Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Світив місяць, темніли купи дерев, пахла скроплена росою трава. Все це йому немовби снилося, і два діди проти низького місяця — ніби очамріли від холодного сяйва, щось бурмотять. Оксен прислухався.

— Якби він собі зліз з гарби... — аж немовби прохально говорив один з дідів.

— Якби він зміг піти собі...

— А дивися: встає, злий дух.

Вони ніби хотіли його підбадьорити.

— Сповз!

— Чи помогло би, якби йому чарочку?

— Пішов.

— А правда...

— Шкандибає, злий дух.

— Нехай іде.

— Нещастя наше!

Оксен п'яно похитувався, кудись несучи страшну, втомлену, німу душу. Йому туманилося в голові від чистого повітря, і він видихав у пригорщу гнилий дух камери, мов боявся забруднити простір.

Він поковзом шморгнув з горба в якийсь сад. Навколо пахло стиглими сливами. Сливи — холодні, пружні, як м'ячики, були розсіяні, куди не поткнися. Він став по дві, по три запихати до рота. Сливи розпукувалися під зубами, язик стерпав від гіркуватого студеного соку. Набрав слив за пазуху. Тільки звівся — вони висипалися градом. Оксен не міг збагнути, де дівся черес, чому він лише в білизні. Крок за кроком обстежив сад. Раптом його вирвало, тут же знову розібрав голод, і він побіг до купи слив, які висипалися з-за пазухи. Наївшись, зняв з себе сорочку, перев'язав рукавами шийний розтвір і позбирав плоди.

Місяць заливав околиці якимось підстережливим голубим світлом. Поииж садка мерехтливими блискітками стікав Прут. Оксен зійшов до річки і, калічачи ноги, рушив вирубками в лозинні проти течії. Шуміла річка. Він ішов усю ніч. Інстинкт вів його в гори. Зліва на високому березі темнів ліс, але Оксен по запаху визначив, що це половий мішаний ліс, а до гірських нетрів ще дуже далеко.

На третій день добився до Вижниці. Тут його стала мучити невідступна думка про переслідування. Він то біг, то повз, то надовго залягав у терняки. З Німчицького перевалу рушив верхами через Магуру й Кінашку на Роз-січний забутим плаєм, яким ходили до Вижниці на ярмарок. Вісімдесят років перед тим цією дорогою вертався з тюрми краснодільський бунтар Лук'ян кобилиця. На Великдень його вітали тисячі гуцулів з навколишніх сіл, і він сказав: "Ех, браття! Дужі ми, коли в гурті. Та в гурті ще не сила. Треба розум мати і волю велику, як наші Карпати. Треба серце мати Олексине8, і хто хоче бути таким, ідіте до Чорногори". У Красному Долі Лук'ян скликав велелюдне віче. Гуцули сиділи на царині в кільканадцять рядів, а він як столітній бук став перед ними, гордий і непокірний. Підняв у небо топірець і, гнівно насупивши брови, мовив: "Чужинці полонили нашу землю. Вороги стинають наше життя. Нас сила! Проженемо їх з Карпат!"

Ліси зітхали спогадами. Оксен слухав їх гомін, пробиваючись крізь хащі, закривавлений, голий, із затьмареною свідомістю, і поволі його покинула думка, що хтось іде назирці.

Вночі він пройшов Сторонцем над Усть-Путилою. З долини повзли шуми рік на водозливі. Оксен спустився в мочаристу падолину, скосив навпростець до села, та нараз у межиріччі затріскотіли рушниці. Він довго прислухався і вертів на всі боки головою. Коли стрілянина ущухла, повернув назад, пересік кам'янисту гряду на узліссі й пірнув у нетрі.

Він знемігся й ледве йшов. Світив місяць. Десь глибоко у затіненій ущелині градним боєм тлумився на скелястих уступах Бісків потік, названий так тому, що ним ніби керував невгомонний біс: то мов сльозина між білим камінням, а то, невідь-звідкіль узявшись, вода падає на скелі десятками кубів і котить у Путилівку гігантські гранітні валуни.

Оксен зігнувся набрати у пригорщі води, і сили покинули його. Хвиля проволокла безвладне тіло кілька метрів і приперла до каменя. А вранці води в потоці відбуло. Пригріло сонце. Оксен глипнув на завісу з променів між смереками і подумав: "Я не піду туди, якщо вона не покличе". Одначе на серці було так важко, що він жалібно простогнав:

— Дружано...

Вона не озвалась. Він здивовано дивився на сріблясту запону між смереками, не втямкуючи, де ділася веселка, яку він щойно бачив. Напружив зір. Не було ні веселки, ні Дружани.

— Дружана вже пішла на стаю, — зміркував він. — Сьогодні в нас весілля. Де забарився Чигрин?

Раптом на нього звалився непереборний смуток, і він впав на каміння.

По хвилі пам'ять і інстинкт знову розпочали двобій. Оксенові здалося, що він на полонині. Отже, додому на північ. Він пришвидшив ходу, надвечір дістався до Німчицького перевалу, оглянувся, а поза ним, синіми хвилями піднімаючись до неба, скільки сягало око, простяг-лися пасма гір. Так і не збагнувши, що вдруге йде прото-реним плаєм, що вже було пройшов половину дороги додому, знову зашкандибав до Розсічного.

Крок за кроком його обіймала десь далеко полишена задума, пронизана сподіванкою і чеканням; мозок запрацював, згадалося дещо з пережитого. Він спохватив-ся, що йде без сорочки, в порваних підштанках. На тілі занили рани. Він глипнув на покалічені ноги і захитався, застогнав, мусив ухопитися за смереку, аби не впасти.

— Боже... — зітхнув.

Потемніло в очах, і ці темні, ще малозрячі очі заливали мутний піт і мутна від сукровиці сльоза. Щеміли і кровоточили подряпини на чолі, на руках, на грудях, на стегнах, а ступні стали суцільними ранами. І якби Бог був милосердним, він потримав би його ще кілька днів без пам'яті, бо так йому було б, мабуть, легше.

Упавши, він пролежав до холодних присмерків. Вранці над Бісковим потоком його спіткало божевілля: він натрапив на ту саму срібну запону між смереками і веселку. Рушив до них оігцем, розсунув гілля, а там темно, покрапали росини, ніби хтось утікав. З рота бухнула кров. Потекла ручаєм, обвила теплом пальці на руках, згусала живим кораловим намистом. Він остаточно отямився. Доповз до потоку, змив кров, підняв забутий минулого дня вузлик зі сливами і поволі, заощаджуючи сили, пішов понад Путилівкою до Черемошу. У Піпетках знову піднявся на гору. В синій імлі виріс рогатий віл — Максимець. Надвечір на тлі заграви показався вигодський хутір. Оксен вирішив заночувати в Горинів. Він прискорив ходу, і ніч ненабагато випередила його: в хатах ще не світилося. В таку годину молодиці при ліхтарях доять корів, на котрий осідок не ступиш — всюди чути поциркування молока у відра, погейкування. А в хатах бавляться діти: сповнені загадкових змін вечорові хвилини непокоять малечу і вимагають руху.

Оксен простяг до клямки руку і намацав колодку. Думаючи, що господарі кудись вийшли, вмостився на камені, понурив голову. Так йому заблагословилося на світ. Його розбудив холод і шелест вітру. Хутір німував. Насилу випроставшись, Оксен кинув погляд на садиби. Всюди вікна були забиті жердками. З бантини під дашком стайні за ним стежили хижі очі здичавілої кішки. Оксен видибав за ворота.

"Всі в полонині", — втішив себе.

Доївши сливи, виполоскав у потоці сорочку, розстелив на траві і ліг. Його нудило. Підкралась здичавіла кішка. Вперлася незворушним колючим зором і завмерла. Людина їй була вдивовижу.

— Киць...

Ледве витиснувши з себе одне слово, він жахливо знемігся і відчув огиду до людської мови. Кішка вигнулась дугою, підстрибнула і припала до землі.

"Піду..."

Натягнув на себе ще мокру сорочку, оглянувся на хутір. На стіні однієї з хатин побачив табличку. Чим ближче підходив, тим сильніший пронизував жах.

"Чума!"

Відкинувши заворітницю, зайшов на подвір'я. Від серця відлягло. На табличці латинськими літерами і кирилицею було написано: "Ворбіць нумай роминеште!"9

Навесні тут ще мешкали люди. "Не пошесть". Він вийняв з-за таблички гілку черемхи зі скоцюрбленим засохлим листям. "У полонині..."

До Розлуча прийшов пізно вночі, такий втомлений і хворий, що решту дороги здолав навгад. Доплентавшись до хати, єдине, що свідомо зробив, — заклав на засув сінешні двері. Приснилося, що провалився під лід, потому зі Смоляком ішов по трупах, і на нозі подзвонював ланцюжок з хрестиком. Далі плив у холодній невиді, нарешті опинився дома, кинув на скриню карабін і впав на лежанку. Подумав, що ліпше покласти карабін біля себе: не дай Боже, до хати заскочать хлопчата, а магазин повен патронів. Згадав, що двері зачинені, й з полегкістю поринув у сон.

Минуло півтори доби. Прокинувшись, Оксен зиркнув на скриню — карабіна не було. Ковзнув поглядом по собі. Весь у крові. З неймовірними труднощами доповз до бо-чівки. Лежачи долі, застромив руку: сухе дно. На лаві надщерблений глечик. Він спробував дістати його, та глечик випав з рук. Під купкою черепків сірів коржик запліснявілої крупи. Він виколупував зернятко за зернятком, витирав пучками і клав до рота. Тільки наступного ранку йому вдалося видряпатися на ліжко. Заплющив очі, намагаючись пригадати, хто його побив. "І карабін забрали..."

Італійці не били. Це добрі безжурні люди. З ним довго морочилися, ніяк не могли взяти до тями, що його дратує будь-яка балаканина, що йому легше жити мовчки.

"Не італійці".

Правда, якось до лазарету привезли близько сотні покалічених італійців, учасників незбагненного "походу на Рим". Ці, вередуючи, штовхали санітарок ногами. Коли повидужували, в палатах запанував попередній спокій.

До Оксена ставилися приязно. Він перебував у Італії з сімнадцятого до двадцять шостого року, і за винятком дурня, учасника "походу", який пхнув його ногою в живіт, нема кого згадати злим словом. Він, щоправда, майже не виходив за огорожу лазарету, але хіба там працювали інші люди, ніж по всій Італії!

"Хто тепер у селі? Австріяки чи росіяни?"

В уяві постав росіянин, що назвався більшовиком. Якби в селі стояли солдати цього ґатунку, то, мабуть, не місили б кулаками і прикладами сонного гуцула. Зрештою, він більшовикові не вчинив кривди — відпустив живого-здорового. Загадковий хлопець...

"Чого боїться Крицяк? Хіба він не знає, що сифіліс-них не беруть ні до армії, ні на роботи? Перевікує чоловік, як полохливий заєць. Що мене палить?.."

Уночі вперіщила злива. Оксен вибив лопатою засув, виповз на поріг і припав губами до калюжі. Ніяк не міг вгамувати спрагу. В небі з веселою злістю погуркував грім. Очі засліплювала блискавка. На мить йому здалося, що він на фронті, зав'язався бій. Вірячи й не вірячи, він все-таки переконав себе, що надворі злива, а він дома, утік з фронту, треба добре виспатися і відпочити.