Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Він дивився на мене широко розплющеними колючими очима.

— Щось таке почув, — сказав я суворо, — за що гуцулові можна до грудей ножа прикласти? Так?

— Ножа?!

— Так. Іди й подумай.

X

До Розлуча обоз дістався аж четвертого дня. Надворі лютувала заметіль, проте ватагу стрічали всім селом, з хлібом-сіллю. Юр Кошута прийняв од громади дарунки: сувій льняного полотна на білизну пастухам, гору білих рукодільних шкарпеток, в'язку виправлених шкур на кожушки, бочку меду, ночви свічок, віз борошна. Чемно подякувавши, Кошута по пам'яті повідомив, скільки в кого прибуло ягнят, телят, лошат, та ось голос його зірвався:

— Громом спалило сорок і три вівці. Прошу відсудити судом, і порадьтеся, чи можу на будуче брати під свою оруду людське майно.

Зі словом від громади виступив дев'яносторічний сухорлявий, але моторний і на вигляд ненабагато старший за Юра Клим Маринич, Миколин дід.

— Громада низько тобі кланяється, сину, — промовив тремтливим тенорком. — У річках нуртує зрадлива хвиля. У лісі стогне лютий звір. У небі котиться стрімкий грім. Ми віримо, що ти сумлінно пантрував наше добро і не мав ріски сну в оці. Нам невпродиво твій нестерпучий жаль, бо ти — чесна людина. Посполом дякуємо за службу. — Старий обвів юрбу звеселілим зором. — Рости великий, сину.

Навколо забринів смішок, заплескали в долоні. Клим Маринич поцілував ватага в скроню і за руку привітався з пастухами. На його знак дівчата піднесли полонинцям наповнені кварти. Ми випили, хекнули і в супроводі натовпу рушили до церкви. Парох нездужав. Та він і не потрібен був.

— Отче наш на небесах, — солодко, як Златоуст, затуркотів прощений громадою Кошута. — Будь милостивий до нас, Господи, Боже наш, і хай славиться ім'я твоє, і хай славиться спогад про тебе високо в небі і внизу на землі...

— Хай буде царство твоє над нами нині і завжди,— схлипнув тенорок діда Маринича. Для оказії він чисто поголився, між чорними, трохи понурими вусами, на які з заздрістю задивлялися й парубки, жевріла лагідна усмішка. — Прости і помилуй нас, що б ми не зробили проти тебе, і не вводь нас у спокусу.

— А чого Бог вводить у спокусу? — голосно прошепотів Микола Маринич, не спускаючи з діда покірного погляду. На леґіника покосилися, і він услід за дідом повторив: — А врятуй нас від зла, бо твоє царство... Мій дідо — як лісовий див... і во віки віків.

— Ввечері прошу всю ватагу до себе додому,— підняв руку Кошута.— 3 жінками, хто жонатий.

Над юрбою зринув гомін, полилися бубонці сміху.

— Переспали в барвінку, а на ранок... — Побачивши мене, Микола прикусив язика і опередь товаришів шугнув у натовп.

— День за днем... Багатвечір на порозі, — бубонів Юр, під руку ведучи діда Маринича.

— Ксеню! — наздогнала мене Крицякова Олена.— Бачилася з твоєю, Ксеню. Де таку білозірку надибав?

— У темному лісі.

— То й видно. Між людьми давно була б у парі. Не ображайся, але я подумала: "Ади, бурлиголова! Хіба він її вартий?!"

— Невартий?

— Ще подумала: цій любасці потрібне щастя. Перед нею треба розплистися медом і молоком. А він — сухий, калічений, злодумний...

— Ти ж не куштувала який.

— Гарна! — прицмокнула Олена, пропустивши між вуха мовлене мною.

На оболоні вирувало людське стовпище. Олена пішла вилучати товар, а я з в'язкою сіна на возі поїхав додому.

Дружана відкинула ворота, метнула в мене далекий і променистий, як сонце, погляд і, взявшись за кантарок, допровадила конячину в затишок оборога.

— Я розпряжу, Ксеню. Там тепла вода, іди митися.

У сінях я зняв із себе зітлілий сардак, зітлілі гачі, зітлілу сорочку. Мені здалося, що й караоін зітлів, і я колупнув нігтем деревко. Помившись і натягнувши свіжу білизну, впав на лежанку, розкинув важкі од втоми руки.

"А що має казати Юр Кошута? Тяжко дається хліб у горах".

У світлиці все було переставлене на краще, образи окутані рушниками, пахло хвоєю.

— Поїж, — сказала Дружана, нахилившись. Я погладив їй руку.

— А ти?

Ми їли з полив'яної миски, перезираючись, і всміхалися. Прийшло просте й незгірше життя.

— Кошута запросив у гості. Підемо?

— До нас навідувалась Олена.

— Про що ви розмовляли?

— Вона розповіла, як ти мало не застрелив дяка.

— Нема що згадувати.

— То правда?

— Чиясь вівця блукала на царині. Я загнав на обору і поїхав на звал по дрова. Повертаюся — шарварок. Дяк обзиває злодієм. Попік йому м яке місце дробом.

Дружана розсміялась, потому звела брови і спитала:

— Що з Оленою?

— Гасом ошпарилася. — Чи через втому, чи тому, що обвітрилося, в мене запекло і стерпло обличчя.— Гасом,— повторив я, дивлячись на мальований глечик у закутні.

— Вона була гарна, Ксеню? Я кивнув.

— Дуже?

— Як ти. І ви були б надзвичайно схожі.

Знявши кептарик, Дружана лягла побіч мене, уткнувшись лицем у плече.

— Не ховайся,— сказав я, перебираючи пальцями дрібненькі завитки кіс на її скронях. — Я хочу тебе бачити.

— Ксеню, — мовила вона тихо. — У нас справді буде гуцулик. Тепер справді.

— Син?

— А хто кого більше любить? — поривчасто підхопилась Дружана і, сміючись, сперлася мені на груди. — Якщо ти мене більше любиш, народиться син. Коли я... Ну, хто кого більше любить? Хто більше любить, Ксеню? Чуєш? — затермосила вона мене. — Хто кого більше любить?

— Я.

Вона заперечливо крутнула головою.

— Ні. Я тебе так чекала!..

— І я вернувся додому багатим господарем. Ми на весь рік маємо що їсти і маємо чудову ношу. Щонеділі будемо кликати когось у гості, а в будень я займуся... Вгадай чим?

— Щось змайструєш.

— Найкраща і найрозумніша, я займуся різьбярством. Першим ділом вирізьблю твій портрет.

'Різьбярством, — уже впевнено міркував я. — І не яким-небудь. Треба виписати книжок. Може, я прославлю ці занедбані гори?"

Кортіло сказати про це вголос, сказати набагато більше, а іншими словами, вигадати себе в приємній для серця історійці.

— Уся наша хата буде в оздобах, — мовив я пихато, ледь ворушачи губами.

— Так?

— Я її нікому не відпродам.

Дружана засміялась, заглядаючи мені у вічі.

— Ти її так вичічкаєш, що нам страшно буде зайти.

— Я поселю тебе з сином у зимарці.

— Боже!

— Посаджу на хліб і воду. Всі сили і всі гроші оддам мистецтву.

— Ти добрий, пошануй нас.

— Я злий! — сказав я хриплуватим моторошним басом.— Я ненавиджу Міттельштедта.

— Хто це?

— Німець. Офіцер. Наш ескадронний командир. Він читав нам книжку одного російського письменника про війну росіян з Наполеоном і вчив, як бити росіян. Це не армія, а вал, говорив він. Вал треба розсікати, заходити в тил і оточувати.

— Хочеш побалакати про війну?

" — Хай їй чорт! — Я схопився з лежанки. — Одягайся. Йдемо в гості.

— Не нап'єшся?

— А що?

— Не треба.

— Не наврочуй, сонечко. Я тебе безтямно люблю, і в нас буде син.

— Я думала... Інколи мені здається, що ти сердитий.

— Я протестую не проти людей, а проти неволі. Я — за повну волю і розум, за самовизначення людини. Мабуть, у наш час у цьому нема нічого поганого... Але я заговорив, як книжник. Вибач.

Надворі пощипував мороз. Ми йшли шпаркою ходою, тримаючись за руки. Я подумав, що ми, мабуть, непогана пара. Правда, в мене псувався настрій. Щось причаїлося на споді душі і волало: "Треба бути щасливим. Треба..." Я намагався заглушити його, це немовби вдавалося, та настрій спадав.

Ми пройшлися за село і звивистим плаєм вибралися на дикогір'я.

— Знаєш, Ксеню, — захоплено вигукнула Дружана.— Тут усе як у Красному Долі.

— У крайній хаті, ось там, — показав я внизу, — авст-ріяки до смерті побили господаря. Лишилося четверо дітей.

Дружана спохмурніла, я провадив далі:

— Бачиш ґаночок з флюгером? Там мешкав Максим Третяк.

— Ти розповідав...

— Смереку без вершка бачиш? Під нею австріяки застрілили Павла Супору, мого стриєшного брата. Я з Су-порами не сходився. Це були єдині в селі люди, які не допомогли мамі, навіть пробували з нею судитися за хату. Але австріяки вбили Павла під тою смерекою. Онде дяків осідок.

— Якому ти припік м'яке місце дробом?

— Правда, я не признався, що мав з ним старі рахунки. Колись розповім. У пароха я малим крав сливи. Коли вони достигали, я наїдався.

— Ксеню, а тепер ти не голодуєш? Ти так мало їси, що я боюся.

— Ні, — засміявся я. — Я живу пам'яттю.— Очі її заповнив смуток, і я додав: — Ні, Дружано. Наїдаюся досхочу. Справді.

Раптом мене немовби хто смикнув за полу, і я відчув, що червонію від сорому.

— Поки зійдемо — смеркнеться,— сказав я.

— Ходімо, — озвалася Дружана і теж чогось спалахнула.

— Замість питати про дурниці, — сказав я, — розповідай про Красний Діл.

— У сусідстві з нами мешкала цікава жінка, — мовила Дружана, подаючи руку.— Чоловік довгі роки мріяв покрити бляхою хату. Жили ощадливо. Перед війною сподіванка справдилась, та жінка лишилася сама. Вона ходила селом і вихваляла чоловіка: "Божечку, що за добра душа! Божечку, який шпаровитий!" Хата стояла на груни-ку, світилася блискучим дахом, і молодиця глипала на осідок, набожно склавши руки. Якось посеред дня звіялась буря і зірвала дах. Клапті рознесло, почіпляло на дерева. Молодиця прибігла до нас сама не своя. Батько каже: "Не побивайся, молодице, накриємо хату". А Павлина: "Божечку, якби ви узріли, як воно файно летіло!.. Чую, дудонить. Я надвір, а вітер несе, несе... Якби ви, Стаднику, виділи!" І кожному стрічному — те саме: "Божечку, як файно летіло!" Через місяць з фронту прислали похоронну і пачку чоловікових листів. Щовечора Павлина приходила й, плачучи, читала мені листи. Чоловік писав, що любить її, що тужить, вона опухала від сліз, голос охрипав до шепоту, та продовжувала читати, доки не падала від знемоги.

Дружанині вії затремтіли, і на очі виступили сльози.

"Надто ти трагічна в мене", — подумав я.

Вона легко и упевнено йшла попереду, ледь схиливши набік голову. З кожного руху щось мені наспівувало, але було в тому багато таємничого і незбагненного. Воно нагадало про себе і в гостях, коли я сидів між захмелілими хлопцями, а Верешко запросив Дружану до танцю.

У неї був трохи спантеличений вигляд, і я їй підморгнув. Дружана всміхнулася. Вона й танцювала з тою застиглою усмішкою, і я спохватився, що цілком її не розумію, що вона належить не мені.

— Що в тебе за скрута, Ксеню? — запитав ватаг, вмощуючись поруч.

— Усе гаразд.

Старий хитнув головою і пробурмотів:

— Тут, я тобі скажу, маркітно.