Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Йому стало встидно за себе: старий непотріб, нездатний навіть скопати грядку й посадити на ній бульбу, нездатний навіть піти з Добромиля, як приречена звірина, котра, чуючи смерть, волочиться на свій звірячий цвинтар, аби вмерти в спокої і тиші. Мертве до мертвого, живе до живого.Такий Закон.

Хоч ніби був ще день, але старий нікого не бачив через густий дощ.Може, подумав він, я лишився сам на світі, проспавши тисячу літ?

А Слуга з Добромиля після довгої мовчанки озвався знову:

— Я мандрував дорогами не одну сотню літ, і завжди відставав на крок від страшних подій, що траплялись до мене.На узбіччі вмирали люди, горіли села, кривдили слабих.А мої дороги ніби існували в іншому часі.Згодом я зрозумів, аби й зі мною щось сталося, треба зійти з дороги і потрапити в час, у якому живуть люди, не усі, але ті, котрі ще раніше зійшли з дороги...Я понад усе бажаю,.щоб ви, пане докторе, теж зійшли зі своєї дороги...І щоб ніхто цього не помітив.

Олексій Іванович здригнувся і щільніше закутався у ковдру:

— Про яку дорогу ви говорите?

— Певно, ви не здогадуєтесь! – посміхнувся Слуга з Добромиля. – З дороги, яка веде до комунізму, цієї утопії, що її спаплюжила різна нечисть.Усе, що здійснюється з поміччю насильства й гвалту, приносить гіркі плоди.Я наведу вам один приклад, який щойно спав мені на думку, коли я стояв коло вікна – Саліна.У сорок першому році в соляні шахти поблизу Добромиля вкинули три тисячі розстріляних і просто живих людей, цвіт краю, сіль землі, як називав таких Ісус.І разом з ними кілька десятків дітей із сиротинця, яких не розстрілювали, а вкинули просто так.Про них теж казав Ісус: Їм належиться Царство Небесне.Було знищено минуле й майбутнє Добромиля. Тепер я скажу вам щось інше...Може, це світ зійшов з дороги, а не ви? Може,так було зі мною, коли літнього надвечір"я вирушив у дорогу з купецькою валкою, дорогу, яка привела мене в пекло.

ДОРОГА, 1303 рік

Я відмовився від меча, хоча прийняв одежу й коня, споліваючись згодом їх відслужити.Сказав, що жив у монастирі й не уявляю, як орудувати тією штукою.

— Ся річ потрібна для самооборони, — пояснив мені Купець з Перемишля. – Ми не маємо схильності до ратної справи, та й наша зброя сильніша супроти заліза.Серед нас мало також ремісників, бо смішно витрачати вічність на ліплення горшків чи пошиття чобіт, і ще коритись майстрові під час навчання.Серед духовенства нас також небагато, бо се особи публічні й над ними наглядає старший клір.Є наші в монастирях, тільки серед ченців жити тяжко, бо ті люди легко стають одержимими, привертаючи увагу до обителі.Найліпше бути купцем: той всюди мандрує, але й тут спокушає багатство...

Він не любив уживати слова "опир", бо його вигадали люди, котрі ненавидять таких як ми.Ще не перейшов до розуміння того, що слова – се лише слова, особливо, коли йдеться про імена та назвиська. Моє правдиве ім"я – не Позичений, не Позичений Сівач, і навіть не Сильвестр, а Слуга з Добромиля. Воно годиться для всіх часів і для всіх вух.Тому я не називатиму купця тим іменем, яким його кликали, а справжнім – Купець з Перемишля.

— Для моїх вух воно звучить досить дивно, — зауважив Олексій Іванович. – Слово "слуга" нагадує про нерівність та соціальне приниження.

— Суть мого імені ви зрозумієте, коли скінчиться уся ця історія, яка тепер є також і вашою. Повертаючись до теми дороги, скажу, що все залежить, з якої дороги ви звертаєте: з дороги добра чи дороги зла. Ви звертаєте з неї, коли пізнаєте саму суть дороги.

Я не надто цікавився купецькими оборудками. І зовсім не думав про небезпеку, бо ніколи не бачив битви. Ножик, який я тепер носив у гарних піхвах, був знаряддям праці.Ним можна було вкраяти хліба, м"яса, вирізати сопілку.Я зовсім не збирався забувати пісень,яких навчився грати.У світі, де панує Сатана і намагається у різний спосіб заволодіти душею, треба мати якийсь захист.Навіть, коли ти звичайний пастух.

Купець на зупинках велів ставити для мене окреме шатро, щоб підкреслити моє особливе становище.І вже те, що я , не виглядаючи на ченця, не носив при собі зброї, викликало серед обслуги страх.Я ніби чув, як ті люди питають одне одного: " Що він тут робить? Чим буде себе боронити?" І я читав відповідь у тих сірих, карих, блакитних очах: напевно чарами, яких не бачив світ. І коли на нас у чистому полі сунула хмара, а назустріч їй інша, і, здавалось, їхнє зіткнення неминуче, вони все-таки розійшлися.Люди бачили, як я спостерігав за цим дійством, мимоволі смикнувши бровою, через що вони потім божилися, ніби від поруху моєї брови хмара посунулась вбік.Хоч я зробив це таки мимоволі.Зрештою, мені теж не хотілося, щоб нас застали в дорозі гримавиці.Думаю, що цього не хотів ніхто.Тоді вони вирішили, що я дуже великий ворожбит-хмарник, через що намагалися триматися від мене подалі.І я залишився самотнім.Однієї ночі я почув дитячий плач, справжній, а не плач голодних покинутих духів.Уранці запитав Купця з Перемишля, в чому річ, і той спокійнісінько відповів:

— А се подарунок турецькому баші.

— Звідки ж ти їх узяв?

Він подивувався моїй наївності:

— Купив учора в селі.

— Але ж хіба татари торгують людьми!

— Ні, помиляєшся.Людьми торгують усі, відколи світ постав.

— Але ж то хрещені діти!

— Яка різниця! Вони тут вмруть з голоду.Як не війна, то моровиця, та й дні лічені , коли наша земля не буде нам належати.

— Як це?

— Ляхи, — коротко відказав купець. – А, може, угри. Галицьких соколів давно поїли волинські круки.

Се вже я чув.І не можу сказати, щоб це щось для мене означало: круки, соколи, пардуси, ворони, що сиділи вздовж дороги, чекаючи на падлину.

— Чого ж діти плачуть? – запитав я глузливо. – Адже ти рятуєш їх від голодної смерті...

— Бо дурні, — засміявся купець. – Мене самого отак купили, і бачиш – незле .

Та я згадав Луку, котрий затаїв зло на цілий світ через те, що мати продала його.Не питайте, звідки я се знаю.Я все-таки мав його тіло, яке дуже змінилось, щоб узгодитись з моєю отрочою душею.Луку продали у сім років, коли дитина вже уміє ненавидіти.

— У скільки літ тебе продали? – спитав я.

— Я не пам"ятаю.

— І ти ніколи не хотів показатися на очі своїй матері?

— Звідки я знаю, чи була в мене матір? – відказав купець насмішкувато, хоч я бачив, як у його серці здіймається гнів.

Я співчував йому,бо моя мати була іншою.Вона воліла віддати мене вовкам, а не людям.Бачите, пане докторе, дитина таки мусить бути з матір"ю.Або, принаймні в достойного опікуна, котрий би плекав добру пам"ять про неї.Цей хлопчик внизу, Василько, не повинен бути проданий.Я міг би їм допомогти перейти границю, відправити до Америки.Але їм се не підходить.

Ті діти плакали щоночі.І щоночі я думав про свою матір.Якби я упізнав те місце, де мене знайшли, то зійшов би з дороги, а потім нагнав би валку.Дітей не випускали з критого возу,отже, вони були більші й могли втекти.Я бачив, як вони притискались до повсті, вовтузячись у тісній в"язниці, і міг навіть вгадати, де нога, а де голова.Одного разу я не втерпів і притиснув долоню до чиєїсь маленької долоньки, і мені здалося, що я відчуваю тепло.Та це лиш сонце нагріло поверхню повсті.Потім я відчув, що хтось стоіть ззаду і обернувся.Щойно купець був коло свого шатра, а тепер – ось тут.Втім, для опира така швидкість – звичайна річ.

— Їм тут незле, — сказав купець. – Часом вони вже сміються.Але не раджу на них дивитись, бо в тебе жалісливі очі.А се – дорогий товар.Ти думаєш, я дуже розбагатів би на цьому? Усюди деруть мито.Тепер ліпше, бо золота бджола давала нам подекуди скидку, де були наші.А тут буде ще краще.На цій дорозі мене двічі грабували, але далеко награбоване не віднесли...

— Я десь з цих країв.

— А-а, — байдуже мовив купець, —ну, звісно.

— Тільки мене не продали, — сказав я, дивлячись йому в очі. – Мене знайшли на дорозі.Знайшов Купець з Добромиля, якому я служу, відколи себе пам"ятаю.

— Гм, а чи знаєш ти, хто сей Купець з Добромиля?

— Старший, хто ж іще?

— Ну, тепер я Старший його милістю.Але різниця між мною і твоїм паном така, як між простим дружинником і князем.Хто ж тоді інші супроти нього? Не знайду й слова, щоб їх назвати.Оце все, що я знаю.

— Ти хочеш сказати, що він той...сам знаєш хто ?

Купець похитав головою:

— О ні, він – не той.Я се знаю напевне.Видно,тебе монастирське життя навчило ділити усе на світло й темряву, добро й зло...

— Я по дорозі в Добромиль стрів двох пастухів, котрі говорили , що сей світ від диявола, але є інший — світ Божий, до якого треба йти дорогою добра.

— А, се ті єретики ? " Царство Боже всередині нас." А довкола? Подивись довкола!

Сонце повисло над ліловим гребенем гір, за якими були інші гори, і одна з них, на яку падало найбільше світла, нагадала мені мою дитячу мрію – літати, як орел, щоб миттю злетіти на отаку вершину.І ще згадав я про свій дар присипляти людей, і про підслухану пісню Смерті.Я навіть міг усе це записати крюками і віддати комусь!

— Біда в тому, що світ довкола нас не менш прекрасний, тільки ми того не цінуємо...

Дивні слова сказав той купець-опир, та скільки я над ними не думав, істинний змисл їх не відкрився мені й досі.Та вночі приснилася моя мати, охоплена полум"ям, котра кричала: "Помстися!" І вранці я, відставши від валки, вирізав сопілку і сушив її за пазухою теплом тіла, що вже майже стало моїм.Я помолодшав, з долонь зійшли мозолі від меча, і коли я дивився на себе у темну воду лісової калюжі, то помітив, що очі мої стали світло-карими.Роблені опирі – нешляхетні, як той нарваний Лука.Вони поспішають і схожі на драпіжників.У них немає мудрості й спокою.Що б не ставалось у дорозі, чи там вісь зламалась, чи вгрузали в болото, або дорогу перегороджувало впале дерево, або вмирав хтось з челяді, — Купець з Перемишля не дратувався, а гнів його швидко минався.Цим він був схожий на Купця з Добромиля.Обидва були дуже сильними опирами.Мати тепер мені снилась щоночі, хоча я зовсім не прагнув помсти.Зрештою, помста – не конче убивство.Можливо, прощення – це і є правдива помста, бо найглибше потрясає душу.Це відзивався у мені дух мого батька-опира, через якого ми з матір"ю мусили зійти з дороги.Чому він не зачав мене, коли був живий тілом? Очевидно, він знав, кого має породити.

На ранок, бо ми їхали удень, як і всі інші купці, вирушили далі.Та трапилася пригода, через яку я зійшов з дороги, хоча не зовсім був готовий до цього.Власне, коли поміркувати, я ніколи не був готовий ставати знаряддям чиєїсь помсти, і діяв так, як підказувало мені серце.А воно бажало зі мною говорити найчастіше в хвилини небезпеки.