та ще й додала: – Значить, ми примусимо. Нас же більшість!

Діти заговорили, замахали руками, почали збиратись у групи по кілька осіб, дискутували, аж поки не продзеленчав дзвоник. Разом із ним Женя підняла вгору аркуш, вирваний із зошита в клітинку. На ньому червоним було каліграфічно написано: "Постанова". Листок, як цеглина на толоці, з рук у руки перейшов до вчительки, вона пробігла написане швидким поглядом та усміхнулась сумно.

– Нічого не міняється в людській природі, – не очікувано для дітей зіжмакала Постанову та жбурнула її до сміттєвого відерця в кутку, коротко сказала: – До побачення, – й вийшла з класу.

– Ну, дає наша Фролячка! Її що, мужик кинув? – голосно запитала в простору Женя, і всі засміялись та почали висипати по одному з класу, підхопивши свої модні наплічники.

Сашко продовжував сидіти за партою. Спочатку він так само сумно, як і Катерина Василівна Фроляк, дивився на невеселий краєвид за вікном, тоді перечитав написане на шістдесят дев'ятій сторінці в підручнику історії для одинадцятого класу. Потому підвівся, відкрив свою сумку, поклав туди книжку, а звідти вийняв грубий пошарпаний блокнот з жовтими сторінками. Відкрив його посередині, судомно листав, шукаючи потрібне. А знайшовши, спинив погляд на словах:

"На погашення штрафів забирають усе… навіть життя, як забрали його в невідомого мені Семена Фроляка з хутора Зарічного. І пішли його діти по світу. А чи вижили, чи змогли побороти голод…".

– Фроляк, – мовив Сашко й погладив пальцем це слово, писане його прадідом.

У блокноті це було єдине повне прізвище. Інші позначались лиш кількома літерами – піди тепер зрозумій, про кого йшлося".

За великим рахунком, Наталка Доляк використовує той же прийом: ілюструє постанову про голодомор, використовуючи урок історії в одинадцятому класі. Й хоча це виглядає дещо надуманим, художньо не вивіреним у деталях, але все ж правдоподібно лягає на папір, чого не можна сказати про багато епізодів, написаних нею у цій книжці, але про минуле, 1932-1933 роки.

Терновий у рідному селі веде подвійний спосіб життя:

"Згідно зі спеціальною рознарядкою з області Терновий отримував вечірні й вранішні пайки в колгоспній їдальні як сількор. Що не день та пайка гіршала, ставала рідшою й прозорішою баланда, глевкішим та чорнішим хліб. Лесь марою блукав по селу, ніби й хода змінилась – обважніла, стала не такою пружною й стрімкою. Чоловік призвичаївся ховати голову в плечі й гнутися до землі. Та й за місяць наче постарів років на десять, у погляді проблискувала тваринна лють, і той погляд став, як стерня, колючий. Писав по статейці за тиждень, одправляв до міста з посильним. Ті статті були радше замітками, позбавленими колишнього авторського лоску: тоді-то й тоді-то, йшлося в них, як у телеграмах, здали стільки-то зерна, стільки фуражу, стільки худоби, та й усе. Про смерті людей у статтях – анічичирк, знав-бо – все одно не дадуть у друк, а от по нього стовідсотково прийдуть, одберуть життя, оце життя, яке й не вартує теперечки ані ламаного шеляга. Про ті смерті й про ту бісову навалу писав окремо, у таємний блокнот, щоб не забути, щоб пам'ятати. Саме для того, аби закарбувати в пам'яті кожну мить тривожної доби, у яку він мав нещастя оце зараз жити, він усе дивився на звичаї, що оце намагалась призвичаїти нова влада в його Веселівці, всотував побачене мозком, нутром, кожною клітиною організму. Ледь стримувався, аби не вихопити в котрогось із озброєних бузувірів гвинтівку та не перестріляти всю цю братію до біса. Бачив, яким жахливим штибом втілюється в життя те, що він ото день у день писав на папері. Химерні ідеологічні палаци, які він собі набудував за останнє десятиліття, в одну мить перетворились на купку нікому не потрібного попелу. Таку купку, як від тих спалених ним ікон".

У селі не стало релігійного життя, але віру людей не вдалося втоптати в болото:

"Люди по хатах гомоніли про антихриста, що зійшов на землю. Коли збирались біля криниці, лиш про це й мови було. Жінки тулили до грудей дітлахів та злякано дивились на небо.

– Повалили безбожники церкву, а ми й не боронили. От і маємо тепер. Відплату.

– Кажуть, у Писанні сказано, що помремо всі, кінець світу буде на тридцять третій рік од Різдва Христового.

– Так тож на тридцять третій, а тисяча дев'ятсот тридцять… – вгрузав хтось надто розумний у розмову, але ті аргументи не сприймались.

– Ой, Боже ж ти, мій Боже, ой Боже, – бідкались молодиці. – Нас ше Бог боронить – не приходять з тими щупами, а куркулі вже виють.

– Дасть Бог, Богородиця заступиться за нас, грішних. Не ми ж ті церкви валили, не ми дзвони розбивали. А ці чорношкурі ще візьмуть свого".

Якщо загалом говорити про книгу Наталки Доляк "Чорна дошка", то авторка не виконала взятої на себе функції. Голодомор – занадто серйозна тема, щоби писати про це поспіхом. Звісно, авторку можна виправдати, бо в сучасній українській літературі взагалі мало творів на цю тему, а про геніальність чи бодай талановитість авторів узагалі не йдеться. Те ж саме стосується й романів і повістей про ОУН-УПА, Революцію Гідності. Кон'юнктура, кон'юнктура і ще раз кон'юнктура беруть гору. А ще – вимога видавництв, аби подібні книжки були цікавими для читача. Ото й гине гола правда під вантажем детективів, слізно-жіночих романів, містики та іншої літературної макулатури. Письменникам слід позбутись у власній свідомості цього ідеологічно-споживацького нашарування. Лише тоді, коли залишаєшся віч-на-віч з власною совістю, можеш творити дійсно гідні твори, не сподіваючись на пристойну оцінку сучасників, уражених вірусом байдужості до минулого.

… А Наталка Доляк уже працює над романом про ОУН-УПА…

31 травня 2015 року

Ділки від літератури встановлюють свої правила, за якими мають грати письменники. Якщо це літературний конкурс, то мусиш сподобатися рецензентам і членам журі, аби стати лауреатом. Набивши руку, вже можеш підлаштуватися під їхні смаки – і тоді точно станеш лауреатом. Якщо це видавництво, то тебе обставлять такими літературними редакторами, що не впізнаєш власний роман чи повість. А ще ж є так звані літературні критики, яких треба задобрити, аби похвалили твоє творіння.

Автор, особливо молодий, хоче стати лауреатом, хоче бути надрукованим, а тому готовий і маму рідну продати, аби досягти мети.