Нова заповідь - Винниченко Володимир

Ну, я вас попередив, товариші (він підкреслено вимовив слово "товариші", щоб показати, що розриву немає), а ваше діло тепер так чи так реагувати на моє товариське й дружнє попередження. Ох, я мушу поспішати, заговорився я у вас, а на мене там чекають.

І так само привітно й сердечно, як і тоді, коли прийшов, потиснувши їм руки, він похапцем пішов до передпокою. Ленуари провели його до вішалки, Жак навіть поміг надягти пальто, і Кольє, ще раз якнайсердечніше посміхнувшись до них і кинувши "до побачення" , вийшов на сходи.

Замкнувши за ним двері на ключ, Жак повернувся до Матільди й з усміхом сказав:

— Прийшов перевірити, яку дію зробили його анонімні телефони та листи. І загрозити.

— Але вони можуть дійсно... — Матільда хотіла сказати "убити нас" і сказала: — завдати нам багато прикрощів.

— Так, можуть...— ідучи до кабінету, згодився Жак.

І коли Тіль, погасивши світло в передпокою, прийшла до нього, Жак стояв коло столу, дивився в нього не рухаючись і, нарешті, сказав:

— Що ж, Тіль, нехай нас судять, нехай лають, ганьблять, виключають з партії. Коли ми перед самими собою, перед своїм сумлінням знаємо, що ми не для себе, не для своєї користи, не під примусом і терором сповідуємо свої переконання, а для користи колективної, то нам не повинно бути ні соромно, ні страшно. Правда ж, Тіль?

— Правда, мій Жако, правда! Але вони не посміють ні судити нас, ні виключати. "За що?!" — спитає кожний товариш. А вони все ж таки бояться опінії громадської. Тільки, знаєш що, Жако, ми все ж таки будемо тепер ще трошки обережніші. Ми порадимося з Жаном і встановимо нашу дальшу тактику. Правда?

І вона обійняла Жака обома руками за голову й ніжно провела ними по щоках, зазираючи в очі.

— Правда, Тіль, постараємось бути обережнішими. Але не уступаючись ні на крок од того, що вважаємо за справедливе, і ніякі софістики, ні загрози не повинні примусити нас піддатися. Так, Матільдо?

— Так, Жаку! — і вона рішуче труснула головою.

Розділ XIV

Біля четвертої Кіндрат у супроводі одного з льокаїв підходив до кімнати Петра. Він не цікавився ні широченними сходами, ні різьбленими височенними стелями, ні людьми, що зустрічалися йому по дорозі. Округлені, напружені очі його ввесь час дивилися тільки вперед, коло кожних дверей угадуючи: тут чи ні?

Нарешті, льокай тихенько постукав, і двері зараз же розчинилися. На порозі з'явилася жінка, вся в білому і з руденькими, дрібними кучерками, що викочувались із-під пов'язки на голові.

— Мосьє... мосьє?.. (Вона, очевидно, забула прізвище Кіндрата, сказане їй Петром.)

— ...Прошу, прошу, входьте. Містер Вішатіцкі на вас чекає.

По-французькому вона балакала так кумедно, що іншим разом Кіндрат із задоволенням звернув би на це увагу, але тепер він навряд чи й чув її. Зрозумівши тільки "входьте", він увійшов і зараз же побіг до ліжка. Міс Ґреґем вийшла з кімнати й тихенько причинила за собою двері.

Коло ліжка Кіндрат зупинився і злякано дивився на обидві руки Петра, що без перев'язки лежали поверх синьої шовкової ковдри. А лице Петра було сіре, змарніле, немов аж схудле за одну ніч. Воно посміхалося, воно, любе, зраділо, хоч і слабенько посміхалося до нього. Але чого ж, ради Бога, обидві руки були без перев'язки?!

— Здоров, Гриценятко...— слабким голосом сказав Петро й посунув по ковдрі до нього праву руку.

Кіндрат обережно взяв і ледь-ледь потиснув її, а сам не переставав зиркати то на лице Петра, то на ліву руку його.

— Сідай. Присунь стільця ближче.

Кіндрат хапливо присунув стільця до самого ліжка й сів.

— Ну бач: живий... — пошепки сказав Петро, не перестаючи зраділо й ніжно посміхатися.

Кіндрат подивився на ліву руку Петра, перевів очі на лице, знову на руку.

— Шукаєш рану? — посміхнувся Петро. — Помилився, братухо. В груди попало.

— В груди?!

І Кіндрат аж дух затаїв од жаху.

— Нічого. Куля вийшла другим боком. Через два тижні загоїться, як на собаці.

— А як же... а як же ти крикнув "О"?

— А хто його зна. Само крикнулось. Та я вже тоді й не пам'ятав себе. Ну, пусте діло.

— Та як же я, сукин син, так поцілив тебе?! — з жахом і мукою вирвалось у Кіндрата. — Голубчику ж ти мій! Паню, рідненький!

І Кіндрат раптом ухопив ліву руку Петра і судорожно припав до неї поцілунком.

Петро безсило почав випручувати руку, і схвильовано шепочучи:

— Ну, що ти, Грицю! Пусти. Годі! Не треба. Хтось увійде. Сядь, Грицю.

Кіндрат одірвався й, одвернувшись, швиденько, соромливо витер очі ребром руки. Потім засоромлено, ще мокрими очима подивився на Петра й сердито буркнув:

— А крикнув "О". А я,.сукин син, уже тоді чув, що рука здригнулася мені. Будь я проклят, чув. І всю ніч лежав та думав: ну, житиму я другу ніч, чи ні. І як мені сказали телефоном, що ти хочеш мене бачити, так думав, отам, у тій телефонній будці, й упаду від хвилювання. Та правда, що куля вийшла?

— Правда, Грицю.

Кіндрат глибоко-глибоко зітхнув і провів рукою по чолі. Й тільки тепер глянув по хаті, по ліжку з різьбленими дерев'яними спинками, по фотелях, по пухнастому килимі на підлозі.

— А догляд за тобою добрий?

— Добрий... — хитнув головою Петро.

І Кіндратові кинулось в очі, що Панько немовби якось погас, понурився, похмарнів.

— Що тобі, Паню? Недобре стало?

Петро слабо покрутив головою, напівзаплющивши очі.

— А що ж, Паню? Чого ти ніби... змінився? Петро помовчав і пошепки сказав, усе дивлячися

собі на груди:

— А знаєш, хто "моя" американка?

І губи йому скривилися такою гидливою насмішкою, що Кіндрат злякано закруглив очі: чи не маячіння в нього?

— А хто, Паню? — боязко спитав він.

— Племінниця Стоверова.

Кіндрат перелякано витріщився на Петра. Він одразу повірив, що це не маячіння, що Панько говорить при здоровому розумі. Але що американка — племінниця Стовера...

— Та як же це так?! Племінниця Стовера?! Та ти її бачив, чи що?

— Бачив і навіть балакав.

— От так історія! Оце так-так! Ти диви! Га?

І Кіндрат од дивування навіть устав і знову сів.

— Ну, й що ж вона? Здивувалася? Зраділа? Чи той, злякалася, що ти ранений?

Петро все так само гидливо й понуро посміхався.

— "Зраділа, злякалася". Не зраділа й не злякалася.

— А як же? Не розумію.

Але з посмішки Петра він уже зрозумів, що сталося щось недобре.

— Та зрозуміти не легко. Або ні: легко зрозуміти. Мільярдерка злякалася, що штучки її викриваються. Я її ще вчора побачив. Собі не вірив, що то вона. Думав, що то мені в голові від усього каламутилося. Спитав жінку, що сидить коло мене. Ну, й сама сьогодні прийшла.

— А вона вже знала, що це ти?

— Та, мабуть, знала. Вислала з хати жінку. Ну, думаю, молодиця, зараз вона...

Петро скривився, як од фізичного болю, й помовчав. Потім знову з тією самою непорушністю всього тіла й голови заговорив далі хрипким, ледве чутним голосом:

— А вона кивнула головою, як... як льокаєві й почала говорити таке, що... що й досі не можу очуняти.

Він замовк і заплющив очі.

— А що ж вона сказала, Паню?

Петро рухнув віями й з натугою заговорив далі:

— Сказала, щоб я виїхав звідси.

— Чому так?!

— Не сказала. Просто таке її бажання. Але я зрозумів: бо я можу розповісти, що вона по дансинґах волочиться. Живий свідок. Сама поставила мені вимогу, щоб я нікому про наше знайомство не казав і щоб негайно звідси виїхав. До якої хочу, до найкращої клініки, аби виїхав. Плататимуть за мене та ще й нагороду за рану дадуть.

Кіндрат ошелешено мовчав. Потім тихо посвистів і сказав.

— Так отака-а американочка! Так оце така пролетарка! Нічого собі наша?!

— Так, пролетарка. І тільки сьогодні я згадав, як Жозеф розповідав про якусь племінницю Стовера, як вона мужчинами перебирає, як виробляє з ними всякі штуки. Чи думав же я, що це та сама...

— Та-ак, — розгублено протяг Кіндрат — Просто фантастика якась. Неймовірно! Щоб ото попасти якраз на саму племінницю...

— Ніякої фантастики немає! — шарпнув рукою по ковдрі Петро. — Цілком натурально. Вона ж, мабуть, по всіх дансинґах біга й вибира собі самців. До свого смаку. Ну, й мене нагляділа. Підійшов, значить, під її смак. Сильний, здоровий. Ну, й купуй. Розпус-с-сна, мер-р-рзенна буржуйська гидь!

Петро безсило відкинув руку й повернув голову набік, заплющивши очі.

Кіндрат не рухався. Сутінки ставали все густіші й густіші. Всі речі в хаті почали розпливатися, тільки вікно ясніло сіро-синім чотирикутником.

— Ну, добре, Паню... — тихо, винувато почав Кіндрат. — А чого ж вона з тобою... немов би той... Ну, чого не купувала тебе, чи що? Коли така, то чого ж... (цілий місяць, здається?) воловодилась?

— Х-хе! — хикнув Петро. — Бо вони делікатні, бо вони за свої гроші хочуть самця з поезією мати. І з перчиком. Деґенерати-буржуйчики вже приїлися, так пролетаря заманулося. А тут вийшло, що з цим пролетарем скандал може вийти. Цяцька небезпечною виявилась. Ну, і к чорту її швидше. Якби ти бачив, яка ворожість, яка зневага, яка злість у цієї... жінки проступала в лиці, в словах, у погляді. Наче я їй страшенне зло зробив.

— Отаке?!

— Отаке. Ні про здоров'я, ні про рану не спитала, ні посміхнулася. Голова задерта, губа випнута, погляд величний, зневага. А як сказав їй "Мабель", так якби ти бачив, як спалахнула, з яким обуренням і огидою здивувалася. "Мабель?! Яка Мабель? Хто вам дав право так називати мене?! Місіс Стовер я!" Оце та сама місіс Стовер, що ще кілька днів тому не дозволяла її міс Мабель називати, а тільки Мабель, що тулилася... О, гидь проклята!

Петро шарпнувся й застогнав, чи від фізичного болю, чи від огиди.

— Паню! Тобі ж, мабуть, шкідливо довго балакать і хвилюватись?

— А чорт його бери! Хай!.. Тільки що мені тепер робити, Грицю? — раптом жалібно, з мукою, по-дитячому майже схлипнув Петро. — Тяжко мені тут лишатися. Безумно тяжко. Огидно так, що головою бився б об цей столик. Не можу!.. Та ще ослаб сильно. Тоскно, Грицю.

Кіндрат узяв в обидві руки велику ослаблену руку Петра й ніжно почав потискувати, немов піддаючи йому сили.

— Як тільки уявлю собі, що вона знов сюди прийде, що знову буде... Не можу! Що хоч, тільки виїхати звідси. Вона мені нагороду! О-о!

І Петро з такою дивною для його стану силою потиснув руку Кіндратові, що той аж підвівся на стільці від болю. Але Петрова рука тут же й ослабла й повисла між занімілих пальців Кіндрата.

— Паню! Не треба хвилюватись! Будь вона тричі проклята.