Статті, нариси - Павло Грабовський
Каторгу Михайлов відбував у Кадаї, на китайській границі, і завжди марив тікати; ота надія додавала йому сил та терпливості нести тяжке життя невольницьке. У його було навіть 700 руб. грошей приховано на всякий раз. На жаль, він зважився повірити свою тайну якомусь авантюристові, польському повстанцеві Бингарові, з котрим умовився втекти до гурту. Бингар узяв до свого розпорядку гроші Михайлова і потихеньку попросив начальство, щоб його перевело в другу тюрму. Таким робом зникла надія на втечу. На деякий час, як уже знаємо, до Михайлова приїздила Шелгунова і прожила з півроку поблизу острога, але налетіли жандарми, арештували її і помчали до Петербурга. Все те важким каменем лягало на його розворушену душу і нарешті поклало його до труни: він умер в тюрмі літом 1865 р., в 39-й весні свого життя.
В письменстві російському Михайлов займає визначне місце як взірцевий поет-перекладач, котрому не було рівного між тогочасними поетами; такий суд складають поважні історики літератури, нпр., Скабичевський у своїй книзі «История новейшей русской литературы». Його чудові переклади здибаєш у кождій читанці для школярів, як також по збірках творів класичних для дорослої громади, а такі твори, як «Сон невольника» Лонгфелло «Пісня про сорочку» Гуда, «Скутий Прометей» Есхіла пісні Бернса або Гейне, становлять найкращі перлини в перекладному письменстві російському, дарма що воно таке багате.
Для нас, українців, Михайлов цікавий та гідний уваги і яко перекладчик Шевченка на мову московську. В збірнику його творів («Стихотворения М. Михайлова», 1860) надруковано дві п’єси: «До Основ’яненка» і «Іван Підкова»; остання видрукована також в книжці московських перекладів Шевченка, виданій Гербелем, і являється, по-нашому, найкращим з усього, що там зібрано: переклад визначується близькістю передачі, добірністю вислову, мелодійністю вірша, читається легко і не прокидає обурення своєю недотепністю.
В р. 1890 вийшов поповнений збірник перекладів Михайлова, та, проте, звичайна громада читачів ледве чи й знає, що то був за чоловік, як конав і за віщо.
Тому-то ми зважилися отсе подати дещо до відомості читачів українських. Нехай спогадають добрим словом достойну людину.
Ноябрь 1894 р.
СЛІВЦЕ НА СЛІВЦЕ
Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь!
Ті слова пригадав я собі, прочитавши розправу д. Вільхівського про Івана Левицького з поводу 25 років його діяльності письменської. З правдивим докором згадує д. Вільхівський нашу інтелігенцію, з болем зазначує в неї брак національної самоповаги. «У нас знають,- пише він між іншим,- таких щоденних літературних робітників московських, як Сибіряки, та Решетникови, Потапенки, а не знають такого талана, як Левицький, не знають романів Мирного, оповідань Федьковичевих або Франкових». Дійсно - сумно. Та, поділяючи тяжкий жаль з поводу нашої української безжурності до всього рідного взагалі, а до письменства зокрема, ми задивовані тою легкістю, з якою д. Вільхівський зводить до спільного знаменника Сибіряка (Мамина) з Потапенком та ще й Решетникова на придачу, стосує докупи людей, котрих ніяким робом не пристосуєш. І Сибіряк, і Потапенко, і Решетников мають кожен свою відмінну, визначну фізіономію. Пощо ж брати їх під один шнур, пощо виробляти сумбур в виображеннях галицької громади, і так не дуже обзнайомленої з дійсним станом письменства російського? Коли можливо з натяжкою балакати про Сибіряків та Потапенків, то вже ніяким чином не заговориш про Решетникових, бо Решетников яко писатель був у Росії тільки один, та, на жаль, завчасу помер (1841-1871), а натомісць не бачимо і не бачили такого другого. Решетников не «щоденний літературний робітник московський», якого працю сьогодні прочитаєш, а завтра забудеш. Ні, такі не густо родяться, а, з’явившись перед світом, надовго остаються живі в його вразливій уяві, зіркою сяють йому серед темряви, навчають (а се головна річ) справжньою, діяльною любов’ю любити пригнобленого брата, служити ліпшій справі своєї батьківщини. Таких письменників, щоб писали «кров’ю серця і соком нервів», щоб плакали щирими сльозами над нещасною долею людини, того затоптаного в багні та нарузі образу божого,- таких письменників, кажу, не гук, а саме таким був небіжчик Решетников, що заставляє нас ридати над своїми знедоленими «Подлиповцами», опанує нашу душу, пробуджуючи в ній найсвятіші почуття до ближнього - забутого, зниженого, окривдженого, що навіть подобу людську втратив. Перейдуть часи, Потапенки та Сибіряки зробляться «преданьем старины глубокой», але ім’я Решетникова безстороння історія збереже від забуття до гурту з невеличким рядом справжніх борців за кращу будущину та визволення чоловіцтва, справжніх оборонців тої верстви суспільної, яка найдовше і найгірше стогнала в путах безправності.
Решетников не ширяв на крилах фантазії, не вистругував панським звичаєм своєї мови, не заносився в оболоки, а держався землі з її горем та нудьгою, з її безпросвітною темнотою, з її пеклом кромішним. Вийшовши з простого та вбогого осередка, Решетников до смерті болів муками того осередка, жив його життям, розказував про нього світові у своїх творах, щоб хоч що-небудь зробити на користь йому, а розказував, до того, його ж власною мовою, як роблять справдешні писателі, що держаться грунту, як робить і наш Шевченко. Чи можна ж Решетникова рівняти до Потапенка або Сибіряка?
Потапенко - писатель не симпатичний з погляду ідейно-громадського, але не без таланту, котрому шкодить тільки чисто казкова плодовитість; та з купи сміття або полови в нього можна вибрати кілька зерен, насіпати поодиноких епізодів дуже цінних, навіть для перекладу на мову українську, нпр. з повісті «Генеральская дочь». Сибіряк - не менше плодовитий оповідач, переважно на заснові етнографічній, іноді дуже скучний, а вдруге цікавий, не без теплого почуття до простого люду, але - повторяємо - громада забуде їх обох, як тільки перестануть писати, хоча серед сучасних письменників російських вони займають не остатнє місце. Ми, українці, нічогісінько не втратимо, коли овсі поминемо обох, та не можемо сказати того ж про Решетникова, не можемо гуртувати його з ними, як то робить д. Вільхівський. Навпаки, ми порадимо - хоч наша рада може видатись непатріотичною - українцям читати Решетникова поряд з Левицьким, Мирним, Федьковичем та Франком, а переважно перед деякими іншими письменниками нашими, бо коли такі твори, як решетниковські, можуть засталити в серці читача любов до рідного люду, призвичаїти думку писати про нього ж власною мовою, себто, кажучи зокрема, українцеві писати
