Нова заповідь - Винниченко Володимир

Але, мушу визнати, шлях вони вибрали не зовсім звичайний, це — правда. І надзвичайно романтичний: виступити в ролі рятівника життя для мільярдера. Життям своїм пожертвувати за нього, за його ідеї! Непогано.

Мері навіть устала від обурення.

— Так ви хочете сказати, що весь цей вчинок містера Петра є підроблений.

— В мене є таке підозріння.

— І рана його підроблена? І кров? І непритомність?

І...

— О, рана! Рана така, що можна й самому таку собі зробити, або той самий містер Кінд міг помогти. Ради "великої" цілі можна й на рану піти. Я знаю людей, які за якусь там тисячу долярів готові на всякі рани. А тут же мільйони! Хо!

Мері знову дрібненько, по-овечому покашляла й нічого не сказала. Що тут уже казати, коли зачеплено манію. Ніяка логіка, ніякі факти вже не можуть одвернути її від неї.

Мабель знову взяла цигарку, закурила й заклала ногу на ногу.

— Хм! Він, бачите, такий палкий приклонник Стовера та його боротьби за всесвітній мир, що на смерть пішов, аби врятувати свого улюбленого апостола миру. Йому приклоніться, Мері! — йому злочинці пропонували великі гроші за мовчання, але він з благородним обуренням одкинув їхню пропозицію й підставив груди під кулю. Просто можна сказати: "Це — прекрасний фільм ".

І Мабель весело засміялась. Але Мері стояла, не сміялась і мовчки водила рукою по спині фотелю.

— Але цікава, Мері, людська натура. Дядьо в багатьох речах людина досить твереза й несентиментальна. Але тут він готовий вірити в цей фільм, як у наукову аксіому. Він, який у грошових справах ніяким фантазіям і "високим почуванням" не вірить, тут готовий вірити, що людина відмовилась від великих грошей заради високого почування. Бо це почування до нього, до його надзвичайної особи. Тут може, і навіть повинен, бути виняток.

Мері кашлянула і тихо сказала:

— Містер Стовер просто вірить у факти.

— Які факти?

— Такі, які є.

— Та ніяких фактів немає! Є тільки один факт: рана. Це єдине безсумнівне. А решта — не факти, а розповідання "героя". Але ці розповідання можуть бути й чистісінькою вигадкою (в чому я не маю ніякого сумніву). Це пляномірно обдуманий, розрахований, цілком свідомий вчинок. І, розуміється, не заради інтересів "високої ідеї" чи почуття, а заради своїх власних. Гроші, Мері! От його вся "висока ідея".

Упертий вираз уст і очей Мері трохи розтанув, і вона вже не дивилася вниз.

— Але яким лее способом ці гроші?

— О, щодо цього, то будьте спокійні: способи теж уже десь обдумані. Один спосіб — простий, немудрий — дістати від урятованого мільярдера гарненьку подяку і відійти собі з Богом і чеком. Другий — складніший і мудріший: ввійти через це геройство в довір'я до мільярдера Стовера і обшахраїти його на поважнішу суму. А третій спосіб — ще складніший і ще мудріший (але я на підставі деяких даних гадаю, чи не цей якраз містер Петро й намітив собі), саме: завоювати цим геройством серце, потім руку, а потім мільярди прекрасної небіжки містера Стовера. Розумієте?

— О-о-ов! — простогнала Мері, чи то з обурення на містера Петра, чи на Мабель, невідомо. — Це неможливо!

— Що неможливо, Мерінько? Щоб він завоював руку й серце прекрасної мільярдерки? Я теж думаю, що це неможливе. Будьте спокійні.

— Ні, неможливо все, що ви кажете. Я згоджуюсь: у ваших словах є логіка, все зокрема немовби справедливе, а загалом... неможливе. Щоб містер Петро... О ні! Ви можете на мене сердитись, Мабель, але моє враження від цієї людини дужче за вашу логіку. Я не можу побороти його. Щоб містер Петро...

Мабель неприємно-весело засміялась.

— "Враження"! А Вільям Мідлтон, мій знаменитий екс-чоловік, справляв погане враження? Поет, композитор, високоідейний, чулий, тонкий, елегантний. Але це не завадило йому обікрасти мене на десять мільйонів. Та Мідлтон, принаймні, щось мав. А цей жалюгідний попович?.. Та як він міг припустити таку можливість?! — раптом із вибухом невтримної люті схопилась на ноги Мабель і, схопивши вазочку, що стояла на столі, з усієї сили шпурнула нею об підлогу. Ваза приглушено від килима крекнула й розскочилась на боки черепками.

— Як він смів хоч на мент подумати про це?! Мері злякано мовчала, знаючи, що краще всього

під таку хвилину заціпеніти, завмерти, затаїти дух і нічим себе не виявляти.

— Неймовірне, нечуване нахабство! Зухвальство просто фантастичне!

І вона швидко заходила по кімнаті, люто підбиваючи по дорозі черепки від вази.

— Х-ха! Теж претендент! Ну? Що ти скажеш?! І це тільки з американськими мільйонерами може трапитись така історія. Американський мільйонер — це ідеальний золотий нуль. У мільйонерів інших націй завжди є що-небудь побіля їхніх мільйонів: глупота, добрість, жорстокість, розум — якийсь індивідуальний додаток. У американського мільйонера ніяких додатків. Через те всякий ґарсон із кафе пресерйозно чекає випадку женитися з американською мільйонеркою, і всяка мідинетка з Великих Бульварів мріє вийти заміж за американського мільйонера. Зверніть увагу: не за мільйонера взагалі, а тільки американського. А коли ще мільярди, о, мільярди роздушують усе людське, усе індивідуальне, усе твоє власне. Хто я, наприклад? Ну, хто я? Нуль! Абсолютний нуль! Що я маю свого? Нічого. Ніяких якостей, ніякого знання, нічого. Що б я не сказала, що б я не зробила, все — прекрасне, все надзвичайне, все — геніяльне, все — оригінальне. О, жах який! Я вся смерджу мільярдами, я отруюю, як газами, всякого, хто попада в мою орбіту. І ніхто-ніхто за ними не бачить моїх крихітних якостей. Навіть цей дикун, як довідався, що я — мільярдерка, навіть він кинувся на них, як на...

— Він довідався? Ви знаєте це?

— Ну, розуміється, знаю. Він, очевидно, прослідив, де я живу, спитав кого-небудь і довідався. Наївно було б думати, що в нього вистачить джентльменства не дошукуватись моєї адреси. І, розуміється, цей джентльмен вирішив, щ© треба вхопити американську мільйонерку. О мерзота!

Вона знову схопила цигарку й закурила. Мері зиркала на неї й мовчала. Потім тихо, несміливо заговорила:

— Простіть мені, Мабель, але дозвольте мені сказати кільки слів.

— Будь ласка, Мері, будь ласка.

— Мені здається, Мабель, що ви занадто багато ваги надаєте вашому нещасливому шлюбові з містером Мідлтоном. Ви собі через нього псуєте все життя. Ви нікому не довіряєте, ви себе знецінюєте, ви всіх підозріваєте в бажанні тільки гроші від вас мати. Вибачте, що я так кажу, але я не можу бути байдужа. Мені здається, Мабель, що вам треба абсолютно забути за Мідлтона і за всю ту... тяжку історію. І жити просто й легко, як усі живуть.

Мабель слухала з легким усміхом і, тримаючи цигарку над відерцем, легенько, одним пальцем постукувала по ній, струсюючи попіл. Коли Мері замовкла, вона, не зводячи очей з цигарки, тихо почала:

— Дякую, Мері, за вашу увагу, але ви помиляєтесь. Я не тільки не хочу забути за цю, як ви кажете, "тяжку історію", а, навпаки, жалію, що не завжди, не на кожному кроці пам'ятаю за неї. Я їй страшно вдячна. Вона мені розкрила очі на саму себе й на людей. Не довіряю? Підозріваю? О, ні, навпаки: я тепер правильно бачу їх і менше підозріваю. Я тепер знаю твердо, що єдиний бог у людей — гроші, єдина релігія — поклоніння грошам, єдина мораль — мати гроші. І я знаю, Мері (не підозріваю, а знаю!), що за гроші можна купити всяку людину, що за гроші вони віддадуть і честь, і красу, і кохання, і здоров'я, і переконання, і високі ідеї, все. Так що ж дивного, що цей попович теж має ту саму віру в Бога, що й усі? Тільки він занадто нахабний у своїй вірі. І за це нахабство його треба викинути звідси та й годі.

— Але ж він — ранений, Мабель!

— О, для ранених є шпиталі. Завтра ж його тут не буде. І прошу вас, Мері, більше ніколи про нього й не згадувати мені.

У Мері знову виразно з'явився вираз упертости в устах. Вона знизала плечима й кашлянула.

— Добре, слухаю. Але вибачте мені, Мабель, я все ж таки не розумію: у вас же нема безсумнівних даних, щоб так говорити й ставитись до цього чоловіка... Адже...

— Я маю цілком безсумнівні дані. Я абсолютно певна: це — шарлатан!

Мері знову знизала плечима.

— Я не розумію, як можна так ображати людину без доказів.

Мабель спалахнула.

— Мері! Ви дратуєте мене! Ідіть собі геть! Забирайтесь!

Мері тихо вклонилась і мовчки пішла з хати.

А Мабель, як тільки вийшла Мері, витягла з шухляди столу велику фотографію Петра й почала пильно, похмуривши темно-золоті брови, вдивлятися в неї. Фотографія була зроблена Мабель непомітно для нього (малесеньким апаратом) у той час, як він ішов їй назустріч, широко, ясно посміхаючись. Зняток був збільшений, і тепер виразно було видно все лице, посмішку, кумедне пальто його (вічно розстібнуте, навіть у дощ) і одверті, прямі, щирі-щирі очі.

Мабель, стиснувши губи, люто рвонула й роздерла фотографію надвоє, потім склала половинки й знову роздерла. Схопившись, вона підбігла до каміну, де лежали обкутані жаром дровеняки, й кинула на них подерту фотографію. Зразу ж із жару десь узявся вогонь і лизнув шматки, що почали корчитись і вигинатися під його поцілунками.

Мабель струснула головою, розмашисто повернулася до столу, наспівуючої взяла відкладену набік цигарку й сильно затяглася.

Розділ XIII

В передпокої задирчав дзвоник. Матільда непоро-зуміло злегка випнула губи до Жака й, хоча вони сиділи в кабінеті його, пошепки сказала:

— Хто б це міг бути? Вже по дев'ятій. Одчинити чи не варто? Може, хто-небудь з анонімною посилкою бомби?

Жак нетерпляче повів головою. Задзвонило вдруге.

— Ах, Тіль, ти вже занадто нервуєшся. Іди відчини. Може, це Жан або Одета. А як хто чужий, не пускай — мене нема дома та й годі.

Вони умовились, щоб не Жак одчиняв двері на дзвінки, — якщо якийсь "месник" захоче " помсти —тись", то щоб не так уже зручно було йому це зробити.

Матільда швиденько вийшла й лишила двері до передпокою незачиненими. В кабінеті на столі горіла лямпа під великим зеленим абажуром, од якого на столі лежало ярке світло, а над ним по всій великій кімнаті стояв зеленкуватий присмерк. Перед Жаком на столі лежали два чергові анонімні листи із загрозами вбити його, якщо він не спинить своїх зрадницьких виступів проти революції і трудящих.

У передпокої клацнув замок дверей і зараз же за ним зачувся здивований, штучно-веселий і навмисне голосний голос Матільди.

— О, товариш Кольє? Яка приємна несподіванка! О, Жак дома і буде дуже радий тебе бачити.