Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Та се нічого. Якось з монастирської бібліотеки винесли купу зогнилих і поточених мишами старих пергаментів, і серед того сміття, що мали спалити на задвірках, я помітив клапоть, списаний крюками, і взяв його собі..Власне, там не було нічого особливого: хтось вправлявся у писанні, але під новішими крюками проступали ледь видимі старі.Щоб їх прочитати, треба було добре помучитися.Я сховав той клапоть у сінник.Знаєш, що то було?

Я кивнув.Колись, ще отроком, покидаючи Лаврівський монастир після смерті князя Лева Даниловича, мого опікуна і благодійника, з нерозумності своєї я записав пісеньку на полях Євангелія.Очевидно, книга знищилась, а пергамент використали на різні потреби.

— Чи не хочеш ти, Мироне, сказати, що я став призвідцем твого нешастя? Мені дуже шкода.Я зроблю все, аби виправити сю невільну кривду.

Тоді Мирон подивився мені в очі:

— Без волі Божої нічого не діється в цьому світі!

— Нехай буде по-твоєму, але...

— Слухай, що було далі, Слуго з Добромиля, котрий невідомо для чого з"явився, невідь ким посланий і для яких справ, добрих чи лихих.

— Я б не казав так на твоєму місці.Слуга не розпоряджається собою. Звідки я міг знати тоді, що колись моїми словами виправдовуватимуть найгірші злочини проти людськості ті, хто називає себе слугами Божими, а чи слугами Диявола, або, як тепер, слугами Народу? До книг писаних прокралася з уст фальш і блуд, а натомість звідти втекло смирення. Либонь, Мирон був останнім серед писарів, хто називав себе Многогрішним Уже почали друкувати книги на машинах і букви втратили тепло людської руки.Я сам переписав чимало книг, як для себе, так і інших.

А тим часом засуджений на смерть квапився розповісти мені свою історію:

— Десь через три дні після того, як я знайшов кавалок пергаменту, мені причулось у сні, ніби хтось мене кличе мирським ім"ям, а не даним при посвяченні.Я зразу здогадався, що то злий дух...

— Чому?

— Бо хотів, щоб я відізвався і потрапив таким чином у його тенета.Я став на коліна, помолився і знову заснув.Та невдовзі прокинувся й побачив, що у ногах сидить якийсь чоловік у багатій одежі з мечем при боці.Мав темні очі без блиску, наче дві нори.Я перехрестився – і мана щезла.Не інакше, як сам лукавий кликав мене тієї ночі й провідував.

— Мушу тобі сказати, — зауважив я, що монастирське життя багате на видіння.Тобі просто являлось те, чого ти хотів, але не мав через убогість.Ти хотів лишатися сам собою, пізнати світ за монастирськими мурами.

— Ну,звісно! – вражено вигукнув Мирон, і це мені сподбалось, бо я чекав обурення. – І тому я зробив дві страшні речі.

— Ти говорив про це на сповіді?

Мирон кивнув.

— І твій ісповідник, очевидно, порушив таїну святої сповіді?

Він похилив голову."Дурень, дурень, — подумав я. – У таких речах треба сповідатися самому Господу, а не священику.Бо Господь милосердний, а його слуги — жорстокі й непримиренні." Жаль мені стало його молодого віку, який вкоротить завтра сокира ката.Сокира вже нагострена.І поміст вже підлатали на майдані перед ратушею.

— Немудро ти вчинив, Мироне.Сам себе присудив до кари людської, а не Господньої.

— Ет! — махнув той рукою. – Я знав, що так буде! Мушу відповісти за те, що скоїв, бо через мене терпітиме люд і всяке боже творіння.А про видіння ти гарно сказав – як усе просто.Налий мені ще вина!

І розповів мені, як довго марудився, щоб прочитати крюки зі стертого пергаменту, а коли прочитав, й музика зазвучала в його голові, то сон зморив його серед дня, не могли брати добудитись.

— Ти знаєш, що то за музика? – спитав я Мирона.

— Я думав, се райська музика, яку підслухав Слуга з Добромиля.Про нього казали,ніби він чув голоси ангелів і пішов виконувати їхні повеління.А той, хто торгує у Волощині, не— справжній.

— Гарна байка! – всміхнувся я. – Можеш не розказувати далі: ти приспав увесь монастир моєю музикою.Але ж це принесло славу обителі, наскільки я чув.

"Як добре, — подумав я, — що не записав тоді цієї другої пісні."Втім, я мало вірив у те, що сей світ можна очистити від гріха.Часом його стає більше, часом менше.Такий Закон.Світ очищається сам по собі.

— Зрештою, нагадай мені, як се було? Де ти взяв сопілку?

— Виміняв у пастушків на яблука.

— А чому не зробив сам?

— Бо не вмію.Мене тоді теж зморив довгий сон.Але в монастирі тоді перебував старець на ймення Іоан, глухий як пень.Побачивши, що всі сплять, пропустивши утреню, і сонце давно зійшло, він піднявся на дзвіницю й раптом уздрів, як на Лаврів зі сходу суне чорна хмара і вже починає спускатися.Старець став бити у всі дзвони, бо й село теж заснуло мертвим сном.Де в нього взялось стільки сили, не знаю, а звук дзвонів долинув аж до Тершова і відігнав хмару.Вона пішла далі, на Бусовиська.Казали, ніби тамтешні ворожбити не пустили її на село, а струсили на ліс, і з неї посипалось величезне каміння.

— Згодом ця легенда обросла легендою про святого Іоанна?

— Та ні, Йоаном звали того старця.І який він святий, я тобі розкажу.Спробувавши те, що міг зробити досі лише Слуга з Добромиля, я почав іншими очима дивитися на світ поза монастирем.І втратив смирення, якого мене навчали з дитячих літ.Старця Йоана впросили зостатися на зиму, і він вельми зацікавився скрипторієм, хоча сам не вмів ні читати, ні писати.Він читав по губах переписувачів, бо ж ми навчені читати вголос.Я переписував крюки й тому мовчав.Мені казали, що є інший спосіб запису музики, але не було кому мене його навчити.Я міг би попроситися поїхати кудись до Сілезії, щоб навчитися того досконалішого способу, проте не насмілився. Старця я остерігався, але він ніколи не підходив до мене.Поступово з"явились чутки, ніби отець Йоан заводить з ченцями розмови про Святе Письмо, особливо, про Євангеліє, і що , можливо, се той самий чернець, який втік зі Скиту Манявського, звинувачений у єресі.Він, певно, щось відчув, і затаївся у своїй келії. Навіть перестав ходити до спільної трапези, споживаючи лише хліб і воду, а ми по черзі їх носили йому.

Надійшов мій черід.Казали, що старець геть охляв, і увійшовши до нього, я пройнявся великою жалістю: на постелі лежав уже не поважний чоловік, схожий на біблійного патріарха, а самі мощі.Я навіть подумав, що він не жиє, але рука старого ворухнулась, наче кличучи до себе.Я підійшов, і старець з несподіваною силою вчепився у мою руку.Від страху чи якоїсь мари я зомлів.Невдовзі хтось зазирнув до келії й побачив, що я лежу на підлозі, а отець Йоан – мертвий на своїй постелі.Дивись!

Мирон показав мені зап"ястя лівої руки, на якому крім свіжих слідів від кайданів були чорні плями, відбитки пальців:

— Це слід від руки отця Йоана.Він таки ломігся свого.

— Чого?

— Хіба з тобою такого не бувало, щоб у твоєму тілі оселялась чиясь душа?

— Радше навпаки, — відповів я. – Отже, той старець хотів, щоб ти став виконавцем його волі, чи не так?

— Ні, не його, а волі Господа Нашого Ісуса Христа! – голосно й чітко відказав Мирон.

Я ледь не похлинувся вином, а тоді з поважною міною заговорив:

— Диявол часто вводить нас в оману таким способом, мовлячи від чужого імені.

Той чоловік виявився просто одержимим, і я враз втратив до нього цікавість.Проте додав:

— Диявол не спить ніколи.Раз отой Йоан не заснув від тієї пісні, це вже щось означає.Ти ніколи над цим не замислювався?

— Він же був глухий!

— Але пісня моя — незвичайна.Можливо, той старець був просто сильним ворожбитом, котрий мав збаламутити релігійні почуття молодого ченця, аби цим скористався хтось інший, сильніший.

— Неправда твоя, — глухо мовив Мирон і запхався в куток, куди не досягало місячне світло. — Забирайся геть!

Він закрився у собі, затулив лице руками, як, буває, роблять діти, гадаючи, що коли вони заплющать очі, то стають невидимими .

— Що ж, хай буде по-твоєму, — згодився я. –Скоро почне світати, і я не почую твоєї історії, й не зможу її записати правдиво.Там будуть мої припущення й здогади.А, може., ти її вже написав?

У нього зблиснули очі.Здається, бідолаха навіть не підозрював, що міг би сам написати розповідь про себе і десь притулити поміж інших паперів, якщо такий уже встидливий. Дивись, хтось знайде, прочитає і чогось навчиться...

— Писати про себе?! Та хіба ж я посмію! У мене б рука відсохла...

Ні, недаремно він називав себе Многогрішним.

— А дописувати до святого Євангелія у тебе рука не відсохла? На се потрібна ще не така відвага.

— Звідки ти знаєш, чародію? – визвірився досі тихий Мирон. – Ну, звісно, се ченці тобі сказали, що привезли мене сюди!

— Ні, я сам здогадався.Голову чи руку відрубують за дописування до Святого письма навіть одного слова.Як на мене, се дурниця, бо Божі книги тлумачили з гебрейської та грецької, і не завше вірно.А чи знаєш ти, писарю многогрішний, що самих Євангелій було аж двіста, а Церква признала лише чотири.Чув я , ніби є серед тих відкинутих і писане з уст самого Христа, арамейською мовою, якою наш Господь говорив зі своїми апостолами, тільки сховане воно в піску на острові посеред моря і ніхто не читав його.Але чув я також, що Ісус просив не будувати храмів йому ні з дерева, ні з каменю,позаяк Бог є всюди, а віруючі – то його храм. Тому сей світ — прекрасний.Що ж ти написав?

— Те, що велів мені Господь Наш, Ісус Христос!

— Ти вже казав про це.Він що, являвся тобі?

— Нічого ти не розумієш! – розгнівався Мирон. –Слухай, що було далі.Після того, як старця Йоана поховали на горі, що згодом назвали Івановою, я ще довго слабував. Щоб поправити моє здоров"я, отець-настоятель відсторонив мене від скрипторію і послав збирати з хлопчиком-послушником зілля для лікування недужих.Той хлопець, дарма що мав 12 літ, знався на травах, навчений отцем Нестором, котрий через похилий свій вік не міг ходити по горах і долах за травицею і корінням.Ми з Грицьком виходили ще до сходу сонця, щоб не випарувалась роса.Той хлопець розповів мені про Слугу з Добромиля дещо інше.Ніби його страх як бояться опирі та ворожбити, а нужденним він помагає і навіть їх лікує.Звісно, я не признався про знайдену мною пісню, щоб додати щось до твоєї славної парсуни...Помалу я заспокоївся.Мені подобалось стрічати сонце на полонині, дивитися, як Грицько вклякає перед кожною рослиною, котру мав зірвати чи викопати корінь крем"яним ножем, і молиться.Проте, що він шепотів, я не чув.Не для мене була ся таємниця.

Якось ми вертались і зайшли помолитись на горішній цвинтар, де почали будувати каплицю Йоана Хрестителя.На цій освяченій землі колись було поганське капище.Я пішов на гріб старця Йоана, спонукуваний якоюсь непереборною силою, а Грицько ліг у траву, нагріту сонцем, щоб передрімати.Бідний хлопець ніколи не висиплявся.Я вклякнув, проказав "Отче наш" і "Богородицю", й встаючи, ненароком торкнувся дерев"яного хреста.Відчуття було таке, як і тоді, коли вмираючий старець вхопив мене за руку.У вухах зашуміло, кров шугнула до голови, і я впав навзнак.Здавалось, прийшла моя смертна година і я найбільше боявся, що вмру без сповіді.Я не міг ні крикнути, ні ворухнутись.Душа моя висіла над моїм тілом й хиталась наче від вітру.Ні, то , мабуть, не була моя душа, бо я бачив її знизу.Я чув , що в момент смерті душа дивиться на тіло згори.Се було так жахливо!

— А що потім?

— Нічого.Потім мене знайшов Грицько й відвів до монастиря.І відтоді я вже не мав ані хвилі спокою.Пропав сон і я мусив се приховувати, до ранку лежачи в келії із розплющеними очима.Та дивно: безсоння не робило мене слабим.Навпаки, я сповнювався силою духу.

Мирон замовк.Я не так побачив, як відчув,що він плаче, бо то були, напевно, найщасливіші дні його життя.

— І ось настав день, коли я дозрів до сповіді й признався у всьому, що накоїв, і попросив накласти на мене якнайсуворіше покаяння.Отець-настоятель вислухав мене і сказав:

— Сину мій і брате! Ти тяжко согрішив, але про се відає лише Господь наш милосердний.Я ж нічого не хочу про се знати.Назнач сам собі покаяння.

ВІн був ще більше наляканий, ніж я.Отець-настоятель , мабуть, не хотів, аби розвіялася легенда про чудесне спасіння Лаврівської обителі Іоанном-Хрестителем.Та я не думав про се.Найліпшим виходом мені здавалась смерть, але вчинивши самогубство, я прирік би себе на вічні муки.Я мусив спасти душу.І тоді мені спало на думку переписати уставом Євангеліє від Святого Йоанна, усамітнившись в одній з тих окремих келій, що лишились на монастирському подвір"ї ще від часів князя Лева Даниловича.Не їсти нічого, лиш пити воду.Я хотів, щоб мене там замурували, забили дошками вікно, аби довколишній світ не спокушав такого великого грішника.Втайні сподівався, що завершивши з Божою поміччю сей труд, засну вічним сном.І з цим я знову пішов до отця-настоятеля, упав перед ним долілиць і став благати дозволу.