Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Крізь шум дощу долинули голоси добромильських когутів, і невдовзі по тому почало сіріти.Я стояв на горбі, тільки там не було жодного дворища.І навіть сліду по ньому.Непомітно перестав дощ, і коли на сході заясніло, переді мною відкрився вид на ту гору, де ми знаходимося з вами і де я поховав кості Купця з Добромиля, що став духом, для когось, може, злим, але для мене завжди він був добрим.І між цими двома горами лежав Добромиль.Хоч мене тут не вітали, й не годували, я не чувся чужим: щоб ступити крок, треба відштовхнутись від землі. Для мене ця земля звалась Добромиль.

Геть мокрий і посинілий від холоду, я присів за кущем, помітивши, як шляхом із гір наближається невелика купецька валка, оточена десятком озброєних верхівців.Вони спинились якраз під моїм пагорбом.Одні почали розпрягати коней, інші пішли з відрами до криниці, що стояла на подвір"ї корчми.Отже, я мав ще час добре роздивитись, з ким продовжу свою дорогу життя.

Я спостерігав згори за людським муравлиськом і ніяк не наважувався до нього приєднатись.Тремтів від холоду й переживання, а сонце все ще не сходило.А раптом той купець подумає, що я вкрав сю коштовну річ, чи то не моя валка, бо останнім часом мені не щастило, відколи я пустився у світ, якого зовсім не знав."Люди – злі", — згадав слова господаря.Вони не живуть за Божими заповідями.Окрім тих пастухів, з котрими я мандрував сюди.Вони казали, що доброго чоловіка завжди впізнаєш по його вчинках, а не по словах.Де вони зараз, Тимофій і Андрей? На якій горі, у якій долині пасуть овечок, з яких потім роблять коштовний пергамент?

Я зійшов крутим схилом, ковзаючись по болоті, й поранив руку об пагін шипшини.Коли краплі крові упали на золотий оберіг, той раптом став гарячим і заблищав, і мені захотілось його пошвидше віддати.Затиснувши цю, очевидно, непросту штуку в жмені, я спустився у діл і став роззиратися.Неподалік двоє слуг розкладали багаття.Я задивився на їхню роботу, і тієї ж миті зійшло сонце, і все , здавалося, задзвеніло.Одразу запарувала волога земля і з трави почала котитися роса.

Ніхто не звертав на мене уваги.Згодом я сам навчився ставати непомітним, коли вважав за потрібне.А зараз кожен був зайнятий своїм ділом.Я пішов поміж возів із запакованим товаром, звідки линув запах шкіри, в"яленої риби і меду, й став перед корчмою, де мав зараз відпочивати купець, бо поміж челяді я його не бачив.Як і належить скромному слузі, я не увійшов до корчми, а став чекати, доки він не вийде.Хоча з цією золотою бляхою-оберегом я міг бути радше післанцем, аніж слугою.Я поклав її на долоню, щоб промінь сонця впав на золото і воно стало яскравішим, і відчув, що бляха стає холодною, як лід.Я ще більше захотів її позбутись.Раптом двері розчинились і на порозі корчми став високий молодий муж в купецькій дорожній одежі.Він дивився не на мене, а на золоте кружальце, вражено і з захопленням, ніби то справді була святиня із самого Єрусалима. "Коли так, то хай сам до мене підійде," – вирішив я.

Купець нетвердо наблизився до мене і спинився десь за три кроки.Мав він чорну бороду й чорні без блиску очі, по яких я зразу впізнав опира.Я боявся, що купець зараз вмліє від надміру почуттів, тому вклонився й сказав:

— Мене прислав до вас мій пан, Купець з Добромиля.

І простягнув йому оберіг.

Купець витер спітніле чоло й мовив тихо:

— Се велика честь для мене....

Він підійшов ближче й став на коліна, поцілував оберіг і тільки тоді прийняв його.Я чув, як він бурмотів:

— За що мені така велика милість?

Помітивши, що мій нужденний вид не має для нього жодного значення, я втішився.

— Виходить, я тепер Старший? – спитав він несміливо.

Хоч я й не розумівся на звичаях опирів, проте поважно кивнув.

— Не смію питати, але чи не передавав чогось славний Купець з Добромиля на словах?

— Ні, — відказав я, утримавшись від того, щоб поцікавитись, чи не має він для мене якоїсь роботи.Бо подумав, якщо мене зараз відпустять, без нічого,то нехай.З моєї душі наче сповз якийсь великий тягар.

Тоді купець низько мені вклонився й сказав:

— Я – слуга вашої милості.Чи не будете ласкаві завітати до сього вбогого пристанівку трохи перепочити?

Аж тепер я зрозумів, що бути Слугою Купця з Добромиля є більшою честю, ніж бути єпископом, чи боярином, або навіть князем.Ну, може, не більше, ніж князем, але й не менше.Та не дармо я мав стрічу зі Смертями в Спасівському монастирі: гординя роздимає чоловіка, як повітря ковальський міх.А для слуги – то погибель.

Я вклонився на знак згоди.Яка переміна долі! Без тієї золотої бляхи мені ніхто не кинув би навіть кусника вівсяного ощипка.Мій бідний опікун Кирило часто казав примівку: " Як не полюблять на брудно, то на чисто — трудно." Коли купець відчиняв двері, пропускаючи мене всередину, зумисне торкнувся потилиці й вражено пробурмотів: " Не може бути!"Я уявив собі, як усі свої думки, замикаю на ключ у льоху, глибоко під землею, а ключ кладу під камінь.Тому він і здивувався, наткнувшись на камінну брилу.

У корчмі я не був досі ніколи, тільки чув, що там спиняються і заночовують проїжджі.Корчмар низенький сивий чоловік, витріщився на мене, як на якусь дивовижу.Може, він щось і чув за мене, але ніколи не бачив. Купець , не дивлячись на нього, наказав:

— Вели подати усе, що маєш найліпшого, в окрему кімнату, для мене і сього шановного пана.І щоб, ніхто без мого дозволу туди не заходив!

А сам підкликав, очевидно, свого слугу і щось прошепотів йому на вухо.

У невеликій кімнатині стояв стіл, дві лави,а стіни були завішані шкурами диких звірів.Тут же було й ложе, щоб гість міг поспати.Нічого незвичайного.На моїх очах проворні корчмареві служки накрили стіл білим обрусом і заставили тарелями з наїдками, сам їхній вигляд викликав у мене голодну млість, і я відвернувся, щоб проковтнути слину.Купець посадив мене на найліпше місце , налив у срібний келих меду.Оскільки я був куштувальником у князя Лева Даниловича, то не чувся заскоченим такою гостинністю.Правда, я стояв за спиною князя і бачив, як поводяться бояри, доки ще не повпивалися.Я попросив лише чистої води і ячмінної каші з молоком, бо волів виказати в даній ситуації стриманість.Це вже зовсім збентежило купця. Він майже нічого не їв, не випускаючи з рук золоту цяцьку, яка справила на нього таке велике враження. Потім він спитав мене, коли я бачився з Купцем із Добромиля.

— Цієї ночі.

— Ага.А в якій подобі?

Я здивовано глянув на нього, а тоді згадав, що мій пан мертвий тілом, й відповів:

— У людській.Разом з ним було ще троє мужів у купецькій одежі. Він називав їх братами.

— Ага. А чи не казали вони, щоб я віддав тобі сю валку з товаром і двір у Перемишлі?

"Овва, — подумав я,— він, наче лукавий, спокушає мене! Тримайся, Позичений Сівачу!"

— Хіба ти не знаєш, що сталося з моїм паном?

— Знаю, чом не знаю... – зітхнув купець. – Наше ремесло – небезпечне.Отже, я мушу знайти цих татів і посадовити їх на палю? Минуло вже кілька літ, і я не певний, чи хтось серед них ще живий.Якщо залишився бодай один, то я його відшукаю й повипускаю кишки.

— Ні, і про це він не казав нічого.Мені здалося, що він хоче, аби я деякий час пробув коло тебе.

По лиці купця пробігла тінь.Він встав і почав ходити по кімнаті.Нарешті спромігся сказати:

— Мені не дано спізнати його наміри.Вони, як сі вікна: світло проходить через них, але нічого не побачиш, що діється надворі.Не знаю, чи буде до вподоби тобі наше мандрівне життя, але взимку я сиджу вдома.Велю збудувати для тебе дім, якщо хочеш...

— А куди ви зараз вирушаєте?

— У Волощину.Тепер, гадаю, мої справи підуть на краще.

— Еге ж, — сказав я, — се оберіг аж зі самого Єрусалима.

— Так. Люди вірять, що він захищає від пригод у дорозі.А чи не сказати їм, що він також карає за зраду й непослух?

Я вже зрозумів, що се досить молодий опир, і не рівня моєму господарю мудрістю.Однак, він сподобався мені своєю легкою вдачею.Та й Купець з Добромиля не віддав би мене кому-небудь.Тому я лиш приязно посміхнувся.А потім похвалився:

— Я вмію писати й читати.По-руському і латиною.

— О, се дуже потрібна річ — латина! – втішився купець. –Особливо, у тих краях, де ми будемо.По-руському я вмію читати так само.

Він замислився, а потім пошкріб бороду:

— Так, справи тепер підуть на краще...Мабуть, час рушати.за дверима чекає слуга з дорожньою одежею для тебе...

Я подумав, як же мене звати, перебрав свої імена, і сказав:

— Нехай тепер моє ім"я буде Сильвестр. Називай мене так.

— Як скажеш.Отже, кінь і одіж для тебе мають бути готові.Слуга допоможе тобі, а я ще піду залагоджу деякі справи.

Пополудні ми виїхали.Убивство Купця з Добромиля тепер уже не здавалось мені випадковістю, бо він був найстаршим опирем у краї.Се право давала йому золота бляха з бджолою..Таємниця розкрилася тільки через дуже багато років, і весь цей час я був могутньою зброєю, яка наносила нищівні удари, проте сам того не відав.А тоді, вирушаючи у мандри з купецькою валкою, я потребував одного: знайти місце в цьому світі й навчитися жити у ньому.

ДОБРОМИЛЬ, 1949 рік

Слуга з Добромиля замовк.Потім встав, підійшов до запітнілого вікна, за яким у сутінках воював з усім, що вище трави, вітер, і вивів пальцем на склі слово.Яке, Олексій Іванович не побачив,та, мабуть, то був миттєвий порух душі цього дивного чоловіка.Лікар сам колись у дитинстві писав на запітнілому склі, а потім хукав на нього, щоб сховати напис.

У долині, в ніші костельного муру прокинувся скалічений жебрак й сказав хрипким застудженим голосом:

— Саліна....

Він давно вже не вимовляв цього слова , що принесло йому стільки нещастя і болю,уголос, але для нього воно було як сіль, без вживання якої чоловік тратить розум.Жебрак бачив, як вели людей до глибоких соляних криниць, стріляли спершу в тих, хто був здоровий і сильний, а дітей із сиротинця кидали просто живими у бездонні чорні діри.Де ти був, Слуго з Добромиля? Чому не наслав туман, у якому можна було сховатись?

Тоді, за кущами, він і справді думав так, але зараз розум старого каліки загострився і ясна думка пронизала його свідомість:Слуга з Добромиля не може усіх спасти.Він нікого не може спасти, якщо той не хоче спастися сам. Таж Добромиль не обстав ані за тими сиротами-діточками, ані за своїми рідними, підкорився кривавій руці Антихриста і опустив очі перед його лютим поглядом.Хай би згинули всі, котрі плакали по своїх хатах, затикаючи вуха від гуку стрілів, хай би земля стала чистою від страху й безчестя.