Статті, нариси - Павло Грабовський
Мушу признатись, що на мене самого не раз робили таке вражіння деякі книжки українські. А тим часом я плакав щирими слізьми, читаючи Решетникова, з любов’ю притуляв до розворушеного серця «Пилу» та «Сисойка», думкою ж линув до рідного села, де конали та мучились, хоч трохи й на інший лад, такі ж самісінькі «подлиповцы». Тож нехай вибачить д. Вільхівський за моє слівце на слівце. Трактувати нарівні всіх трьох письменників - то річ суперечна дійсності і цілком безпідставна, а згірдний погляд на Решетникова не має за себе жадних причинків. Недаром Тургенєв в листі до Анненкова каже про Решетникова: «Я его ценю высоко». Не цурайтесь свого, але й чужому поучайтесь, коли воно того гідне,- закінчимо ми розумним заповітом батька Тараса.
Т. ШЕВЧЕНКО В НИЖНІМ НОВГОРОДІ
В московськім журналі «Исторический вестник» за май 1893 р. появилась стаття якогось Дем’янова під заг. «Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде»,- з котрої тут дещо подаємо:
В кінці вересня 1857 року,- оповідає між іншим автор,- Муравйов (тодішній губернатор) посилає власноручний лист до К. А. Шрейдерса і запрошує якнайшвидше приїхати. Увійшовши до губернаторського кабінету, Шрейдерс дуже був здивований, що в кріслі проти Муравйова сидить сутула постать людини, одягнутої в якусь драну кожушинку та прездоровенні чоботи. Оглянувши незнайомця, Шрейдерс запомітив, що то була людина літ 40-42, з виразом глибокої муки на чолі та добрими, світлими очима; темно-русе рідке волосся було зачісане на один бік; довгі, чималі вуси характерно спадали вниз.
Повітавшись, Муравйов промовив:
- Оце, Константине Антоновичу, ваш славнозвісний співець Т. Г. Шевченко...
Потім губернатор розповів про «помилку п’яного писаря», що в Шевченковому білеті замість «в Оренбург» прописав «в Петербург», внаслідок чого Т. Г. Ш[евченко] і опинився в Нижньому Новгороді.
- Поки що,- кінчив губернатор,- уклінно прошу вас, К[онстанти]не А[нтонови]чу, пригостити у себе Тараса Г[ригорови]ча.
Шрейдерс з радістю пригорнув бідолашного поета, запросивши під свою гостинну стріху, де останній і прожив з півроку (трохи не до паски - каже Дем’янов). Тут, між іншим, написав Ш[евченк]ко «Неофітів» та «Нащо мені чорні брови», а також змалював олівцем художницьке обличчя нині небіжчика Шрейдерса, лишивши на ньому і власноручний підпис. Серед місцевої громади Ш[евчен]ко здобув собі пам’ятку чулої та сердечної людини, здавався ідеалом лагідності та правди; доброта його не знала границь і стала навіть предметом багатьох оповідань, в більшості аналогічних.
В Ниж. Новгороді Тарас часто слабував, мучився душею та ридав, а особливо, коли в розмові згадували про тяжку кріпацьку долю. Тяжко передати,- каже автор,- що тоді робилось Ш[евченко]ві!
Раз якось був обід у Шрейдерса, коли це входить справник Горбитовського повіту. Господар познайомив його з Ш[евчен]ком. Поет нахмурився, поник головою і сидів мовчки.
- А позвольте вас запитати,- звернувся він несподівано до справника,- чи ви-таки справді справник?
- Справді.
- А що ж, пане справнику, ви часто маєте діло з мужиками?
- Доводиться.
- Еге… доводиться. А що, пане справнику,- казав далі Тарас тремтячим голосом,- доводиться, що... і в пику, і в потилицю, і хлосту задаєте? ...А що ж і не бити оту божу скотину,- так вона безсловесна та безпомічна... Бийте, бийте на здоров’я!..
І по цих словах Ш[евчен]ко заридав, підвівся з-за столу і пішов до своєї кімнати. Трохи згодом Шрейдерс увійшов до Тараса; той сидів, схиливши голову та закривши вид руками. Довідавшись, що горбитовський справник особисто чоловік добрий та людяний, розворушений поет почав приходити до себе і навіть жалкував, що образив незнайомця.
У Шрейдерса стрінувся Шевченко і з Павлом Івановичем Мельниковим (Печерським). Мельников, треба сказати, любив про все блягузкати, а найбільш про історію, що була його улюбленою темою. Зайшла одного разу розмова про тутешню країну, а потім розпалений оповідач зачепив і історію українську. Господи! Чого вже він тільки не молов - одного лишень його й чути було. Нарешті Мельников спостеріг пильний погляд Тарасів і запнувся.
- Що ж ти, Павле Івановичу, дальше не брешеш? - запитав Шевченко.
А після цього поет спокійно та методично пояснив речникові, що мовчав, доки той не чіпав України, йому добре відомої, а брехав про інші речі.
Побачивши серед громади гостей якогось джигуна, «чиновника особых поручений», що був прилизаний та розряджений, не здіймав рукавичок та завжди ламався, Ш[евчен]ко запитався господаря:
- А що це таке за панська дуля? Чий оце чоловік?
У Шрейдерса, а не в Муравйова, здибався уперше Ш[евчен]ко зі своїм приятелем Щепкіним.
Перед паскою 1858 р. Ш[евчен]ка виправили до Петербурга з жандармом.
Зимою 1857 р. Шрейдерс, бувши у Петербурзі, передав Лазаревському обличчя Ш[евчен]ка (власної роботи поета - олівцем). Лазаревського Шрейдерс розшукав десь на п’ятому поверсі; квартира його була битком набита студентами, що святкували якесь свято. Коли присутні довідались, що перед ними той самий, у кого знайшов притулок їх коханий поет,- оваціям не було краю; молодіж носила Шрейдерса на руках... Перед виїздом з Петербурга останній дістав невеличку суму грошей та дещо з одежі для передачі Шевченкові.
СПОМИНКИ ПРО Д-РА В. АЛЕКСАНДРОВА…
З журбою перечитав я свого часу звістку про смерть Вол. Александрова. Мені особисто доводилось знати небіжчика, хоч і ненадовго,- завжди я згадую його з прихильністю та пошануванням. Небагацько трапляється людців, так щиро перейнятих любов’ю до рідного краю, незважаючи на свій поважний вік, як був перейнятий В. А[лександр]ів. Скільки в нас бувало патріотів, що галасували на шкільній лавці про Січ-матір та присягались писати питомою мовою, а куди вони подівались, який лизень злизав їх? Патріоти, як В. А[лександр]ів, що не тремтів за свій чин, не вважав прихильності до рідної неньки України за «помилки молодощів», а оставався певним та незломним до кінця-краю,- такі патріоти щось дуже рідкі в нинішню добу. Тим дорожча для нас пам’ять покійного!
З В. А[лександров]им познакомився я 1885 року, в Харкові, в редакції одної міської часописі: нас представили одного другому яко українців. Ми розбалакались; на прощання А[лександр]ів запрохав мене до себе, після чого я став його
