Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Більш нічого він не написав, проте я зрозумів, що ченців карають на горло за святотатство, і що переписувачі книг, аби показати власну нікчемність перед сим благородним трудом, люблять називати себе грішниками й недостойними, нині більше за звичкою, ніж зі смирення.Ну, й Лаврів – у сьому місці надто багато було для мене зав"язано.

Не вагаючись, я взявся до справи, не відаючи куди вона мене запровадить, не здогадуючись навіть про її вислід для себе і не лише для себе.Забігаючи наперед, скажу, що різниця між словом мовленим і словом писаним – дуже велика.Останнє може розвалити найнадійніший мур, як колись сталося з Євангеліями, котрі намагались донести до цілого світу вчення Ісуса Христа.Пам"ятаєте, як я, ще хлопцем, тікаючи з Лаврова, стрів "добрих людей"? Як вони мені сподобалися своєю простотою і нелукавством.Кожен пастух має в собі щось від апостолів: дбає про свою отару й живе так, ніби на світі немає нічого, крім сонця у небі, а тому мирська суєта й пиха йому не властиві, адже він днює й ночує на полонині.У ті часи було в моді вчення аріан і мало воно щось і від духу добрих людей, і від інших вчень, значно складніших, проте доброго пана стріти було важко: шляхта жила за вовчими законами, а не Божими, і навіть не людськими, бо є серед них цілком справедливі.Шляхтич міг напасти на двір свого сусіда, побити челядь, пограбувати майно.І якщо потерпілий не завдавав зворотнього удару, його мали за ніщо.Він боявся суду свого стану більше, ніж Страшного Суду, і Бог здавався йому лихварем, від якого можна відкупитись молитвами і злотими.Втім, я не був шляхтичем. І не підставляв щоку під удар, бо хоч вважали мене блаженим, але багатим блаженним, й мене охороняла темна й загадкова слава мого пана, Купця з Добромиля.У монастирях тоді радо приймали купців, бо ті ніколи не вдавались до розбою, не грабували святі обителі, як це робила шляхта.

Ще перед зустріччю з тим нещасним писарем, я все обміркував, і вирішив не вдаватись до рішучих дій, щоб не привертати до себе уваги, бо хотів ще спокійно пожити в Добромилі.Тому спершу відвідав містечкового ката, Савку, котрий був опирем родимим , а тому сповняв свою нелегку службу без зайвих емоцій.Хата його стояла віддалік інших, бо так було заведено, майже під лісом.На подвір"ї підручний гостив сокиру, а кругом порпались жваві від весняного тепла кури.Савка, хоч і невисокий, зате м"язистий чолов"яга, вийшов мені назустріч і запровадив до чистої світлиці.

— Слухай, Саво, — мовив я йому просто, — є до тебе одна справа, і прийшов я сюди не з власної волі.

— Звісно, — кивнув Савка, — ніхто сюди ще з власної волі не приходив.Над кожним є хтось старший.

-А як ім"я твого пана? – поцікавився я.

— Для того діла, що я роблю,як умію, є один пан.Закон, — відказав поважно Савка. – Ваша милість служить Купцеві з Добромиля. а я – слуга Закону.А отой, кого я маю завтра скарати на горло, очевидно, Слуга Божий, хоч його називають і єретиком.

— Значить, я вгадав...Немала , мабуть, його провина.Просив мене Купець з Перемишля стрітися із засудженим.Як можна се зробити тихо і пристійно? Що на се каже Закон?

— Тяжко відповісти. Були б ви, пане, священиком...Та біда в тому, що того чоловіка стережуть не лише ратні люди, а й духовні особи, два ченці з Лаврова.Не велено до нього нікого пускати.

— Мені треба.І Старшому треба.Хіба ти не знаєш, Савко, що звичай важніший за закон?

— Про який се звичай ваша милість мовить? – хитро примружився кат.

— Про ваш!

— Якби ви так не спішили, я б і до цього дійшов.Тільки щось не втямлю, чим може бути цікавий той ченчик.Він точно не опир.

— Наше діло маленьке, — відрізав я. – Як на своє ремесло, ти надто балакучий!

Отак я присадив його, і Савка, вбравшись у міщанську одіж, повів мене до міської темниці.

— Завтра тут буде більше люду.Значно більше, — зауважив кат.

— Еге ж, будеш хизуватися перед добромильськими молодицями!

Коло дверей стовбичило двоє вартових, а збоку на сонечку грілося двоє ченців, ні старих, ні молодих.Перебирали вервиці й спідлоба зиркали на перехожих.

— Можеш, іти, — сказав я Савці. – Завтра пришлю тобі вина.

Я знав, що той любить напиватися після екзекуції у себе вдома.А тоді підійшов до ченців і почав розпитувати, як там у Лаврові, чи живий ще брат Самуїл, чи помогло йому те зілля, що я надіслав зимою, почувши про його хворобу.А тоді, коли вони розговорились, перевів мову на Мирона, що тепер не видавалося вже їм дивним.Дуже швидко я відчув, що в тих людях немає злоби, бо вони такі самі слуги, як і я, а слуга зі слугою порозуміється швидше, ніж пан з паном.А більше нічого того дня я не хотів знати.

Я повернувся додому, бо чогось мені стало тоскно на душі.Йти такого світлого весняного дня до темниці й дивитися на чоловіка, приреченого на смерть, як на якого дикого звіра, — ні, для мене то було б занадто.Тим більше, коли є інший спосіб.

Я прийшов уночі, взявши з собою наїдків і пару пляшок доброго токаю.Пройти непомітним – для мене суща дрібниця. Мирон Многогрішний був прив"язаний за руки й ноги грубими ланцами і справляв таке прикре враження своїм становиськом, що я спитав його просто:

— Хочеш звідси вийти?

Але той не був опирем, а звичайним собі чоловіком, вкрай замученим і зломленим, і тому очі його дико зблиснули й він тричі перехрестився, а тоді сплюнув у мій бік.На се я відповів спокійно, ставлячи кошик на мерзенну долівку:

— Хрест мені не шкодить.Я — слуга не Антихриста, а Купця з Добромиля.

— То він послав тебе?

— Може, й він.То кажеш, не хочеш вийти?

— Ні, не хочу.Мені й так увесь світ – в"язниця, бо в нім править Антихрист.

— А от мені сей світ видається не таким поганим, — зауважив я. — Весна надворі.Скоро стане зовсім тепло.Давай, зніму з тебе ланци й повечеряємо разом.Христос теж не відмовлявся від їжі й вина...

— Добре, — раптом згодився Мирон, — чому б перед смертю не випити й закусити.

Дивний се був чоловік.Щойно дивився на мене скаженими очима й бряжчав ланцюгами, та враз злагіднів, як ягня.Небезпечні такі люди.

Я зняв з нього ланцюги відомим мені способом і Мирон почав розтирати затерплі руки й ноги.Очевидно, бідаці трохи помутніло в голові, і він вирішив, що це – сон, бо навіть почав усміхатись.Ми почали їсти й пити у цьому ганебному для людської істоти місці, хоча мені траплялось бачити далеко гірші темниці, як ота яма, де сидів воєвода і господар Влад Цепеш., окаянний мучитель.Роман Мстиславович теж був катюга, яких світ не бачив: закопував галицьких лицарів живцем у землю, садовив на палю, і витратив усю жорстокість свойого роду, бо ні Данило, ні Василько, сини його, ні онук Лев не вдалися у нього.І в такі криваві руки, до того ж підступні, втрапив мій пан, Купець з Добромиля.Лиш одне добре, що сини мстяться, а не слуги, бо я б не зніс такої покути.Я дивився на Мирона, якому тяжко було кусати хліб, бо якась наволоч добряче познущалась над безоружним ченцем, і думав, що ж то має відчувати звичайний чоловік, знаючи годину своєї смерті.І мабуть, у мене змінився вираз обличчя, бо нещасний перестав їсти й сказав:

— Когось ти мені нагадуєш, та не згадаю кого...

— Я всім когось нагадую, бо вгадую бажання людини, чиї думки горнуться до іншої людини.Я нагадую чоловіка, старого вже, котрий розповів тобі про Князя світу сього, і з того все почалося.Себто, твої нещастя.

— Як ти се робиш? – спитав Мирон, як питав колись князь Лев: з якоюсь дитячою цікавістю у змучених життям очах.

— Я ж Слуга з Добромиля, котрий навчився вгадувати чужі бажання, і притлумлювати власні.

— А ти можеш його сюди привести?

Він таки думав, що се йому сниться.

— Ти – не мій пан.Якби мені повелів се Купець з Добромиля, то я витяг би того старого з тамтого світу, хоч досі не робив такого.Так що вибачай.Можу привести тобі молоду гарну жінку, котра б збудила в тобі втіху до життя, і була б для тебе одночасно жоною, матір"ю і сестрою. Але бачу по тобі, що тоді твоє серце наповнилось би превеликим жалем, і ти не зміг би гідно прийняти смерть.Як слуга, я розумію іншого слугу.Ти усього лиш хотів догодити своєму панові, котрого сам вибрав.

— Може, ти ще й розповіси мою історію? – вколов мене Мирон.

— Я не знаю нічого про чуже життя, — розвів я руками. – Се – таємниця кожного.

— Але Бог, хіба Бог не знає все?

— Відки мені, малій нерозумній істоті, знати, що Він знає?

— І то правда, — похнюпився Мирон.Обхопив руками коліна і жвавість його згасла.Мабуть, подумав про те, що відкриється перед ним, коли душа покине тіло.

— Слухай, — раптом озвався він, — якби я дожив до старості, то попросив би когось списати мою історію на папері.Дякувати Богу, що він з"явився.Але, може, ти колись спишеш...

— Цього не обіцяю, бо досі я лише переписував книги.Я ж слуга все-таки.Втім, міг би комусь переповісти, якщо знайдеться хтось підходящий.

— Нехай буде й так.При писанні мова не така жвава й гладка, як при бесіді.Та й пишуть задля повчання, а не для забави.

— Я певний, що твоя історія дуже повчальна, судячи з того, де ти опинився.А як би ти її назвав?

— Я б назвав її...— замислився Мирон. – Я б назвав її " Наука Добромильська від Мирона Многогрішного".

— Зараз я думаю, — звернувся Слуга з Добромиля до Олексія Івановича, — що ця історія давно вже втратила свою повчальність.Але тоді багато хто би плакав від надміру скорботних почуттів, якби я оповів її.

— Не розумію.

— Усе, що записувалось колись, вартувало більше, ніж тепер.Виглядало переконливішим.За писане відрубували голови й палили на огні.Зараз розстрілюють і засилають до Сибіру, але роблять се в ім"я держави, а не Бога.Зараз страх – інший.Мирона мучили докори сумління, бо він знав, що жодна мирська кара і жоден суд церковний не знищать того, що він написав.Він терпів незмірні муки і кожен, хто чув його історію, здригався від жаху й співчуття.Навіть самі судді.Отже, він почав розповідати:

— Мене віддали ще отроком до Лаврівського монастиря.Мій батько був священиком у Тернаві.Я був третім сином у нашій великій родині.Спершу він було віддав мене у Спаса, та я звідти втік, бо послушники наді мною сміялись, знаючи, що ми дуже бідні.У Лаврівському монастирі я вперше почув про Слугу з Добромиля, котрий мав ангельський голос...

— Се – неправда.А чи живі ще твої батько й мати?

— Думаю, що ні.Вони не давалися чути відтоді, як я оселився у Лаврові.А тепер, коли я став єретиком, ліпше про них не впоминатись.

Я пообіцяв собі, що поїду до Тернави й звідаю про Миронову родину.

— Тішуся, що я в Добромилі З вікна видно гори.Я їх ще завтра побачу...Так-от, чув я про тебе і забув.Мене навчили читати й писати, і з часом я досяг такої майстерності, що почав переписувати крюки зі старих збірників, писаних ще на пергаменті, що не кожен потрафить.Але я чув музику в голові, хоч голос мав поганенький.І часом у скрипторії плакав, переписуючи , і брати-ченці крутили пальцем біля голови, насміхались.