Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Отець Миколай казав, що закинули її неспроста, втім, без зайвого галасу, щоб не множити Тернаві лихої слави. Сам він прибув сюди уже після того, як церкву закрили, але охоче переповів чутки, щоб я сам розбирався, де правда, а де лож.Коли парафіяни питали його, що робити з церквою, він радив лишити усе так, як є.Або рано чи пізно Господь вдарить у неї громом небесним, або час її доруйнує.Простіше побудувати новий храм Божий, але навіщо? На свята й навіть у неділю тернівці йдуть до церков Добромильських, та й щораз більше оселяється тут людей не нашої віри: вірмени, поляки, німці, євреї.Волохи, правда, селились більше у Старій Солі.

Нещастя, яке спричинило таке запустіння тернівської церковці св.Параскеви П"ятниці, трапилось вісім літ тому влітку, між Петрівкою і Маковієм , коли я мандрував зі своєю купецькою валкою, аби не застоювалась кров у моїх жилах.У тамтешнього священика Іринея було п"ятеро діточок: чотири сини і дочка, й він дуже бідував.А коли вмерла їмость, стало ще гірше.Третього сина віддали ще хлопчиком до монастиря, невідомо, чи живий він чи вмер.Найстарший син Іван, котрий мав би заступити колись вітця, видно, не виявляв до духовного сану великої прихильності, бо гуляв з хлопськими дівками, аж за ним курилося.Чи правда, чи ні, але пішов він якось на добромильський ярмарок продавати телицю і помутнів йому розум.Купив на вторговані гроші антипка у ворожбита з Бусовиськ, а вдома сказав, ніби гроші йому вкрали. Щоб ніхто не видів, носив дідьку на оборіг страву без солі.Таке часом буває, але щоб син священика зважився плекати дідька, світ ще не видів!Навіть жити їм стало трохи ліпше: родило на полі, вівці плодилися, корова привела зараз двох телят.Та потім, хтось, чи не мала сестра, випадково посолив страву, бо Іван таївся з своїм антипком, й відтоді ні вдень, ні вночі не було спокою.Дідько, най би щез, гримав попід стріху, верещав під вікнами, перекидав усе в хаті, так що сусіди чули.А сусіди зрозуміли, що то за нечистий воює.Мусив Іван признатися і отець Іриней прокляв його спересердя.Може, не на вічне прокляття, але батьків проклін скоро справджується.Старший син Іван повісився на церковних дзвонах, осквернивши святе місце й осудивши свою душу на вічну покуту.

Коли ж отець Іриней пішов молитися до церкви за синову душу,напала на нього чорна хвороба і вмер він просто коло царських врат.

— А що ж іншими дітьми сталося? – спитав я.

— Другий син, Микита кинув малих брата й сестру й пішов челядником до пана Стадницького з Ланцута

Лишилося в хаті двоє найменших, Оленка та Ілько.Не могли дати собі ради з господаркою, чи хтось відобрав те, що лишилось, у сиріт, і пішли на жебри.Ходили так рік чи два, на зиму вертаючи до хати.А потім Ілько,наймолодший син, втопився у Вирві, посковзнувшись на кладці. На той час Оленка вже підросла й пішла бавити діти до одного шляхтича чи купця.Минулої осені взяв її за себе один старший чоловік, бездітний удовець, з Лопушанки, що коло Спаса.

Більше священик не знав нічого.Дивно, що він навіть не цікавився єретиком, скараним вчора на горло в Добромилі.Був се дуже земний і простий чоловік, той Отець Миколай.Насамкінець він хитро глянув на мене й спитав:

— А пощо вам, пане Слуго з Добромиля, та нещасна родина? Нема кому й помогти, хіба Олені, але за бідну сироту тепер дбає її чоловік.

— Питав мене колись один чернець за отця Іринея.

— Може, син його?

— Він не казав, чий він син.У ченців один отець – Господь.

Тернівський священик знав про мою щедрість і не був розчарований.А я вирішив відвідати останню в роду – Олену, взнати, як їй там ведеться, і то лиш тому, що її покійний Мирон любив найбільше.Бо той брат, Микита, що покинув своїх брата й сестричку, не захоче слухати про Мирона-єретика.Втім, він міг належати до тих людей, хто мріє колись усіх осипати своїми щедротами, забувши, що щедрість душі потрібна більше, ніж щедрість калитки.

Лопушанка, наступного дня

Іхати того дня було пізно, і я вернувся до себе. Сподівався, що від Купця з Перемишля прибула звістка, бо я післав йому листа в день Миронової страти.Але нічого не було.Я переночував і рано виїхав.Кінь хрупотів по підмерзлому болоті, але день обіцяв бути погідним, якщо знову нікого не стратять.Я розумів, що то була дрібна справа і, властиво, не варта уваги, і дорогою майже не думав про неї.Було тихо й пустельно.Ще не орали й не сіяли.Я згадав про свій дар сівача, нікому не потрібний, бо сіяли нині не для власного пожитку і з власної волі, а для війни і ненаситного панства.І той хліб був гіркіший за паску, яку я скуштував колись у Лаврівському монастирі.

Мені більше була до вподоби така пустельна земля, бо за нею ніхто не тужив і не міг з неї скористати.Я вже доїжджав до Самбора, що звався колись Погонич, коли почув, що мене хтось доганяє. Ще не озирнувшись, я зрозумів, що то Купець з Перемишля, і мовчки дав йому місце коло себе.Чекав, що той обізветься першим.Але він лише позирав на мене скоса, вивідуючи мій настрій.Мабуть, думав, що я серджуся за Мирона.Та якби я був звичайним собі чоловіком з куцим, як заячий хвіст, життям, може, б і гнівався.Однак, поміркуйте самі, ким був для мене Мирон, і ким – Купець з Перемишля, котрого я знав бозна-скільки літ! Ні, я не збирався йому дорікати.Він знав те, чого не знав Слуга з Добромиля.Він був Старшим у Золотій Бджолі.Єдине, чого я не стерпів би, се насмішки над собою.Бо я переживав, мене мучило сумління, й воно гнало мене в дорогу до нікчемної людської істоти, котра могла його заспокоїти.

— Уже бджоли почали вилітати, — озвався нарешті Купець з Перемишля, вбраний як завжди в напівлицарську одіж, із золотою бляхою, схованою під кольчугою.

Неспроста він се сказав.Я промовчав.А потім спитав, аби його не засмучувати:

— Чи ти знаєш, куди я їду?

— Туди, куди і я.Хочу відвезти сестрі голову брата, нехай поховає.

І я побачив приторочену до сідла шкіряну торбу з чимось круглим всередині.Давно се діялось, але мені постав перед очима бідний Лука, нарваний служник мого пана, і мене охопило тоскне почуття безвиході.

— Нащо їй вона? – якомога спокійніше сказав я. – Жінки бояться таких речей. Можна було поховати голову в Тернаві.

— Він сам мене просив про це.

— Ну, тоді звісно.Слухай, що ти затіяв? Навіщо ти замовив Мирону Євангеліє? Я сам міг би тобі його переписати.

— Якби той дурень не віддав переписане ігумену, то лишився б живий.А тому я не чую за собою жодної вини.Я лиш роблю свою справу, а ти нам помагаєш.Хоч давно міг би стати одним з нас...

Я зробив різкий порух.

— Ну, ну, — примирливо буркнув Купець з Перемишля. – Ніхто з нас не посвячений у задум твого пана, Купця з Добромиля. Деколи здається, що я його розгадав, а за мить – знову нічого не ясно.Він – ніче матка у вулику, незбагненна для робучих бджіл.

— Не лише робучих, а й кусючих.

— Се — закон. Бджоли мусять боронити свій галицький вулик.І найліпші ті, хто не губить жала і не вмирає по тому.

— Добираються і до цих.З терновим вогнем та дубовим колом.А ще є такі, як я, котрим недовго се зробити, якщо їм добре заплатять.Для ромів я робив такі послуги.

— Ти нищив нечисть, котра є ганьбою для нашого племені.

— Мені їх було шкода, коли вони благали пощадити.

Ох, не любив я про се говорити!Але тепер сказав і мені стало легше.Може, тому, що за Самбором відкрився вид на Замкову гору, де все ще стояв Замок, вже не дерев"яний, а мурований, майже зруйнований часом, і на мене війнуло запахом мого дитинства.Згадав я чомусь не Лева, а його нікчемного раба Кирила, котрий видавався спершу таким простим.Далі мій погляд опустився до Спаського монастиря, що покладав такі великі надії на княжу ласку.Якби князь Лев жив так довго, як ми, то й ласка була б довгою.Мощі святого Онуфрія виявилися надійнішими.

Купець сказав з кривою посмішкою:

— Довго пробув чадом у вітця свого Лев Данилович, тримаючись за батькову полу, аж до самої старості.Аж тоді йому розвиднилось, але чи багато зробиш, коли смерть за плечима...

-Ти його знав?

— Їздив колись до Львова з нашими.Та коли князь почув про бджіл, котрі не гублять жала, не став з нами говорити.Але відпустив.Покійний Лев умів тримати язик за зубами.

Вздовж Дністра тягнулись Бусовиська, і я боявся, що Купець з Перемишля захоче відвідати якогось ворожбита, надміру гордого і самовпевненого, котрий почне з нас кпинити.Але ні – він звернув на іншу дорогу.Треба було поспішати, бо сонце хилилось до заходу.Купець з Перемишля завжди знав, куди їхати і ніколи не блудив, не питав дороги у стрічних.Проте, я помітив, що він ніколи перед тим не бував у Лопушанці, бо вид чорного від злиднів села, віддалік торгових шляхів, прикро вразив навіть його.От де жила сестра Мирона – у глухому закапелку, що ранньої вести виглядав особливо смутно.

Під самим лісом стояла маленька хатка, навіть не обгороджена благеньким плотом, з латкою голої білуватої землі, на якій щось малось сіятись.

— Приїхали! – мовив Купець.Зіскочив зі свого вороного коня, на якому не постидався б їздити й сам король, і став знімати шкіряну торбу.

А я тим часом дивився на хатку, залатану, як одежина старої жебручої баби.Нарешті скрипнули двері й на порозі стала жінка, вгорнена в дративу верету, ще зовсім дівча, якби не величезний живіт.Була в пізній тяжі.Я аж розгубився.Та Купець з Перемишля вклонився і привітався.А потім спитав:

— Де твій чоловік, молодице?

— Пішов до лісу за дровами для пана, — відказала жінка тихо і я впіймав її погляд, кинутий на шкіряну торбу, з якої випиналось щось схоже на хлібину.Погляд зголодженої дитини, котра побачила в когось шмат хліба, але знає, що він їй не дістанеться.Мені аж мороз пішов по плечах.

— Піду по нього, — якось знічено мовив Купець з Перемишля і навіщось узяв з собою торбу.

Я не знав, що мені робити.Жінка теж розгубилась, а потім сказала:

— Може, пан хочуть води напитися?

Я похитав головою.

— Ти – Оленка?

Як тільки я назвав її Оленкою, вона вся подалась до мене, лице порожевіло, очі загорілись:

— Ви від ...Мирона?

Я озирнувся, ніби шукаючи помочі, та Купець уже сховався у лісі.Та потім згадав, хто я, і розважливо мовив:

— Так, Оленко.Твій брат Мирон тебе дуже любив.Але мусиш знати, що його скарали на горло, як єретика.

Вона зойкнула:

— То в тій торбі? Боже!...

Я сподівався гіршого, але, видно, в такому стані жінки вміють себе стримувати.

— Ми привезли його голову, щоб ви поховали її з чоловіком.Але, на жаль, не могли привезти тіла.

Вона кивнула.

— Се для тебе, — я витягнув капшук з дрібними грошима, та їх було стільки, що вони могли жити тепер бе клопотів.