Євпраксія - Загребельний Павло

Євпраксія не мала ніякого досвіду із закоханими. Вона поглянула на Журину, на отця Северіана, ті ждали вирішення від неї самої. Тоді знайшла серед кнехтів Кирпу, не впізнала його попервах, бо був у германських обладунках, якийсь схудлий, аж світився, вимучений, однак бадьорий, як завжди. Кирпа блиснув їй здалеку своїми веселими зубами, вона й далі дивилася на нього, дивуючись і його несподіваній появі після зникнення і отому дивному строю, вона мовби забула про слова імператора, які змінювали все її життя, їй конче треба було перемовитися зі своїм безтурботним воєводою. Євпраксія мовби зворухнулася, ніби хотіла підвестися, покинути імператора в таку урочисту хвилину й підійти до Кирпи, але Кирпа, видно, теж відчув той порух, миттю скочив на ноги, підбіг з того боку столу, став навпроти імператора і Євпраксії, став боком, наставляючи косе плече своє чи то на Генріха, чи то на Заубуша, який сидів коло Адельгейди, тоді так само невиразно тицьнув рукою, знову ік таки чи то в імператора, чи в Заубуша, чи в Адельгейду, сказав голосно:

— Княжна, тебе хотіли обмовити. Рука його впала туди, де мав бути меч, але меча в Кирпи не було. Ніякої зброї.

— Невдячний! — гукнув через стіл Генріх.— Ти свідок, що я не повірив! Я назвав Праксед імператрицею!

Кирпа не сходив з місця. Тепер він показав на Заубуша, і всі те побачили.

— Євпраксіє, цей чоловік зводив на тебе наклеп. При імператорові.

— А цей чоловік,— показав Генріх на Кирпу,— відкинув, і я повірив йому і...

— Вірю,— тихо промовила Євпраксія. Вже мовби була імператрицею, повнилася силою влади, готова була до велінь.— Спасибі, Кирпо. Іди.

Воєвода пішов на своє місце, Євпраксія піднесла келих, глянула поверх нього своїми великими очима на Генріха, надпила. Той одним ковтком осушив свій.

— Шпільмани! Шальке! Рюде!

Барони ревли на радощах, грали лютні, співано вояцьких пісень, отці, кожен по-своєму, пробували затягнути псалми, але їх перекривали сороміцькі приспівки, учта набирала розмаху, пси під столами гризлися за кістки, слуги в кутках ждали недоїдків; гикання, плямкання, рицарі важко відвалювалися від столів, ситі й п'яні, тоді зиов хапалися за нові потрави, Генріх пив і кричав, як хлопчисько, Адельгейда, тяжко ненавидячи, може, не так за ту наругу, яку вчинив над нею багато років тому, як за неувагу, що виказував згодом, недвозначно тулилася до барона, підставляючи йому пишний свій бік. Лише Євпраксія сиділа, як свята, неторкана й неприступна, над усім брудем, гидотою, крикнявою, і Заубуш не стерпів, плюнув:

— Сто тисяч свиней! Бачили, чистюля київська!

Адельгейда змовчала. Могла стати спільницею Заубуша, аби той забажав, могла тримати сторону імператора, що було б цілком природно. Барон теж не пробував більше зачіпати абатиси. Цю спільницю не хотів купувати ніякою ціною. Занадто вже зужита. До того ж ще й відзначається курячим розумом, бо це вона натурчала імператорові про руську княжну, і тепер незмога передбачити подальший хід подій.

Справді, Заубуш ніяк не міг передбачити того, ще сталося майже відразу після його презирливих слів.

Євпраксія нахилилася до Генріха і показала, що хоче говорити, але гамір їй заважав.

— Тих-хо! — вдарив імператор рукою по столу. І все втихло, так ніби не було тут ні п'яних, ні одурілих, 'si безпутних. Навіть пси під столами стихли, прислухаючись.

— Я хочу звернутися до тебе, імператоре,— почала ввпраксія,—1 до всіх твоїх рицарів, які тут присутні. Знаю звичаї твоєї землі, пам'ятаю звичаї Русі. Вони не різняться в тій справі, про яку йтиме мова. Що то за звичаї? Коли хтось пускає наклеп і виявляється його брехливість, то суд рицарський вирокує наклепникові валізти під стіл або лаву і відгавкати свою обмову. Найвищі особистості не можуть уникнути такого вироку, бо честь рицаря — над усе!

Імператор підвівся. Очі йому шалено зблискували, щоб утишити дрож в руках, міцно вхопився ними за коштовне наголів'я меча, дивився на Заубуша. Мовчки, зловісно, гнітюче. Барон став підводитися. Не вимовлено було ніким його ім'я, але він знав, що цього не треба чекати, підводився незграбно, невміло, аж стало його жалко, відставляв далеко вбік евою дерев'янку, намагався витримати погляд імператора і легко витримав би його, аби не було тут отієї ясноволосої з диявольською силою я чарами.

Генріх відірвав одну руку від меча, коротко показав баронові під стіл. Заубуш, ні слова не кажучи, поліз під стіл. Рицарі, вмить протверезілі, зі страхом спостерігали те, що відбувалося. Всемогутнього Заубуша заганяли під стіл, як пса! Хто б у це міг повірити? І хто може передбачити наслідки пониження цього страшного чоловіка? Невже оця тоненька руська має таку зухвалість і таку силу?

Адельгейда помагала баронові. Нахилилася над ним, притримувала його дерев'янку, він стиха лаявся, не хотів нічиєї помочі, готовий був провалитися крізь кам'яні плити, вмерти отут під столом серед псів, але від нього ждали не смерті. Ганьба не кінчалася самим залізанням під стіл. Усі це знали, знав і Заубуш. Задихаючись од ненависті до Євпраксії й до імператора, він хапливо прокричав: "Збрехав, як пес!", а тоді тричі гавкнув по-собачому.

Вилазив з-під столу червоний, весь спітнілий, скреготав зубами. Імператор підсунув йому кубок з вином.

— Випий!

Заубуш зачепив кубок, перевернув, вино розлилося, червоне, як кров. Усі здригнулися від лихого передчуття. Проллється чиясь кров. Або й ще гірше.

ЛІТОПИС ЦИТАТА

"Історик або ж намагається дослідити істину содіяного і, таким чином, розпалює ненависть до себе багатьох, або, бажаючи уникнути невдоволення замовчує цілий ряд подій. Але це вже порок, бо намагатися обійти істину і мати намір приховати її визнається противним обов'язкам історика. Однак досліджувати діяння, не викривляючи їх і не відступаючи від правил істини, означав, найчастіше, викликати обурення, як то висловлено: "Друзів — догідливість, а істина — ворогів родить".

Коли ж хто, лестячи іншому, безсоромно підмішує до того, що сталося насправді, брехню, то подібний вчинок вважається до того принизливим, що такий історик не повинен допускатися в середовище письменників. Затаювати істину діянь недозволено і противно обов'язкам письменника. Тим більше грішно плямувати істину брехнею, а брехливе передавати легковірним нащадкам.

Є одна і навіть жахливіша небезпека, якої слід уникати щосили тим, хто пише історію: вони зобов'язані не допускати, щоб сухість мови і бідність змісту принизили гідність діянь. Слово повинне відповідати ділові, про яке мовиться, І мова письменника не повинна відставати від возвишеності предмета".

Вільгельм Гірський. Belli Sacri Historia. 1185 p.

ІМПЕРАТРИЦЯ

Не можна сказати, що вона була стурбована незвичайною новиною, — треба вжити слово "приголомшена", не про жінку будь сказано. Станеш імператрицею — ощасливиш світ. Ощасливиш себе чи світ? Думаючи про світ, думаєш про себе. В ній прокинулася жінка, яка знає про свою вроду, вважає, що тільки вона обдарована найвищими чеснотами, лише вона гідна зайняти найвище становище. Генріх — імператор за походженням. Народився імператором і ніякої заслуги в тім. Простий випадок. Вона ж стане вище за всіх жінок завдяки самій собі. Бо така вона є, а ліпшої за неї немає на всій землі!..

Все, що тобі судилося, живе в тобі несвідомо. Ще недавно думала про те, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. І ось усе змінилося. Вона стане імператрицею і відбере в Генріха якусь там долю германської грубості, передавши йому навзамін руську лагідність. Ощасливить світ, ощасливить.

Імператор поїхав і приїхав. Повернувся до Кведлінбурга, коли в горах запанувала весна, коли природа встановила довкола своє зелене царство, над яким не владні ніякі королі й імператори.

Євпраксії хотілося в гори, хоч перед тим ніколи не любила їх, були їй чужі й непривітні.

...Виїздили з Кведлінбурга в пишності й веселощах. Білі коні, золоті імператорські стяги, рицарі в золочених панцирах, двірські дами в чорно-червоних шатах, білі плюмажі, багряний одяг Євпраксії, біло-золотий помолоділий імператор.

Виривалися з вузьких поплутаних вуличок Кведлінбурга, пролітали через села, розлякуючи дітлашню, псів, курей, врізалися в гори, розсипалися навсібіч, щоб згодом зібратися на поклик ловецьких рогів. Імператор усамітнювався з Євпраксіею; він гнав коней далі й далі, йому завжди хотілося вище, вгору, до вершин, може, й туди, де колись стояв його улюблений Гарцбург, а тепер руїни, забиті густим зелом, а Євираксії кортіло лишитися тут, унизу, в цьому тисячобарвному світі. Сп'яніла від рослин, від листя, від кошлатості кущів, від спраглості росту, вона зіскакувала з коня, припадала до якоїсь стеблинки. Генріх, знудьгований, глухий і сліпий до всього, що її захоплювало, нетерпеливився: "Швидше! Швидше! Швидше!" Ще ж так багато треба проїхати. А вона не могла цього збагнути. Ніщо не відбувається швидше, ніж тому належиться. Проростання дерев, кільчення насіння, вилуплювання пташеняти а яєчка, плетення гнізда, схід і захід сонця, сірий дощ і сивий туман, кущі, дерева, квіти, гілля, стебла, коріння — усе говорило про не-нвап, про вічний спокій, про лагідь і приховану прекрасну силу. Бо сила прекрасна саме тоді, коли вона прихована. Жолудь велетенського дуба дає блідий і нікчемний росточок, а маленьке пшеничне зерно кільчиться рожевим, мов дитяче личко, зубчиком, їй хотілося мати в собі оту невідому й всемогутню силу, яка викликав найвище почуття на світі. Народилося бажання примусити імператора закохатися в неї, хотіла б стати лавром, як Дафна, соняшником, як Клітія, кущем калини або тополею — усе в їм я найвищої правди, їм я якої — любов.

Наслухалася тривожних розповідей баронських дочок про імператора, обережних натяків абатиси Адельгейди про нестримність дикого норову Генріхового, але не лякалася тепер нічого, сміливо занурювалася в світ гір наодинці з імператором, готова була до всього, навіть — гріх казати — до збезчещення, бо хіба ж у поєднанні чоловіка з жінкою не найвища таемничність людських сполучень з природою, зі світом! Та чиста душа її й не мала в собі темних підозр або страху. Євпраксія переконана була в своїй недоторканності, бо хіба ж сама суть вищої влади — не в найвищій порядності? Volenti non sit injuria — тому, хто не хоче, не діється кривди.

До князя Всеволода споряджено послів.