Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

І все це на тлі бурхливої дискусії, чи вважати українськими письменниками літераторів, які пишуть російською, живуть в Україні й тут видають свої книги.

Це тема окремої розповіді. Мабуть, сперечальникам слід зупинитися і не йти у фарватері путінської пропаганди. Мабуть, з обох боків здивуються, якщо я скажу, що вони грають за Кремль, а не за Україну. Це взагалі стара історія. Вона починається з Гоголя. Думав, закінчиться Булгаковим. А тепер, з'ясовується, є Беседін та інші.

Не можна не помітити, як штучно роздувається феномен Платона Беседіна. Ще й повноцінного роману нема – а балачок купа! Ось що значить піар-акція, підтримана свідомо з одного боку і несвідомо – з іншого. Одне точно можу сказати: Беседін – не Достоєвський, не Гоголь, не Чехов, не Лев Толстой і навіть не Солженіцин з Шолоховим укупі. Він – Платон Беседін, і цим цікавий. Або не цікавий.

Письменницька творчість, як і гроші, полюбляє тишу. Не заважайте улюбленцям Муз творити, не втягуйте їх у брудну політику, не протиставляйте комусь, не використовуйте, як жупел, у боротьбі з кимось.

І наостанок: якщо ми хочемо бачити вартісні українські романи, то повинні "дозволити" письменнику зображати не лише українського патріота чи вкупі з ним можновладців-корупціонерів, а й показувати ворога з його психологією знищення лише за те, що сповідуєш українське. Життя ж не чорно-біле, а грає всіма барвами веселки.

23 серпня 2015 року

АЛЬТЕРНАТИВНА АНТИУТОПІЯ ВІД ОЛЕГА КОЦАРЕВА

Олег Коцарев. Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого

Зараз мало хто пише в жанрі альтернативної історії. А поєднання її з антиутопією – то взагалі унікальне явище. Що було би, якби… Та ще й догори дриґом, все навиворіт. Тут такого можна нафантазувати, що й сам повіриш. Або збожеволієш. Ну, як автор. У хорошому значенні цього слова. Бо на все воля Божа. І людина вільна може виконати Божий задум. Олег Коцарев – людина вільна, творець. Ми можемо не зрозуміти, що він робить, але ж не кожному дано пізнати ближнього свого. Але маю внутрішнє переконання, що він витворяє все так, як треба.

В Олега Коцарева справді вийшла альтернативна антиутопія, хоча навряд чи він сам думав, коли творив свого Хлорофітума, що це, власне, і є такий гібридний жанр. Радше взяв гору дар провидця над звичайною людиною, яка вперше у своєму житті наважилась ощасливити читача прозою.

Про що це оповідання? Сюжет доволі простий і по-філософськи геніальний, як і має бути притаманне творцеві.

Над Кременчуцьким водосховищем випав зелений сніг. Це було знамення, яке мало хто розумів, а тим більше зумів розшифрувати. Через якийсь час до влади в Україні прийшов 38-річний Олег Устименко, який став монархом і назвав себе Хлорофітумом Першим – за назвою рослини, однієї з найневибагливіших у побуті, яка задовольняється мінімальним поливом.

Проблеми в державі він розв'язує просто. При заторі на дорозі пропонує водіям залишити машини, а потім танки знищують все, що їздить на чотирьох колесах, – і заторів більше нема. Гучні й шикарні весілля перестають відбуватися, бо Хлорофітум Перший везе молодят і гостей до гастроному, де вони продовжують гуляти в компанії бомжів і випадкових людей. Проблему переповнених тролейбусів монарх теж розв'язав: у них має залишитися кожний третій, якщо інші не вийдуть – їх перестріляють снайпери. Хлорофітум Перший спалює квартиру, в яку незаконно вселилися її мешканці, але актом справедливості тут і не пахне, бо без помешкання залишилася бабуся, яка раніше тут жила. Він закрив кінотеатри і віддав наказ про перелік фільмів, які можна показувати по телевізорах денних сидячих експресів. Відтак відселяє чиновників з адміністративних будівель і бомбардує ці приміщення. Це називається боротьбою з бюрократією. Насамкінець Хлорофітум Перший вводить в Україні абсолютний сухий закон.

Звісно, все закінчується народним повстанням і арештом Устименка. Він стає пацієнтом психіатрів, але йому вдається втекти. Проте люди переконані, що його тримають у в'язниці.

Останню крапку в цьому оповіданні Олег Коцарев поставив 13 січня 2008 року. Новий рік і Різдво відсвяткував на славу. Описані події – чим не передбачення режиму Януковича, тим паче, що в оповіданні йдеться про форум Єднання Регіональних Еліт? Але у своїх передбаченнях Коцарев іде далі. Бачимо дещо з епохи Порошенка. Боюсь, що є ще з того, про що ми не знаємо, але завдяки Коцареву воно відбудеться. Думка стає матеріальною. В оповіданні сказано про введення надзвичайного стану, арешт депутатів парламенту. Й оці золоті слова Хлорофітума Першого: "Друзі, до скорої зустрічі в реальному житті, я спробую дійти до серця кожного з вас!". Ні, вже, як кажуть, краще ви до нас на Колиму.

Олег Коцарев намагається дослідити психологію тиранії, але це в нього виходить слабо, тим більше, що навряд чи подібне можна зробити в оповіданні, навіть такому розлогому: "Всі історії приходу до влади тиранів і деспотів подібні, немов учасники однієї пари взуття. Завжди – якась тьмяна боротьба кількох кланів за по правді геть не принципові повноваження і завжди – або компромісна постать "виконувача обов'язків короля", або такий собі "президент-прикриття" для справжніх переможців". Коротко, але недостатньо, якщо ще й врахувати, що дослідження психології тиранії не входило до планів автора.

Взагалі-то, "Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого" – це збірка оповідань, до якої увійшли ще казка й п'єса. Але людям з чистим сумлінням і нормальною психікою того решта краще не читати. Єдиним притомним оповіданням є хіба що "Ненав'язлива легкість подвигу". Хіба би п'яний літературний критик міг провести тут паралель з твором відомого чеського письменника (втім, хто його знає, чи Олег Коцарев читав той роман, про який я кажу, і чи не вплинув він на його творчість парадоксальним чином?). В оповіданні йдеться про те, як під час війни хлопці хотіли переспати з дівчиною, але вона віддалася німецькому офіцеру. Вони вбили окупанта, але потім їх усіх викрили й розстріляли. Після війни усіх зробили героями-комсомольцями. Ось така історія.

Щодо притомності чи непритомності, то ось вам оповідання "Тумбочка і зима" (подаю текст повністю):

"Тумбочка коло жовтої стіни стояла зовсім криво. Ми підняли її, роздивилися: ніжки рівні, підлога також. Поставили назад – і знову тумбочка невідомо чому стоїть криво. Тоді Артеміда Петрівна розтрощила її глухими влучними ударами сокири. І тут одразу Бог схопився й висипав зі свого відра сніжок – великий, чистий, повільний. Зинаїда зауважила, як легко малювати такий сніг –

– простих чорних кружків, таких, наче обручок, п'ятнадцять штук у рамці з недотраурною хрестовиною – і маєш зимове вікно.

Різдвяне. Вмикай комин! Ховайсь у ковдру!

А ми взялися за руки, мурчали собі щось під носа й довго ходили хороводом навколо рештків тумбочки".

А тепер розшифровуйте, що творилось у голові Коцарева, коли він писав це оповідання. Якщо вам сподобалася "Тумбочка…", то можете прочитати всю збірку, випущену "Смолоскипом" 2009 року.

Аби краще зрозуміти Олега Коцарева, слід прочитати передмову до книги Сашка Ушкалова і післямову Богдана-Олега Горобчука.

Ушкалов називає Коцарева "свого роду Nokia сучасної української літератури". Я з цим не погоджуюсь, бо Коцарев радше Samsung сучасної української літератури. А ось тут Сашко Ушкалов правий на всі сто відсотків: "Коцарев конектить піплів, дуже різноманітних піплів: тут і президенти, і кандидати в президенти, і сантехніки, і працівники трамвайних депо, і зеки, і представники молодіжних субкультур, і журналісти, і клерки, і міліціонери, і водії вантажівок, і закохані, і розкохані, і добрі, і злі, і тупі, і ще тупіші, і розумні, і геніальні, і реальні, і нереальні…". Ну, хто в темі, то розуміє, що піпл хаває – і не таке ще схаває. Сашко Ушкалов авторитетно стверджує, що Коцарев любить Батьківщину, а ще – велосипедний спорт і нашатирний спирт (не нюхати, а пити, якщо поставити знак рівності між літературним героєм одного оповідання і самим автором).

Богдан-Олег Горобчук звертає увагу на інше. Говорячи про короткі оповідання, він пише, що "з цього можна було б зробити кілька романів". Якщо мова йде про "Неймовірну історію Хлорофітума Першого", то я згоден. Ну, ще з "Ненав'язливої легкості подвигу" можна було би зробити епічно-іронічно-саркастичний роман чи навіть фантасмагорію суто в стилі Коцарева, але який роман може вийти з "Тумбочки…" – не уявляю. Хоча є ж письменники, як стверджує той же Богдан-Олег Горобчук, які пишуть по чотири романи на рік, – то чому б і ні?

Погоджуюся з наступним твердженням Богдана-Олега Горобчука: "Коцарев видав нагора зразок дуже майстерно прихованої політичної сатири, цілком позбавленої моралізаторства і дидактики" (це про "Неймовірну історію…"). Не погоджуюся: "… власне образ Хлорофітума викликає радше не співчуття, навіть не обурення – а зворушення (і самим літературним героєм, і його ініціативним прототипом)". Ось це навряд чи. Хіба би захворіти "стокгольмським синдромом", коли заручник обожнює терориста.

Богдан-Олег Горобчук каже "про кілька історій про чудесні перетворення" та "трамваї — … творчий фетиш Коцарева". Але головне відкриття (і тут я серйозний, як ніколи): Коцарев "увірував у світлі заповіти футуристів". У нас різне з Богданом-Олегом Горобчуком уявлення про "футуризм" Коцарева, але якщо в текстах письменника зустрічаєш слова "Іловайськ", "блокпост" (нехай і дитячий), "теракт" і таке інше, то мимоволі задумуєшся, що ж такого ще напророчила ця неординарна особистість, а ти цього, на жаль, не помітив за його стьобом і відвертим знущанням з читача?

25 серпня 2015 року

ФІЛОСОФІЯ БОТОКУДА

Іван Франко. Ботокуди.

Іван Франко був надто розумною людиною і велетом духу, аби з позицій сірого міщанина з пошанівком і належним пієтетом сприймати галицьку інтелігенцію та церковнослужителів, які автоматично й до сьогоднішнього часу вважаються "голосом народу" і його "совістю".

У лютому-березні 1880 року Іван Франко написав невеличку сатиричну поемку "Ботокуди", в якій, за його словами, "під назвою ботокудів осміяв звісну часть нашої галицько-руської інтелігенції і деякі моменти з її історії". Драгоманов порадив йому не друкувати цієї поемки, і "заборона" діяла аж до 1893 року, коли Франко включив "Ботокудів", переробивши їх, у збірку "З вершин і низин".

Історична версія стала лише тлом для розповіді Франка про ботокудів.