Євпраксія - Загребельний Павло
Генріх не захотів ждати повернення посольства. Та чи й діждеться? Ніхто не знав, що в одній із грамот, запечатаній червоною імператорською печаттю, він писав до князя Всеволода таке: "Знай, що ти нічим ліпше не доведеш своєї дружби до мене, як влаштувавши все так, щоб мій посол барон Заубуш ніколи не вертався в мою державу. Мені однаково, який ти вибереш засіб: чи довічне ув'язнення в темниці, чи смерть". Та й імператор не знав до кінця свого барона, бо той узяв із собою чоловіка, який умів різати печаті, взято було також умілих писців, бо яке ж то посольство імператорське, коли б не змогло воно спорудити при потребі відповідного писання? Коли вже виїхали за межі імперії, Заубуш потай перечитав усе, що понаписував імператор, вкинув зловісну грамотку у вогонь, інші запечатав новими печатями, що не різнилися від справжніх, а до них додав ще одну хартію, в якій висловлювалася імператорська просьба прийняти його, Зау-буша, як брата Генріхового. Гостював у Києві довго й гарно, а Генріх, вважаючи, що Всеволод прислухався до його прохання, не дуже й переймався затримкою посольства і вичікував кілька місяців, аби збути необхідний час, що його вимагала пристойність.
Маркграф Екберт своїм бунтарством підштовхнув імператора. Чотирнадцятого серпня Генріх оголосив маніфест про свій шлюб і про молитву за нову імператрицю.
Знов неспокійно було в самій Германії і в Італії, у Польщі й Чехії, знов імператор вимушений був поспішати в останню мить, хоч, здавалося б, мав досить часу приготуватися до шлюбу, скакав зі своїми рицарями-мілітес до Кельна, де вирішив відбути урочистості. Євпраксія в супроводі двірських дам, з великою охороною їхала окремо. Коло Кельна на тім боці, за римським мостом, ждав імператора й імператрицю величний дворогий намет, в якому стояв подвійний трон, покритий східним килимом, що сягав аж назовні. Довкола імператорського намету — ціле полотняне містечко, тріпотіли на легенькому вітерці різнобарвні стяги, небо над Рейном було чисте, голубе, сонце світило яскраво, серпень був у розпалі, на рейнських горах дозрівав виноград, дороги обставлені цікавим людом, до Кельна стяглося мало не пів-Германії — усім кортіло побачити. Хто не вмістився в самому городі, ставав по обидва береги Рейну, побіля виїздів на міст, товпився коло полотняного містечка для можних, зібралася сила-силенна духівництва, бо ж на коронації й вінчанні мали бути присутні всі архієпископи імперії — Кельнський і Магдебурзький, Бременський і Трірський, товсті монахи й прогонисті каноніки відтручували неповоротких селян, мабуть, забуваючи, що для прогодівлі одного лиш монаха потрібен труд шістнадцяти отаких селюків. Там були рицарі-мілітес, городяни — probi homines, безліч жіноцтва; молоді мілітес влаштували посеред наметового містечка турнір і вигарцьовували, поки імператор, який зустрічав коло свого намету Євпраксію-Адельгейду, не махнув їм рукою.
Він був у червоній, тороченій горностаями мантії, з короною на голові, мав на собі коронаційний меч, який германські імператори зняли з тіла Карла Великого в Аахені, відкривши його гробницю. Євпраксія ще не мала на собі імператорських шат, була вбрана в київську червону сорочку із золотим поясом і широким шитвом унизу, на голові мала князівський вінець поверх червоного фацеліта, так само шитого золотом і низаного перлами. Висока, майже як Генріх, ставна, дивно вродлива, вона вбирала всі погляди, сама не бачила нічого: ні натовпів, ні полотняного білого містечка зі стягами, гербами, барвами земель, ні синів імператора, з яких Конрад був її однолітком і, вперше зустрівши свою мачуху, прикипів до неї поглядом, ні навіть самого імператора... Все пливло їй перед очима, грало, крутилося, здавалося навіть, ніби задля неї розгладжено зморшкувату германську землю і по цей бік Рейну вистелено зелену безмежну рівнину. Тисячолітній Кельн нагадував Київ, навіть собори, здавалося, мовби такі самі; запам'ятала натовпи на шляху, пишноту вулиць, громове рокотання органів, солодке дрижання й м'який спів сопілей, аромати та куріння. Всі вийшли назустріч східній квітці, яку імператор вбирався посадити в імператорському саду.
У соборі серед гучання органів і урочистих латинських співів магдебурзький архієпископ Гартвіг (бо кельнський Гаріман, недавно висвячений на архієпископа, ще не мав такого високого права) щось питав у Євпраксії, називаючи її Адельгейдою, здається, допитувався, чи піклуватиметься вона про добробут підданих і чи віддасть своє життя для імперії й служінню богові, вона відповідала ствердно, бо й як мала б відповідати. Тоді Гартвіг досить брутально оголив її плечі й мазнув їх єлеєм, доторкнувся масними пальцями і її чола, після чого надягнуто на неї корону імператриці й накрито плечі такою самою, як і в Генріха, горностаєвою мантією. Люд кричав радісно й піднесено, а вони стали перед архієпископом уже з імператором, і почався не так урочистий, як обтяжливий обряд вінчання, бо тут знов питано Євпраксію і треба було відповідати, окрім того, довелося вислухати коротке казання архієпископа Гартвіга, в якого Євпраксія нічого не могла втямити, бо той казав таке: "Господь удостоює покарання кожного, кого приємле, і йому буває потрібно спершу принизити того, кого він поклав возвисити. Так бог принизив свого раба Авраама і, принизивши, прославив. Так допустив він рабові своєму Давиду, якого згодом зробив найславетнішим царем в Ізраїлі, перетерпіти гнів царя Саула, його переслідування, заздрість. По допущенню божому Давид повинен був ховатися від Саула в печері, рятуватися втечею і залишити вітчизну. Щасливий той, хто переніс випробування, бо він буде увінчаний".
Про кого казано? Про імператора чи про неї? Вона не ховалася, хоч переслідувань мовби й зазнала. Не було в неї ворогів, але виходило, що втікала вона, бо ж утекла з рідної землі й ось стає імператрицею в землі чужій. З блискучою короною на золотистому волоссі, з очима, потемнілими від ляку й зворушення, в червоній з горностаями мантії, молода й прекрасна, стояла вона коло Генріха, і всім, мабуть, впало в око, який він старий і виснажений поряд з цією руського царівною, хоч тоді ще ніхто, окрім самого імператора, не знав меж того виснаження й вичерпаності.
Євпраксія ж не помічала нічого. Цілували їй руку два герцоги, чотири архієпископи, дванадцять маркграфів, п'ятнадцять єпископів, баронів і кліриків без ліку. Шлейф її вбрання несли чотири барони в золотих панцирах. Герольди дули в роги. Шпільмани й жонглери грали иа лютнях і сопілях. Слуги розкривали важкі скрині, сягали в шкіряні міхи, метали в натовпи коронаційні срібні денарії й золоті соліди, сам імператор дарував визначним гостям шати, оздоблені хутрами, вона обдаровувала багатих двірських дам. Голоси вибухали від радості. З собору урочиста процесія пройшла вулицями просто до Рейну, де ждали імператора й імператрицю заквітчані судна з білими наметами на палубах. Кораблі, зв'язані докупи, щоб умістилися всі вельможні гості, попливли по Рейну суцільною масою, сунулися проти течії повільно, берегом скакали на конях рицарі, коні іржали, рицарі вигукували щось радісно-піднесене, у невеличких містечках приставали до берега, і там молода імператриця на представлення місцевих єпископів дарувала міністеріалам маєтності.
У Вормсі, де мала бути перша велика учта, імператрицю стрічали двірські жони числом сімсот, усі високого роду, поважні, сановиті, Генріх називав їх, вони кланялися, імператриця роздавала дарунки. Весілля мало тривати сімнадцять днів, щоб перевищити графські весілля, на які відводилося рівно два тижні. Були учти на рейнських кораблях, у Вормсі і Майнці, на ніч імператора й імператрицю урочисто відводили в призначені для них покої, але виходило чомусь так, що спали вони порізно, видно, так велів звичай, а може, до того спричинялася втома, бо Євпраксія, хоч молодша за Генріха вдвічі, та й то відчувала, що ще день-два і вона не винесе більше урочистостей, стояння на ногах, дурних розмов, повітальних вигуків, п'яного верзякання баронів, безкінечних переїздів по гірських дорогах, відвідин усіх колишніх столиць германських, які Генріх заповзявся їй показати, а столиць тих було без ліку.
Знов, як колись, городи ставали перед нею на кам'яні коліна, вклонялися з найвищих верхів ліси, ріки несли її на своїх струменисто-шовкових плечах. Так прибули до Бамберга, одного з єпископських городів імперії, зустрічав їх новий бамбераький єпископ Рупрехт (бо єпископ Отто перебудовував у Шпеері підмитий Рейдом собор), зустрічав їх ще на околицях, унизу під городом, там, куди не пробивається сонце і де жалюгідно животіє чорний люд. Зустрічав, аби не затримувалася внизу, не зачіпалася ні за що, швидше вгору, де в саме небо врізається замок германських імператорів, твердо стоять палаци, собори, монастирі, де імператора ждуть ліпші мужі, а імператрицю прагнуть побачити високородні жони.
Поквап був, такий, що не зауважено ніким, як з другого боку під'їжджає до Бамберга ще одна валка вершників і повозів, не така численна й пишна, та коли придивитися, то й не без значення, бо не бракувало тут ні породистих коней, ні коштовних прикрас, ні багатої зб'рої, а попереду їхало двоє; один старіший, з баронським, садженим перлами й камінням нагрудником поверх панцира, а другий молодий, біляве волосся до пліч, розсипається кільцями, розкочується, мовби заморські перли, легкий одяг на ньому барви молодої трави, чоботи iз зеленого хза. Кілька роззяв лінькувато розглядали юного красеня, а якась дівка, вигукнувши: "Смерть моя!", чимдуж кинулася брудною вуличкою втікати від двох вершників, власне, від того молодого, у зеленому, як трава, в волоссям, розсипано-розкоченим, як заморські перли.
То поверталося імператорське посольство з далекого Києва, поверталося з тим самим Заубушем, тільки в барона тепер кінь був не білий, а золотистий, степовий — подарунок князя Всеволода, а поряд із бароном їхав ве Кирпа,, зоставлений із своїми дружинниками, як і передбачав він, у Києві, а юний дружинник князя Всеволода на ймення Журило — несподіванка для його матері Журини та й для Євпраксії. Вертався з посольством і отець Северіан, який віз князівське благословення для Євпраксії, а вже по тому мав назавжди повертатися до Києва, коли б стачило йому на те сил, вичерпаних затяжливими й виснажливими переїздами через усю Європу, і коли б витримали його вічні, поруділі до краю чоботиська та латана-перелатана вилиняла й споловіла ряса.
Посольство ніхто не стрічав, бо ніхто й не знав про його прибуття, до того ж усе нині кинуто було на зустріч імператора, городи захлиналися від захвату й повітань, про все було забуто, відкладено справи, викинуто з голови клопоти, відсунуто чвари, затамовано ворожнечу.
