Нова заповідь - Винниченко Володимир
— Тепер усе добре. Тепер, брат, ми з тобою з усіх боків озброєні!
Кіндрат неспокійно здивувався: чого цей факт з усіх боків їх міг озброїти?
— А що ти, власне, Паню, думаєш?
— Х-хе! Я думаю, що треба до його виїзду з дому виконати наш плян. Треба його попередити, щоб не виїжджав, ні за що не виїжджав, що його дорогоцінне життя в небезпеці. Треба йому показати, що я, рискуючи своїм життям, прибіг його рятувати. Браво!
Ну, куди ж тут було сперечатися, чи навіть пробувати навернути увагу на важливість самої таємности виїзду Стовера. Чоловік у гарячці був і чути нічого не міг.
От, таким чином і довелося такий страшенно відповідальний акт провадити диким, гарячковим ґальопом. Кіндрат цілий день покірно ганяв разом з Петром, балакав з Анрі, обмірковував усякі деталі, навіть га-рячкувався і хвилювався, а всередині себе весь час не переставав бути жахно зщулений.
Петро ж аж сяяв увесь од підняття.
А ввечері, щоб покласти, нарешті, край чеканню, Кіндрат уже о шостій годині запропонував їхати до Стоверового палацу.
— Ну, що ж, їдемо? — мертво-бадьореньким голосом сказав він.
— Чекай ще трохи. Там треба бути по сьомій. Між сьомою й восьмою там майже ніколи ні одної людини. В цю годину всі французи їдять... Слухай, Гриценятко моє, ти ж не дуже хвилюйся після. Чуєш? Усе буде добре. Як поцілиш у руку, то я, як умовлено, крикну "О!". А як... як не в руку, то "А!". Це я тобі обіцяв і ще раз обіцяю. Так що ти не хвилюйся. Ну, а коли вони мене в себе лишать (а залишать же, сукині сини?), то, звичайно, я зараз же, як тільки зможу, повідомлю тебе. Ну, а тепер, хоч ще й ранувато, їдьмо!
Петро раптом обійняв Кіндрата, сильно притиснув до себе, потім рвучко відіпхнув і швидко вийшов із кімнати. Кіндрат за ним.
Дійсно, було ще ранувато, але Петро взяв таксі й поїхав до палацу. Краще потинятися десь поблизу з півгодини, ніж через якийсь випадок у дорозі спізнитися. А Кіндрат пішов до гаража, де стояв його мотоциклет, позичений в Анрі.
Приїхав Петро до Стоверової вулиці за десять сьома. Відпустивши візника, він помаленьку пішов знайомими перевулками. Перехожих, справді, майже не було.
Петро, не підходячи близько до Стоверового будинку, повільно ходив другим боком, піднявши комір пальта і засунувши руки в кишені. Почав сіятися, спасибі йому, звичайний паризький дощик — розжене й цих рідненьких двоногих.
Тротуари спочатку взялися масними плямами, потім плями позливались і світло ліхтарів розплескано заграло на мокрому асфальті, відбиваючись у глибині його, неначе в каналі. З капелюха вода почала капати на плечі й попадати за шию. Раптом ззаду зачувся далекий лопіт мотоциклета. Петро озирнувся. Посеред каналу в глибині перспективи вулиці стрибав сліпучий вогонь, неначе сам собою нісся понад землею.
Петро для чогось щільніше застібнувся й пішов до Стоверового палацу. Але він ще не дійшов до нього, як його обігнав мотоциклет із зігнутою постаттю в кепці й піднятим аж до очей коміром темно-сірого пальта.
На вулиці перехожих не було.
Мотоциклет зупинився трохи віддалік од Сто-верової головної брами. У палаці було небагато освітлених вікон, але на парадному ґанку, як і завжди, матово горіли дві великі кулі ліхтарів. Ні душі не було видко коло нього.
Петро швидко перейшов через вулицю й помалу почав наближатися до мотоциклета. Як тільки він порівнявся з Кіндратом, той зараз же рушив за ним, ведучи в руці машину, озираючись і ніби щось кажучи до Петра.
Але Петро, крутячи головою і слухати не хотячи змовщика, швидше пішов до брами. Кіндрат, усе так само озираючись, погнався за ним. Біля брами Петро зупинився й почав шукати ґудзика дзвінка. Але в цю мить "змовщик" нагнав його, припнув свого мотоциклета, що дрібно тремтів, коло тротуару й швидко підійшов до Петра.
Петро озирнувся і кинув оком улицею в один і другий бік. Праворуч далеко манячила людська постать. Кіндрат теж озирнувся. Він чудний був у новому пальті з цими фосфорично-блискучими, не то п'яними, не то божевільними очима, зо зсуненими на чоло окулярами.
— Та одстав же ліву руку від тіла! — люто прошипів він, тримаючи праву руку в кишені.
Петро був забув про те, що треба тримати ліву руку осторонь од тіла, і швидко вийняв її з кишені.
Вони знову обидва глянули в обидва боки вулиці. Постать ззаду наближалася.
— Стріляй швидше! — прошепотів Петро і голосно по-французькому сказав:
— Я вам сказав: ні! Чого вам треба? Ні!
Тоді Кіндрат вихопив револьвер, наставив його на ліву руку Петра й вистрілив.
Петро в той же мент із страшним здивуванням почув, як щось, зовсім не куля, а щось велике, товсте, наче залізна штаба, з надзвичайною силою вдарило його в лівий бік (не в руку, а в бік!). З такою силою вдарило, що всього його хитнуло на браму й звалило на землю. Він повинен був свідомо, навмисне впасти, але не встиг цього зробити. Він тільки встиг крикнути "О!", хоч тут же знову здивувався, що крикнув "О", коли повинен був би крикнути "А". Але все діялось уже так, що ні його волі, ні свідомости не було.
Кіндрат, як було умовлено, ще раз вистрілив у парадні двері палацу, скочив на мотоциклет і з скаженим лопотом мотора полетів уперед.
А Петро, почувши, як в нього палав весь лівий бік, намагався підвестися, щоб подзвонити. Тільки щоб подзвонити, а там хай собі буде все, що хоче. Власне, тепер йому було байдуже все: і Стовер, і плян, і Кіндрат, і він сам. Тільки подзвонити.
Та дзвонити й не було потреби, бо на звуки пострілів, а надто на розбите скло в дверях уже вибігли люди з будинку. Вони стрімголов злетіли мармуровими сходами до брами, розчинили хвіртку й трохи не попадали через зігнуте тіло Петра.
— Що таке?! Хто стріляв? Що тут сталося? Петрові страшенно хотілося впасти головою в землю і сховатись од млосности, що гидко й холодно гойдалась у всьому тілі. Але він не міг упасти, бо мусив казати:
— Містера Стовера... Треба містера Стовера. Містера Стовера. Швидше містера Стовера.
Кров темним, аж чорним струмком стікала з-під нього вниз тротуаром, а він правою рукою тиснув лівий бік і погаслим усильним голосом бурмотів:
— Містера Стовера, містера Стовера, містера Стовера...
Його спробували розпитувати, але він і не чув, мабуть, нічого й тільки бурмотів своє:
— Містера Стовера, містера Стовера...
Тоді його підняли, обережно взяли на руки й швидко понесли в будинок. Хтось по-англійському кричав:
— Джоне, біжіть нагору до пастора! Хай захопить струменти й бинти. Скажіть — ранений. Швидше!
А другий голос теж кричав:
— Телефонуйте в поліцію! Телефонуйте в поліцію! А Петрові від кожного кроку носіїв гострим вогнем
рвало лівий бік, і млосність заливала всі голоси.
Його внесли в якусь кімнату й поклали на канапу. Лягаючи, Петро помітив, шо канапа була застелена газетами. "Це щоб кров'ю не забруднило, це — добре", — байдуже подумав хтось у ньому за нього, і він поклав голову на тверду канапову подушку. Млосність хвилями то заливала все поза ним — і голоси, і світло, і лівий бік — то знову прцсувала все близько-близько. І він зараз же починав бурмотіти:
— Містера Стовера, містера Стовера, містера Стовера...
Йому щось казали, але він не чув, бо хвиля знову заливала все. Нарешті, коли вона знову відступила, якийсь голос над ним голосно й нетерпляче сказав:
— Та я тут, я Стовер. У чому річ? Що ви хочете сказати? Я тут, я містер Стовер.
Тоді Петро з натугою розплющив очі. Над ним схилилося чудне, червоне, довгообразе обличчя. На голеній горішній губі його вогко блищав піт, і сама губа якось дуже далеко була від носа.
— В чому річ? Що ви хочете сказати? Кажіть, я — Стовер. Ну?
Петро заплюшив очі й болюче став пригадувати, що він мав сказати, але млосність усе захлюпувала.
— Ну, кажіть же, я — Стовер. Стовер, Стовер. Ну? Хвиля відійшла, й Петро знову розплющив очі. Але
тут з'явилося з-за голови Стовера ще одне лице з со-кирчастим носом, тонкими губами й крихітними очима. Воно відсунуло вбік лице Стовера й нахилилося до Петра, але не до лиця йому, а до боку.
— Скинути з нього все. Подайте ножиці... Поможіть. Треба розрізати одежу коло рани.
Знову від рухів почало рвати вогнем у лівому боці, знову млосність то кидала ним у холодну, чорну, пітну яму, то виносила на шум голосів.
— Вибачте, містере Стовере, але насамперед чоловікові треба перев'язати рану. Це, вибачте, насамперед. Зараз, зараз... От тільки...
І все знову залилося каламуттю млосности.
І через ту каламуть він не бачив, як у кімнату швидко ввійшла його золотява і з цікавістю в поширених очах наблизилась до канапи. Вона з-за руки пастора, що обмотував бинтом груди Петрові, зазирнула до лиця пораненого. І не чув він, як вона зараз же голосно, злякано скрикнула:
— Що-о?!
І пастор, і Стовер, і всі ті, що тримали чи тіло Петра, чи вату, чи миску з водою, всі здивовано обернули до неї обличчя. А золотява, не звертаючи на це уваги, швидкими повними непорозуміння і страху очима стрибала по лиці, по грудях, по волоссі, по руках пораненого. Так — усе було його, ніякого сумніву. Он навіть отой шрамик на чолі, подібний до знаку виклику.
Пастор делікатно, але твердо відсунув її ліктем назад, бо вона заважала йому. Але золотява й не опиналася. Вона машинально відсунулась назад за спини й стояла там із тим самим непорозумінням і страхом у застиглих очах.
Коли ранений був перев'язаний, його вкрили його власним пальтом, і пастор підніс до носа його слоїк з жовтявою рідиною. Вії Петра здригнулись, і він зараз же забурмотів:
— Містера Стовера, містера Стовера...
— Я тут! — голосно сказав Стовер, нахилившись над головою Петра.
Петро розплющив очі й уперся ними в червоне, довге, з буряковими жилками лице.
— Я — Стовер. Що ви хочете сказати?
Петро повів очима по обличчях, що напружено стежили за ним, і хрипко по-англійському сказав:
— Наодинці... Нехай усі вийдуть... Важливе. Стовер одхилився назад і повів до всіх рукою так,
наче вигортав їх усіх із кімнати.
Всі обличчя швидко рухнулись і почали зникати з обсягу зору Петра. Але коли ближчі відсунулись, Петро за ними раптом побачив лице золотявої. Так, так, його золотявої Мабель! Це, розуміється, було маячіння, але яке реальне, яке виразне! її живе лице, з напруженими, більшими, ніж звичайно, очима, з тією самою хвилястою, золотою зачіскою набік, з тими самими страшенно милими устами.
— Мабель, вийди! — владно вимовив над його головою голос Стовера.
