Євпраксія - Загребельний Павло

По всій Германії читано маніфест імператорський із закликом молитися за нову імператрицю Адельгейду. Заубуш у дорозі вже чув цей маніфест, знав про весільну подорож імператора, не дуже й поспішав до Генріха, слушно розмірковуючи, що той, хто просив київського князя притримати барона довіку, не вельми зрадіє, побачивши чоловіка, який знає забагато і впливи має завеликі. Ніколи не треба поспішати туди, де тебе не ждуть. Заубуш всіляко відтягував день зустрічі з імператором, себто день прибуття посольства з Києва, надто ж що Генріх не діждався згоди князя Всеволода на шлюб з його донькою, а княжна не дочекалася батьківського благословення.

Посольство їхало повільно, поважно, трохи втомлене, але водночас бадьоре, бо ж везло вісті гарні, та ще й стрічалося з імператором у таку високу хвилину його життя. Але сказано вже, що в Бамберзі ніхто не ждав посольства, ніхто його не вітав, до замку впущено було воно після втомливих перемов із сторожею, але й на загайку Заубуш не погнівався, тільки крізь зуби кидав свое улюблене: "Сто тисяч свиней!"; тоді довго розташовувалися на імператорському дворі, чистилися після дороги, барон затіяв навіть переодягання, порадивши зробити те саме й Журилові, та той лиш стріпнувся, як птах, пустив волосся ще крутішими кільцями, сипнув ним на плечі ще веселіше й розкішніше і заявив, що готовий до стрічі не те що з імператором, а навіть із самим латинським їхнім господом-богом. Йому подобався барон. Заубуш іще більше вподобав Журила, довга путь здружила їх, не почувалися вони батьком і сином (хоч за віком могли б ними бути) — просто два товариші, заводіяцькі, безтурботні, насмішкуваті.

— Казав я тобі, бароне, чи забув,— потираючи руки, розправляючи плечі, намагаючись якось мовби подорослішати, кинув Журило,— завтра саме сповнюється вісімнадцять літ Праксі, а ми з нею народилися в один день.

— Пракся? Хто така? — поспитав Заубуш навмисне, хоч чув не раз це ім'я і знав вельми добре.

— Казав же тобі: княжна Євпраксія.

— Маєш називати тепер її імператрицею Адельгейдою. Ніякої княжни, ніякої Праксі.

— Так я ж... Малим із нею був... І вона мала...

— Забудь! Тут усе вмирає.

— Так я ж живий!

— Сто тисяч свиней! Ти живий аж занадто! На те й привіз я тебе сюди. Покажу декому.

Заубуш вилаявся зло й коротко, гукнув своїх рицарів і повів Журила до палацу, де вже давно тривала весільна учта, десята чи п'ятнадцята після вінчання в Кельні — хто там міг полічити.

Серед гамору, тяжких випарів, тісняви й штовханини вони внерто пробиралися повз бічні столи, поминали п'яних, розкричаних, ненажерливих, уникали масних рук, пожадливих жіночих поглядів, спрямованих на Журила, відкидали чобітьми псів, які крутилися під ногами, безжально топтали забруднене до краю червоне сукно, що ним встелено було підлогу в залі, йшли мовчки, з належною урочистістю. За Заубушем і Журилом несено важкі скрині з подарунками від київського великого князя, ніхто не міг збагнути, що то за люди, з чим вони пробираються до імператорського столу; хто пробував розпитувати, не отримував у відповідь нічого, окрім зневаги, хто ставав на шляху, усувався безжально й швидко залізною рукою Заубуша й веселим плечем Журила, од якого так усе й одскакувало. І ось так вони стали перед імператорським столом саме тоді, як подано дев'яту переміну, їству дев'ятую — лебедятину, Генріхові і Євпраксії поставлено на золотих підносах двох лебедів — білого й чорного, із золотими коронами на головах, імператриця мала тепер золотим ножем розрізати лебедя, і вона простягла руку за ножем, але руку не праву, а ліву, бо розгубилася від того, що побачила перед собою, по той бік столу. Сяйнуло їй не золотисте волосся, розсипане до самих плечей, вдарило в очі не барвою зеленої трави, скаламутився світ не від погляду на юнака, що стояв поряд з Заубушем, ні! — відкрилося їй зненацька те, про іцо мовби забула, що відтручувала від себе, відганяла в найглухіші закутки пам'яті й розуму: є світ молодий і прекрасний і вона теж молода й прекрасна і повинна б належати такому світові, як і сама, і ніхто не може сказати, чому опинилася серед оцих зужитих, старих, нахабно-безсилих людей, навіщо всі проводи, зустрічі, переїзди, повітання, гуки й крики, обжирання до розпуки, пиятики, розкричані роти, розбігані очі, купи самоцвітів, оберемки золота, гори дорогих тканин, нащо все, коли немає найдорожчого — молодості, юності, свіжості, справжньої краси!.. Підкотилося їй щось під серце, затьмарилися очі, ліва рука з золотим ножем прокреслила непевне півколо в повітрі, ніж креснув по правій руці, на білій шкірі краплисте виступило червоне... Імператор, який з неприхованим гнівом дивився на Заубуша, тепер поглянув на руку імператриці, не встиг нічого сказати, бо поглянули на кров ще й інші, пролунало слово "кров!", ударив розпачливий вигук:

— Кров на імператриці!

— Кров!

Вискакували з-за столів, перевертали столи, розмахували зброєю, кричали погрозливо й розпачливо, усе змішалося, усе завирувало, а коло імператорського столу спокійно стояли посли. Імператор ще сидів, розгублено спостерігаючи, як збільшуються червоні краплі на порізаній руці імператриці, а Євпраксія, не відчуваючи болю, забувши про все на світі, дивилася на отого золотоволосого, у зеленому, як молода трава, одязі, самими губами вимовляла:

— Журило!..

Журило, забувши про застереження Заубуша, й собі розтулив був уста й вимовив навіть "Пра...", але вчасно схаменувся й замовк.

Заубуш усміхався мстиво й зловісно.

— Дозволь, імператоре,— пересилюючи гамір і гук, ламаючи звичай, за яким не мав права говорити першим, викрикнув він і вдав, ніби хоче впасти на коліно, для чого відкинув убік дерев'янку й змахнув руками.

Генріх недбало стримав його, аж тоді спам'ятався, відірвав від своєї тканої золотом сорочки шмат і приклав його до рани Адельгейди.

Тканина була цупка, золоті ниті дряпали ніжну шкіру, кров проступила й на руку Генріхові, Євпраксія ж не зворухнулася...

ЛІТОПИС ДРІБ'ЯЗКОВІСТЬ

"Звернути увагу на те, щоб жеребець ніяким чином не застоювався на місці і через те не псувався Коли ж виявиться жеребець непридатний або старий, то дати нам знати про те завчасно, перш ніж настане час випускати кобил".

Із Капітулярія Карла Великого

"De villis" — про маєтки. VIII ст.

ПРОЗРІННЯ

Прозріння було запізніле, недоречне й марне. У Кведлінбурзі шість років жила мовби в якомусь напівсні, серед бурмотіння молитов, старовинних текстів, безглуздих переляків, легенд, недомовок, натяків, пліток, усе довкола було безнадійно старе, усе в спогадах про минувшину, про святих, імператорів, абатис, втрачені надії, затруте життя. Знала, що вродлива, і більше нічого. "Заглибся в себе і дивись без кінця. Відкинь усе, що надмірне, випростуй усе, що викривлене, освіти все, що затемнене, та невпинно дбай про те, щоб усе це стало єдиним сяйвом краси. І ні на мить не переставай різьбити свою статую, аж поки не побачиш у ній досконалість доброти..."

Їй судилося стільки смутку з дитинства, що всі ті шість років жахного думання про неминуче повернення до маркграфа намагалася відкидати від себе дрібні клопоти щоденності, жила своєю ніжністю, своєю вродою, тією всемогутньою силою життя, яка намножувалася в ній а кожним новим днем і мала пролитися рясним дощем нестримно й щедро. Здушене каменем життя вибухає з силою ще більшою. Так замок, складений з брил дикого каміння, мертво-неприступний, тяжкий, як ночі, однаково заростає зелом, задавлюеться, задушується зеленим тінявим світом, непереможним і всесильним. За нею стояли віки, несхитна сила життя, незнищенність плодючості й проростання, чужі тимчасовому дріб'язкові клопотів і метушні Тому так легко й охоче пішла назустріч Генріхові, бо за тим, здавалося, стоїть цілий світ. Станеш імператрицею — ощасливиш світ...

Не помітила вичерпаності Генріхової, його передчасних старощів, не знала, що входить по саму шию в мертві води високих державних клопотів, де для людських пристрастей немає ні місця, ні часу, ні снаги. Стала жоною імператора, лякливо, палаючи від сорому, ждала, коли він зробить її жінкою, ждала тої хвилини, коли залишаться вони наодинці, двоє в цілому світі, і все зникне, лиш вони двоє зостануться; земля, небо, води слугуватимуть лиш для них, цвістимуть сади й співатимуть птахи, і небесні сфери звучатимуть для них, і він скаже їй:

"Юна красуне, мудре створіння, богом сотворена в такій небаченій красі! Звідки в тебе такі чудові очі? Хто вклаа у них цей погляд, що викликає любов? Хто оточив їх небесними віями? Хто дав тобі такі гарні руки? Де взяла ти рожеві устоньки і чи твої се ніжні пальчики? Хто накреслив цю білу шию і стрункий ряд зубів? Звідки в тебе цей небесний голос? Скажи, бо я прийшов сюди лише для того, щоб дізнатися про це і, дізнавшись, полишити тебе в спокої".

Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: "Груди мої ніжні, скромні, їхня біла шкіра не знає плям, на них два солодкі духмяні яблука, вони зірвані з дерева життя, що стоїть посеред раю... Я обперезана Задоволенням, Чистотою і Ніжністю. Ніжність простерла прозору, як кристал, одежу. Там обитає Непорочність в золотій блискучій гірлянді неторканості. Вона лякається, коли говорять про неї..."

Він не говоритиме нічого, а коли й говоритиме, то тахо, щоб не сполохати Непорочності, між ними виникне прекрасна війна, яка увінчається ще прекраснішим миром, освяченим Еротом.

Маленький товстопузий божок пустотливо підняв руки в натягав на них крильця, а крильця його нагадували чомусь закучерявлене зелене листя, буйно-вічне й загадкове. Стріла впала додолу, божок наступив на неї ніжкою. Невже йому не муляє?

...Їхали через усю Германію, гриміли повітання, ночі виищувалися в учтах, імператорові й імператриці стелили під ноги червоне сукно, у кам'яних соборах виспівували молитви, рицарі виблискували залізом, зеленіли ліси; усе буао так, як гадалося, окрім того потаємного, стидкого, даного людям, аби відчували в собі поряд із богом ще й звіриний світ, поєднували непоєднане, не надаючи переваги ні тому, ні другому, лякаючись однобокості, прагнуча до високої досконалості живого.

Не було, не було, не було. Ні спроб, ні натяків, ні виправдань, ні обіцянь. День, другий, десятий...