Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
– Я – чернець.
І застеріг:
— Нікому про се не кажи, коли прийдемо в обитель. Я зрікся світу, де в мене були син та онуки.
— Я – єдиний ваш онук.
— Чув, — перехрестився Григорій. – і більше нічого не хочу чути.
Хлопець кивнув. Тоді нагнувся, взяв коновку і поставив її на плечі, і хоч тяжко було йому нести, отець Григорій поніс до монастиря ще важчу ношу.
Настала зима, зробивши непрохідними шляхи, бо була мокрою та сніжною.Час Різдвяних свят, час ранньої темряви, час розважань для отця Григорія і знудження для молодого Михайла, як тепер кликали хлопця, чиє правдиве ім’я знав лише дідо.І вже до кінця зими мешканці святої обителі зрозуміли, що якщо до чогось і надається приблуда, то лише на помічника садівника, отця Григорія.Треба було спершу туди його віддати, щоб не баламутив сей несповна розуму молодик братію.
На самім початку приставили його до отця Онуфрія, переписувача книг, бо був грамотний і мав незлецький почерк.Дали йому дещо переписати.Отець Даниїл позичив давній літопис зі Спаса і хотів мати копію для себе.Але Михайло, переписавши дві сторінки і наткнувшись на дивну загибель копачів у монастирі й сон, що охопив після того братію , почав писати щось нерозбірливе, що не мало жодного сенсу: якісь візерунки, переплетіння ліній. І часами западав у дивний стан відчуження: нічого не чув, не бачив, а в очах переливалась чорна туга.Не сердилися за це, лиш за зіпсутий папір.Бачили, що має глибокі рани душевні, й потрібен час, аби все залікувати.
А вигадливі візерунки, хоча й сподобались отцю Серафиму, іконописцю, той і гадки не мав брати Михайла за учня, навітьь противився цьому. Але робив вигляд, ніби терпить, бо терпіння – найбільша цнота християнина й занедбувати її недостойно.Приставив хлопця розтирати фарби і грунтувати дошки. Слід сказати, що приблуда був слухняний і біг робити все, що йому наказували,Навіть менше западав у той глухий стан, що так непокоїв отця Григорія.Нераз старий заходив до просторої робітні Серафима й дивився з порога, як працює Михайло. Сам іконописець не звертав жодної уваги на хлопця, бо мав багато замовлень і з головою поринув у роботу. Єдиний, хто був притомний, то це послушник Тимофій, сирота з Раделич.Геть відсторонений від роботи, він годинами просиджував коло вікна й щось собі думав. Може, про село, де минуло його щасливе дитинство в заможних батьків, які вмерли від болотяної гарячки. Не мав до малювання особливого хисту, але Серафим казав, що хист відкриється.У декого він виявляється змалку, а іншому потрібні роки, поки душа визріє. Якось Тимофій розплакався просто в церкві, де чистив з отцем Теофілем свічники від воску.А потім зізнався, що отець Серафим малює не так, як раніше.Майстер не любив показувати своїх робіт братам, доки не скінчив. Отець Теофіль, звісно, був вражений, і спитав, що ж воно не так.
— Усе, — схлипуючи, мовив отрок Тимофій.І більше нічого з нього не вдалося витягти.
Отець Теофіль негайно пішов до настоятеля.
-Ну, — сказав той, — не знаю. Ти знаєш, який наш брат Серафим. Може розгніватись.Аби замовникам сподобалось.
— Можна подивитись і без нього, — запропонував хитрий Теофіль. – Уночі. Не дай, Боже, піде лиха слава.Отрок скаже щось родичам.
— Ну... – неохоче мовив отець Даниїл. – Підглядати се гріх.
— А порушувати канон ще більший!
— Так-так.
Утім, приглянувшись до Тимофія на вечірні, настоятель помітив, як помарнів отрок.Ніколи не був кріпкий тілом. Треба було щось робити. Раделичі були найближчі до монастиря, і ченці мали з цим селом спільні інтереси.Спадок хлопця, і чималий, повинен був перейти до монастиря після зложення ним чернечого обіту.А се добрий шмат поля і млин.Смерть його могла кинути тінь на святу обитель, а отця Даниїла неспроста вибрали настоятелем.Той тямив на господарці й правив кораблем серед боліт впевненою рукою. Що ж до приблудного Михайла, то той твердив, що є шляхтичем, і те саме сказав отець Григорій, бо знав його батьків. Але на збереженні таємниці, наголосив він, залежало життя хлопця.Отця Даниїла могли ввести в оману блідий вид хлопця й невинний погляд.Ні, той не міг бути вбивцею чи злодієм.Радше, заважав комусь отримати спадок. Або просто слабий на голову.З таких виходять блаженні та мученики.Правда, отець Даниїл не уявляв, що то таке мати в обителі блаженного.
А відтак вночі, коли братія поснула, і отець Серафим покинув майстерню, настоятель з отцем Теофілем пішли, щоб зрозуміти, що мав на увазі молодий послушник.Взяли по свічці й тихенько відчинили двері.Намальовані образи були повернуті до стіни й у такому положенні сохли перш, ніж потрапити у храми грецького обряду.Деякі стояли навіть на підлозі, але се їм не вадили, бо були ще не посвячені.Теофіль покрутив носом, бо пахло не так солодко, як у церкві.Майстерня Серафима завжди відштовхувала його своєю алхімією, а сам він здавався чаклуном.Хоч, звісно, того не могло бути! Тому, зложивши руки на грудях, залишився чекати, поки сам настоятель не прийме удар на себе.
Отець Даниїл глянув на образи, що здебільшого зображали Богородицю,святу Параскеву П’ятницю та Варвару-великомученицю. Усі вони були на одну твар: білолиці з жовтим, аж вогненним волоссям.Хіба вбрані по-різному, а Мати Божа усюди ще й без Ісуса.З Ісусом цінується більше, зауважив механічно настоятель.Це все начебто не порушувало канонів.На перший погляд.Але на образах не було ні Вифлеємської печери, ні храмів Божих, ні знарядь катувань.Лише дерева, квіти, пташки та звірята.Усе це було таке гарне, що аж вводило в гріх, нагадуючи про розкоші весни й літа. Отець Даниїл забув про брата Теофіля й аж підскочив, коли той пошепки спитав:
— А се що за музики? Отам, коло святої Параскеви?
За каноном божественні особи перевищували зростом людей.Таким чином ікона вказувала простому чоловіку на його місце.Правда, у римських костелах з’являлись інші образи, де божественні особи й звичайні люди відрізнялись лише святістю постави й німбом, але в церквах грецького обряду дотримувались традицій. І отець Серафим не посмів би відступити.На задньому тлі обазу стежкою йшло троє музикантів, весело награючи на скрипці, сопілці та бубні.
— А се вже недобре, — мовив отець настоятель. – Се вже зле.Параскеві П’ятниці музика ні до чого.У п’ятницю вмер на хресті Спаситель.
Оглянувши усі образи, отець Даниїл зауважив, що на свіжіших відступ від канону був більший. Тенденція поглиблювалась.І цього не слід було забувати.
— Ходімо назад, — кинув він отцю Теофілю. – Я поміркую над цим.
Погасили свічки, і настоятель пірнув у напівтемряву своєї келії, відгородившись дверима від отця Теофіля і майстерні з образами, що перестали бути образами.
Мав справді великий клопіт, і ніхто не міг перебрати його на себе.Але тут Даниїл розсердився: річ не в клопоті, а в тому, щоб прийняти наймудріше рішення, аби не поширились чутки. Дуже хитре рішення. І все впиралося не в не так намальовані образи, з порушенням канону, а в самого маляра. Мав прикру злостиву вдачу, не відзначався смиренням, не терпів, аби йому хтось вказував. І за се відповість на Суді Божому.Однак від отця Серафима монастир мав велику користь. Міг би вибрати собі навіть Спасівський монастир, або й Лаврівський, якби хотів.
То що, спалити образи? Отець Даниїл уявив собі цю картину й рішуче відмахнувся рукою. Він би тяжко скривдив маляра. Такого майстра треба берегти, затуляти від неслави, бо піде чутка і не знати до чого люди договоряться.Але й показувати сі мальовидла покупцям теж не треба.Їм нова мода ні до чого.І де міг такого набратися Серафим, що вже років з десять не виїжджав з монастиря?
Отже, виходило найгірше – чари.Так, чари проникли до святої обителі, як змії з болота, котрі на зиму шукають сухішого та затишнішого місця.Проте отець Даниїл все ще мав надію, що це не так. Може, знудився Серафим та й винайшов собі новий спосіб малювати, а, може, хотів стати на сходинку вище свого вміння.Що й казати, нові образи веселили серце й тішили очі.Може, маляр у сніговому полоні пригадав собі матір, чи дівчину, яку міг мати замолоду, бо часом малюють лики божественних осіб з живих людей.А отрок Тимофій вразливий, може, ліпше віддати його переписувати книги.
Михайло якось випав йому з думки, такий був непомітний.Про нього отець Даниїл згадав, коли закликав до себе після ранішньої трапези Тимофія.І той дуже гостро відреагував на пропозицію настоятеля.Вибухнув плачем:
— Не піду! Нехай він йде!
І в очах сироти спалахнув непослух:
— Як то не підеш? – розгубився Даниїл. – Хто має йти? Отець Серафим? Славний маляр? Ти що собі думаєш?
— Я не про отця Серафима!
І Тимофій перейшов від плачу до схлипування.
— Михайло. Він робить не ті фарби.У нього вони виходять не такі...
— Думай, що говориш! При чім тут фарби? Отець Серафим сам малює.
— Я...не знаю, — понурив голову Тимофій, — але відколи Михайло в робітні, усе йде не так. З ним щось не так...
Отець Даниїл думав ще одну ніч, поки не прийняв рішення. Воно виявилось несподіваним для нього самого.З ним се бувало. Ходив день, два,тиждень, а далі знаходив вихід. З Божою поміччю, звісно.З молитвою, в якій не встидався просити поради в справах найпростіших, буденних, бо часом одне маленьке невирішення тягне за собою тяжкі наслідки. Отож він зробив так. Образи залишив без уваги.А Михайла послав на кухню в поміч отцю Варфоломію.І став чекати, що буде далі.Отець Теофіль спідлоба зиркав на нього, проте мовчав. Старші ченці добре знали, що таке послух.
Минув день, два, три. Послушник Тимофій ставав веселішим.Було видно, що затаїв він гнів на Михайла. А ще через тиждень настоятель дізнався, що всі намальовані образи в новій манері Серафим зішкрябав з дощок, а далі спалив, хоч липові дошки коштували.Фарби змішувати й розтирати знову став Тимофій. Усе владналось, ліпшого й бути не могло.
Але невдовзі у монастирі знову почало діятися щось дивне.Ченців охопила якась душевна слабість.Вони забували молитви, а вранці не можна було їх добудитись.Зрештою й сам отець Даниїл бачив тривожні сни, які здавалися йому милішими за реальність.Зелені луки, джерела, печери, що затягували його в себе, як вир, коли він потрапляв туди, його охоплював відчай.Він малів, перетворювався на порошинку.І коли вже мав щезнути зовсім, тоді прокидався з криком.
Щоб позбутись цих снів, отець Даниїл почав їсти лиш сухий хліб і пити воду, однак хліб мав якийсь дивний смак: терпкий, і віддавав зіллям.У цій ситуації допоміг розібратись священик з Раделич,отець Василій, який прийшов на сповідь.Перейщов через глибокий сніг, а за ним назирці йшли вовки.Відважний...Отець Василій був хресним Тимофія, і після сповіді довго розмовляв з хлопцем.Можливо, той навіть розповів про ту неприємність, що трапилась недавно в робітні отця Серафима, а відтак треба було попередити його, аби се лишилось в стінах монастиря.Тому отець Даниїл не відпустив гостя і велів постелити в себе у келії.По вечірній трапезі священик сам заговорив:
— Чим се так пахне в монастирі, отче Даниїле? Що за зілля додають до страви? Дуже мені сподобалось.
— Та чим тут може пахнути? Ладаном, воском, хлібом...
— Ні, не ладаном.Що я, ладану не знаю? Якби то не була свята обитель, подумав би, що пахне тим, чим пани себе кроплять.
