Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина
Отож, на дорозі трапився зсув грунту, як це часто буває в горах, і щоб розчистити його, треба було щонайменше цілий день.Я сприйняв це як знак для себе і вирішив роздивитися околиці. Купець стривожився, бо ж не знав, як я ціную своє місце: так, як має цінувати його скромний поштивий слуга.Я сказав йому, що хочу побути сам.Тоді він дав мені з собою мисливський ріг, на випадок, якщо я заблукаю.Коли я побачив збоку лісову дорогу, вкриту сухою глицею, у мені прокинувся азарт дослідника.Тією дорогою спокійно міг проїхати кінь з возом, отже вона мала б мене кудись привести, щоб хоча б здалеку поглянути, як живуть люди в цих краях.Ялицевий ліс переходив у буковий, далі починалися пустирища, де росли ялівець з шипшиною.Дорога звивалась то вниз, то вгору, зручна для тих, хто везе деревину, а не для любителів милуватися краєвидами.Довгий час я їхав наче в тунелі, по обидва боки якого так переплелись і запавутинились сухі гіллячки ялиць, що, здавалось, навіть звірина не виходила на цю дорогу, не маючи в цьому потреби.Сліди коліс виглядали давніми і вже поросли травою.Однак, дорога не розгалужувалась і я , опустивши повіддя, дозволив коневі йти, як він сам хоче.Сонце, що лягало тремтячими світлими плямами на стовбури дерев і землю, злагіднювало суворий гірський краєвид і кликало мандрувати далі.
Врешті, я виїхав на горб і побачив унизу невелике село на березі річки.Можна було вертатись назад, бо в те село треба було спускатись доволі крутим узвозом.Моя поява могла б збентежити мешканців села.Що я міг у них спитати, коли не знав ні мови їхньої, ні звичаїв? Одначе, в мені перемогла цікавість.Я не помітив жодних ознак життя у тій купці сірих хаток, що спочивала на дні вузької долини, як миші, натомлені спекою.Ні диму, ні звуку, жодного руху я не помітив.Виглядало на те, що село покинули всі жителі.
Та , з"хавши вниз, я побачив порослу бур"яном борозну на підступах до села і одразу зрозумів, що сталося: тут побувала Мара.Та, чий отруйний віддих убиває всіх підряд.Очевидно, якщо хтось і вижив у такому невеликому селі, то давно подався світ —за – очі.Проти Мариного подиху борозна, якою оборали село, не допомогла.Я чув, що це ніколи не допомагало, як і молебні та свячена вода. Я не вірив, що пошесть спричиняють опирі.Радше, се привід поквитатися з ними, поглумитися над небіжчиками.
Я не зайшов до жодної з тих убогих халуп, звідки доносився слабкий трупний запах.Се сталося, напевно, весною, ще до того, як мали орати, і тепер бур"ян ріс усюди, навіть на стріхах.На вулиці не було останків померлих, мабуть, більшість встигли поховати, отже, люди вмирали тут довго і терпляче. Мине сто років, і тут знову хтось житиме.
Посеред села стояла невелика дерев"яна церковця з наглухо забитими дошками дверима.З одного боку я побачив сліди великого кострища, а з другого цвинтар, що буйно зарас кропивою.Я сів на паперті, всипаній поруділим вишневим цвітом.Не те, щоб серце моє краялося від жалю за вимерлим людом.Скоріше навпаки: я думав, що, мабуть, незле залишити сей світ, у якому матері продають власних дітей, жінок спалюють на вогні, і де стають рабами через борг.Тільки вмирати боляче й страшно.Я сам пережив це відчуття.
Але в цілому тут життя тріумфувало над смертю. літали бджоли, співали пташки і вітерець колисав високою некошеною травою. Я бачив те, що стається після смерті, я чув пісню життя і його медовий запах. Це вона змушує затягуватися рани землі.І рожденні опирі — не погубителі людського роду, а безсмертні істоти, які володіють таємницею воскресіння і перевтілення.Мене більше не тривожили непоховані кості незнайомих людей.Я вчинив як чоловік, поховавши тлінні останки Купця з Добромиля. Мертве —до мертвого, живе горнеться до живого.
Та в моїй немудрій отрочій душі застрягла тернова колючка.Я знав, що вночі тут буде все по-іншому.Духи мертвих повиходять з темних сховків, скрипітимуть двері, жалібно квилитимуть сови, і тіні сковзатимуть по стінах замкненої церкви, не знаходячи дверей.Але мене тут уже не буде.Я мусив щось сказати на прощання тим голодним наляканим духам людей, котрі в останню мить відвернулись від Бога лицем до стіни.Я сказав, дивлячись на занедбаний цвинтар з похиленими хрестами:
— Не знаю, чи се ви убили мою матір, чи се зробили в сусідньому селі.Ви убили б і мене.Напевно, ви чулися невинними жертвами Мари, проте кожна смерть приходить через гріх.Хто не грішить, той не вмирає.Хто не карає, той не боїться розплати.Ви самі себе вбили, розкопуючи могили ваших кревних і сусідів, надихавшись трупного смороду.Швидше за все так і було.Однак мені судилося пережити всіх вас...
Я не відзначався красномовством і вирішив, що цього досить.Не сподівався відповіді, бо вдень духи мерців безпорадні, і вже підвівся, щоб іти, як раптом побачив, як на цвинтарі починає ворушитися земля, поросла бур"яном, як хилитаються хрести.Я чув стогони, шепіт, бурмотіння.Вони прагнули не покаятись, ні, а затягнути мене в свої нори і виссати мою кров.То були носферату, живі мерці, чиє тіло обгнило на кістках і смердить трупом.Їх було дуже багато.Невідомо, чи вдалося б мені вистояти перед ними уночі, але й тепер було небезпечно, бо довкола церкви, де з давніх-давен ховали людей, теж почала ворушитися земля.Я притиснувся до дверей, забитих дошками, відчуваючи, що церква починає хитатись, і ось-ось затріщить, і впаде, й що тікати пізно. Добре, що кінь мій пасся на полі, а то б злі духи його розірвали на шматки. Я мав із собою мисливський ріг, що його дав мені передбачливий Купець з Перемишля, і вже готовий був протрубіти сигнал тривоги, та в груди мені втислася сопілка, яку я сушив уже три дні на тілі вдень і вночі.Я вихопив, приклав до помертвілих уст і прикликав нею усі чотири Смерті.Жаль, Тугу, Страх і Заздрість, не думаючи про те, що тепер вони могли і мене вбити, бо я трохи вкусив уже плодів Дерева Пізнання.Пісня на сей раз вибрала себе сама.Полум"я сонця бухало мені в очі, піт заливав лице.Я бачив мою матір, яка горіла живцем, я бачив свого батька,чиє обезглавлене тіло горіло на кострищі.Я сам горів на вогні, але він був у мене всередині.І від нього не зайнялося навіть сухе дерево церкви.
Земля втишилася.Тепер усі вони були нарешті мертві.І, сподіваюсь, навіки.А чи буде над ними колись вершитися Суд Божий, мені було байдуже.Я розламав сопілку й кинув її у бур"ян, у якому лежав колись безпомічним малим дитям, і вовчиця лизала мені сплакане лице.
Добромиль, 1949 рік
Добромиль задрімав під монотонним дощем, який вважав таким же рельним, як і комендантські години, що їх запроваджували різні влади ось уже десять років.Дощі – не дивина в цих краях, і вони не шкодять білій землі в горах і навіть темній в долині.Можна вважати їх навіть гарною нагодою перепочити, тільки б Вирва не вийшла з берегів і не позносила містки, не позабирала худобу зі стаєнь,і не повідкушувала городи при березі.Три дні дощу – то вже лихо, а на разі закінчувався лиш перший, і як обіцяв Слуга з Добромиля, для котрого цей дощ був ілюзією, завтра на ранок випогодиться.Усе залежало від здоров"я одного чоловіка, на якого уже кілька літ полював капітан НКВС.Конкретно не на нього, але чув, що поміж бандерівців є чоловік, жінка й зовсім мала дитина.Спіймати бандерівське щеня було б для капітана великою удачею.І щоб трохи підняти собі похмурий настрій, він, збираючись до свого тимчасового помешкання, уявляв, що міг би зробити з дитиною на очах у матері, але навряд чи зробить, бо може позбутися погонів.Часи змінились.Йому хотілось би бути повновладним хазяїном цього жидівського містечка, де, щоправда, не залишилось ані одного жидка, бо тих повноважень, що він мав, було замало.Передчуваючи, що війні рано чи пізно настане кінець, капітан побоювався, що життя його тоді втратить сенс.Не вважав себе ні катом, ні санітаром, а караючим мечем ідеології, що опанувала однією шостою земної кулі.
Учора, коли він виїхав з воріт психлікарні, свідомість його була затуманена.Він пам"ятав одне: що шукав начебто бандитів у церкві й не знайшов.Проте запах крові бентежив його досі, і капітан вирішив піти з роботи раніше.Він мешкав на сусідній вулиці.Через дощ і туман, котрі унеможливлювали будь-які поїздки, світ видавався дуже тісним, і кожен крок убік мігпризвести до зіткнення зі стіною, як у тому клятому льоху, де він сидів у цілковитій темряві, й знечів"я ловив мишей, мацаючи довкола руками по смердючій гнилій соломі. Лиш раз на добу, вночі, угорі відкривалась ляда і на мотузці спускали збанок з водою і кусень сухого кукурудзяного хліба...
" Що за чортівня?" – подумав капітан і головний біль вгніздився йому в потилицю з новою силою.Можливо, саме в ці дні смертельна хвороба подавала йому сигнали, йдучи назустріч його заповітному бажанню: щоб війна тривала до кінця його життя.Що буде потім, його не обходило.За десять років він звик до такого життя, і до гір, які хотів колись зрівняти із землею.Заради цього він стримував себе, старався перед начальством, яке сиділо у Львові, сито їло і м"яко спало.Можна сказати, що капітан навіть любив цей край, де минула його молодість, за виїмком того часу, коли у 41-му його послали на схід робити зачистки у прифронтовій смузі.
Чергові бачили, як капітан вийшов з комендатури, не звертаючи ні на кого уваги, не попрощавшись навіть із секретаркою, дуже блідий.Щось у ньому було таке, що офіцери не сміли його зачепити.Надворі він ледь не задихнувся в неймовірно густому тумані, крізь який просвічувало жовте світло вікон. Порив вітру кинувся йому назустріч, сипнувши дощем просто в лице. Він не зразу помітив, що дощ має солонуватий присмак.Це могло здатись через нестерпний головний біль.Таблетки залишились в шухляді письмового столу.Капітан обернувся, щоб піти назад, але будинки зникли, разом з жовтими плямами скупо освітлених вікон.Він крутнувся на підборах і згубив потрібний напрямок.Прислухався, але, крім дощу, не почув нічого. Стояв на розбитій війною вулиці з ямами, заповненими водою, і десь поруч мали калатати серця людей, котрі боялись його більше, ніж ненавиділи.Справді почув стукіт, але то було цокання іменного годинника, який торкнувся вуха, коли капітан витирав воду з обличчя.Майже осліплий від болю, у місті, котре, здавалось, знав напам"ять, він пішов уперед дорогою, що мала привести його до помешкання, а насправді відводила все далі й далі.
